“Мы вернемся в Донбасс”

Украина готовит кадры и практики для возвращения в Донецк и Луганск. В армию набирают офицеров с опытом работы в структурах военно-гражданского сотрудничества, готовят гражданских специалистов-миротворцев для работы на территориях нынешних самопровозглашенных республик сразу после входа туда украинской армии, идут профессиональные дискуссии экспертов о тактике по отношению к гражданам Украины, которые сейчас работают в гражданских структурах так называемых “ЛНР” и “ДНР.”

В Мариуполе, в здании ДК “Молодежный” на втором этаже, разместилась первая в Украине региональная группа “цимиков”. “Цимиками” (Civil-Military Cooperation) в Донбассе зовут офицеров службы военно-гражданского сотрудничества. Появились они при командующих секторами в начале 2015 года, потом, как пилотный проект, группа военно-гражданского сотрудничества была запущена в Мариуполе. Сейчас “цимики” уже на постоянной основе работают в Мариуполе, Северодонецке и Краматорске, последний шаг в развитии службы – появление в последние месяцы штатных “цимиков” в каждой армейской бригаде. Региональные группы тоже серьезно разрослись. В Секторе “М”, например, группы военно-гражданского сотрудничества на постоянной основе работают не только в Мариуполе, но уже и в Волновахе и Марьинке.

– У нас на курсы в Киеве теперь приезжают учиться американцы, и многие наши учебные задачи их ставят в тупик. Они же на своей территории никогда не воевали…  объясняет разницу между украинской и натовской концепциями подполковник Александр Рудык, начальник группы ЦВС ОТУ “Мариуполь” (от украинской аббревиатуры “гражданского-военного сотрудничества”, ЦВС и “Оперативной тактической группировки”, ОТУ) .

На курсах в Киеве нам однозначно поясняли: “Война продлится неизвестно сколько”

“Цимики” стоят между армией и населением, улаживают конфликты с пропуском местных через полевые блокпосты на дачи к линии фронта, организовывают разминирование полей и дорог, проверяют состав бригад рыбаков и разрешают артелям выходить на лов рыбы в прифронтовых селах Приазовья. Еще они предупреждают возмущения местных, умеют работать в зоне публичных конфликтов, мирят гражданских, перессорившихся из-за дележа гуманитарной помощи.

– Очень сложно решать проблемы всех и быть в шкуре и военного, и гражданского, – говорит недавно назначенный штатный офицер-“цимик” 59-й бригады ВСУ подполковник Александр Шипилов Но на курсах в Киеве нам однозначно поясняли: “Война продлится неизвестно сколько, а акцент на налаживание мирной жизни и способствование развитию любой экономической активности в полосе ответственности армии будет сохраняться всегда!”

Западные офицеры не могут не знать на элементарном уровне местных языков, обычаев, истории

До курсов подполковник Шипилов с 2014 года был заместителем командира батальона “Донбасс” Национальной гвардии Украины, а теперь подписал контракт с Вооруженными силами Украины. В “Донбасс” он пришел добровольцем, имея за плечами два высших образования и службу в армии. Родом он из Луганской области. По его послужному списку можно судить, каких людей подбирают в штат службы военно-гражданского сотрудничества. Потому что остальные офицеры ВСУ, служащие в качестве “цимиков”, – внештатные.

В НАТО концепция службы сформулирована в 1997 году, на основании опыта армии США, которая центры Civil-Military Cooperation разворачивала везде, где воевала, начиная с северного Ирака в 1991-м. Американцы и европейцы готовят офицеров службы военно-гражданского сотрудничества для решения проблем местного населения на временно подконтрольных их войскам чужих территориях. Соответственно, западные офицеры не могут не знать на элементарном уровне местных языков, обычаев, истории, их подготовка и служба может длиться годами.

Украинский добровольческий батальон "Донбасс", 2015 год, Киев

Украинский добровольческий батальон “Донбасс”, 2015 год, Киев

Украинцы воюют на своей земле, и их офицеров военно-гражданского сотрудничества сейчас готовят из воевавших на востоке страны специалистов. Сначала на двухнедельных курсах и полигонах. Потом они отправляются на ротацию в какую-либо из служб “цимиков”, как правило, на срок в четыре месяца. И… возвращаются в свои части. Таким образом, ВСУ уже три года насыщаются офицерами, которые прошли обкатку на “той стороне”, то есть на стороне гражданского населения. Офицерами, умеющими налаживать коммуникации с местными, проводить плановую работу с детьми в школах и вузах, получившими навыки работы в гуще толпы во время несанкционированных митингов.

В мариупольской группе военно-гражданского сотрудничества есть и боевые офицеры, и сотрудники финансовой службы ВСУ, есть женщина-офицер, которая проходит третью ротацию в качестве “цимика”, но все остальные работали в службе первую ротацию.

Как стать миротворцем

Предложение отобраться на учебу в миротворческую школу пришло на почту в рассылке одной из переселенческих организаций Донбасса и обращало на себя внимание тем, что приоритет при отборе “социальных посредников” дается кандидатам из числа переселенцев из Донецка и Луганска, которые готовы туда вернуться при возвращении в эти города украинской власти.

Приоритет при отборе на учебу у “переселенцев, готовых вернуться обратно”, конкурс пять человек на место

Корреспондент Радио Свобода провел в Харькове одну из сессий в “Украинской миротворческой школе”, которая собственно и готовит “социальных посредников” и уже формирует из них сеть в первую очередь в подконтрольных Украине районах Луганской и Донецкой областей, которые летом 2014 года какое-то время контролировались самопровозглашенными республиками. Приоритет при отборе на учебу у “переселенцев, готовых вернуться обратно”, конкурс пять человек на место, идет третий набор в школу, срок обучения полгода. Финансирует школу Агентство США по международному развитию (USAID), а начиналось все в 2014 году на деньги, выделенные посольством Великобритании.

Больше половины учащихся третьего набора – выходцы из Донецкой и Луганской областей, была группа людей из граничащей с Крымом Херсонской области, а также из Харькова и Запорожья. Единственный человек с Западной Украины оказался жителем Тернополя, он воевал в составе одного из подразделений Национальной гвардии Украины и после службы осел в Лисичанске Луганской области.

Госслужащих отпустили на учебу с работы в официальные командировки

Система отбора очень прагматична: приветствуются активисты общественных организаций, действующие психологи, работники социальных служб. Журналист среди “учащихся” был один, учился также и один патрульный полицейский из нового набора полиции. Практически все госслужащие говорили, что их отпустили на учебу с работы в официальные командировки.

– Если на учебу приедет чиновник “ДНР”, который будет публично декларировать приверженность миротворческому процессу, мы его тоже пригласим. Это хорошая практика для всех,  говорит Наталья Зубар, отвечавшая в УМШ за отбор.

По словам руководителя миротворческой школы Игоря Семиволоса, учащихся из Крыма после учебы (2-й набор УМШ) впоследствии вычислили и вызывали на допросы в ФСБ России.

Игорь Семиволос – один из наиболее известных преподавателей школы. В конце 1990-х он окончил Институт стран Азии и Африки МГУ, специализировался на иврите, возглавляет в Киеве Центр ближневосточных исследований, кроме Израиля и Палестины много работал на российском Кавказе и в украинском Крыму.

Игорь Семиволос

Игорь Семиволос

По миротворческим миссиям во время конфликтов русских и татар в Крыму известен и другой лектор школы, тоже сотрудник Центра ближневосточных исследований Сергей Данилов. На первой сессии также преподавали россиянин Андрей Каменщиков и поляк Збигнев Буяк. Каменщиков работает в миротворческих миссиях с абхазской войны, Буяк  один из основателей польской “Солидарности” в 1980-х годах, занимал посты в правительстве Польши, одно время возглавлял таможню.

– Мы являемся частью международной сети по предотвращению вооруженных конфликтов GPPAC (Global partnership for prevention arm conflicts), – поясняет Игорь Семиволос.  В рамках этой сети у нас есть представители России, Белоруссии, Молдовы, Латвии и Болгарии. Идет активный обмен мнениями. Мы практикуем такой вид работы, как специальные миссии, куда включаются граждане разных стран. Благодаря этому у нас есть возможность работать на любой территории. В Донецк в апреле 2014-го выезжала как раз миссия GPPAC.

– Говорят, что миротворческая школа – это проект подготовки людей для реинтеграции Донбасса.

 Когда это все начиналось в июне 2014 года, в начале вооруженного конфликта, мы рассчитывали, что конфликт будет коротким, украинская армия вернет территории и на этих территориях нужно будет работать с людьми, работать с группами интересов и с последствиями вооруженного конфликта уже ближайшей осенью. До этого в апреле 2014 года группа наших миротворцев выезжала на неделю в Донецк и встречалась с различными группами конфликта. Я тогда фактически познакомился с большей частью украинских активистов, с пророссийскими активистами, с деятелями “Донецкой республики”. Хотя последние встречались только с обладателями русских паспортов. В нашей команде были несколько таких русских, и только они работали с ними. Один из них, Андрей Каменщиков, лектор нашей школы. У него кроме американского есть и русский паспорт.

Люди привыкли жить в условиях режима Януковича, и когда это все развалилось буквально за несколько дней, для них это было шоком

Мы провели там достаточно плодотворную неделю, провели много встреч, консультаций, и появилось ощущение, что большая часть этого конфликта была вызвана психологическими ожиданиями, повышением непредсказуемости ситуации, неуверенностью. Люди привыкли жить в условиях режима Януковича, и когда это все развалилось буквально за несколько дней, для них это было шоком. Это ощущение наступившей небезопасности вызывало, питало и повышало вот эту конфликтность. И тогда можно еще было разговаривать. Второй вопрос, что когда началось вооруженное вторжение, говорить тоже было, наверное, можно, но когда перед тобой люди с оружием…

В любом случае мы планировали к августу-сентябрю 2014 года возвращение в Донбасс в качестве миротворцев с первыми подготовленными к этому людьми. Этого не случилось, но тем не менее целый ряд территорий, которые были освобождены к тому времени, тоже нуждался в поддержке и, главное, формировании целой сети активистов, которые ощущают и понимают конфликт и знают, что с ним делать. Тогда мы немного сместили акценты и начали работать с освобожденными территориями и местными активистами, которые к тому моменту уже проявились.

Тот проект был большой. Помимо обучения мы давали этим людям небольшие гранты, и они сразу же вовлекались в работу. Мы также работали с Приазовьем, Херсонской областью как границей с Крымом и Донецкой и Луганской областью.

Мы должны прийти туда подготовленными к достаточно сложным ситуациям

Возникла кооперация всех со всеми, и где-то к марту 2015 года стало понятно, что проект суперуспешный. Он был первым, который пришел в эти регионы после войны и сказал: “Ребята, нам придется жить в условиях конфликта очень долго. Нам нужно научиться жить в условиях конфликта и быть эффективными!” Вот с этим посланием мы и пришли в Донбасс.

– В приглашении на третий набор школы говорится, что приоритет при отборе предоставляется переселенцам, которые готовы возвращаться в Донецк и Луганск. Таким образом Украина начинает готовить людей для возвращения?

 Можно и так сказать. Все будет зависеть от конкретных людей, от их готовности вернуться туда. Но, прежде чем вернуться, мы должны научиться работать с конфликтами здесь. Мы должны прийти туда подготовленными к достаточно сложным ситуациям. Естественно понимая, что процесс реинтеграции населения на оккупированных территориях будет очень сложным. К моменту возвращения мы должны дать нашим социальным посредникам такие навыки работы с населением, чтобы возникало доверие, налаживались коммуникации и чтобы люди рано или поздно начинали “оттаивать” и организовываться.

Украинский военный помогает жителю Авдеевки, январь 2017

Украинский военный помогает жителю Авдеевки, январь 2017

– Я слышал, что вы совместно с армией проводили большие ситуативные игры, где моделировалась ситуация при входе ВСУ в Луганск…

– Да, были очень интересные игры. Предварительная по Луганску прошла в Северодонецке, и она нас потрясла. Игра шла два дня. Условия были простыми: украинская армия возвращается в Луганск, вместе с социальными посредниками. Армия говорит: “Начинайте работу с местным населением! Как вы это будете делать?”

Мы дали возможность всем выговориться, ощутить горечь и свое чувство мести

Знаете, сначала была истерика! Это было похоже на моделирование судов Линча. Эмоции у наших социальных посредников, людей, которые оставили там квартиры, бизнес, вынуждены были бежать, чтобы не погибнуть, зашкаливали. Мы дали возможность всем выговориться, ощутить горечь и свое чувство мести. Но потом это прошло, это не может длиться долго  перед тобой стоят задачи, ты должен решать вопросы.

И тогда возникает очень интересная вещь: участники игры начали анализировать, с кем придется работать. Анализ касался влиятельных групп до войны, как они вели себя в условиях оккупации и насколько мы готовы с этими группами работать дальше. Процесс обсуждения долгий, но в конечном итоге мы вышли на то, что бизнес как работал, так и работает, и с этим бизнесом все равно придется работать в дальнейшем, и это важно. Часть гражданских политически не ангажированных общественных организаций, которые занимались вопросами социальной поддержки населения, тоже остались, и с ними тоже можно работать. Большая часть чиновников, которая обеспечивала функционирование города, тоже никуда не денется.

Часть наших луганчан, которые на начальном этапе кричали: “Мы никогда не вернемся в Луганск!”, изменили свою точку зрения

И когда мы начали плотно прорабатывать персональную информацию по всем этим людям, то стало понятно, что с ними не только можно, но и желательно работать. И часть наших луганчан, которые на начальном этапе кричали: “Мы никогда не вернемся в Луганск!”, изменили свою точку зрения. Они начали говорить: “Теперь я знаю, что я буду делать и зачем я вернусь в Луганск”. Появилось понимание, что нужно восстанавливать город и его социальное пространство.

– Когда, по вашему мнению, эти луганчане и дончане смогут применить свои навыки дома?

– Мы рассчитываем, что непосредственно наши выпускники смогут активно участвовать в урегулировании, и непосредственно войдут на те территории скорее в 2019 году, чем в 2018-м. Мы рассчитываем, что к этому времени в международном сообществе произойдут изменения, которые приведут к тому, что мы сможем там работать. Мы не знаем, какой формат приобретут эти территории, это зависит от раскладов, скорее всего, наше возвращение туда тоже будет “гибридным”, но в том, что мы вернемся, сомнений нет. Второй для нас очень важной точкой являются 2024–2025 годы – это возвращение Крыма. И мы считаем, что это будет гораздо более сложная работа, чем в Донбассе.

– Почему именно эти сроки?

Для россиян важно сформулировать поражение как победу

– Социальная активность в России с 2020-го начнет выходить из-под контроля, и политический класс России будет сбрасывать балласты. И первым балластом будет Донбасс. Потому что Донбасс как раз и будет расшатывать политическую ситуацию, формируя и отправляя в метрополию группы людей, готовых к войне практически и психологически. Единственное, для россиян важно сформулировать поражение как победу. И я думаю, они во многом сейчас будут заняты именно этой задачей.

Что касается Крыма, то социальная и политическая активность в России будет возрастать. К 2024 году, к моменту нового электорального цикла вследствие естественного старения российского политического класса эта страна придет к серьезному кризису. Этот общественно-политический кризис во многом даст нам шанс вернуть Крым.

– Гибридное возвращение – это возвращение через ввод миротворческого контингента ООН? Вы в него верите?

– Торг уже начался, и важно, чтобы американцы не вышли на наши красные линии. Все понимают ведь, к чему это приведет. Сам переход на миротворческие операции на условиях нахождения миротворцев на линии границы и внутри неконтролируемых Украиной территорий будет означать крах политической системы этих республик. Мы знаем, что это произойдет автоматически, очень быстро. Это будет короткий период, когда там можно и нужно будет работать.

К этому времени нам нужно иметь достаточное количество подготовленных людей, которые зайдут и начнут работать с разными заранее конкретно определенными группами влияния. В первую очередь надо обеспечить функционирование хозяйства. И главное условие  не допустить вульгарного представления об украинизации этих территорий. Мы будем заходить под принципами безопасности, обеспечения какого-то уровня стабильности и того, что называется справедливости. Тут важны обкатанные в Чили, Южной Африке “комиссии правды”. Это механизм, который позволяет людям хотя бы частично утолить потребность в справедливости. Хотя бы публичной. Люди должны иметь возможность проговорить случившееся. Для оккупированных территорий это важный процесс психотерапии, люди должны научиться говорить, – считает преподаватель школы Игорь Семиволос.

“Комиссии правды”

Из неправительственных украинских инициатив наиболее известно движение “Деоккупация. Возвращение. Образование”. Основали его преподаватели Донецкого национального университета, и со временем в него включились группы волонтеров, которые работают над проектами в разных сферах – от безопасности до гуманитарной. Движение также работает с людьми на неподконтрольных территориях.

Украина уже работает с людьми в Славянске, Краматорске, Авдеевке, Северодонецке и Лисичанске, которые были под оккупацией

– Мы стараемся, чтобы люди на оккупированных территориях становились нашими медиаторами, которые по возвращении будут сглаживать конфликты, – поясняет один из лидеров движения профессор Елена Стяжкина. – Мы работаем над проектным проектированием, нарабатывая опыт деоккупации с учетом уже состоявшихся проб и ошибок. Ведь все эти годы Украина уже работает с людьми в Славянске, Краматорске, Авдеевке, Северодонецке и Лисичанске, которые были под оккупацией.

В части разработки дорожной карты известно как минимум об одном непубличном мероприятии движения под эгидой министерства образования Украины. Речь идет о совещании ректоров вузов Донецкой и Луганской области, эвакуированных на подконтрольные Украине территории. На этом совещании должны были выработать рекомендации для правительства по практическим шагам в высшем образовании после возвращения на неконтролируемые в данный момент территории Донбасса.

Тот факт, что все гражданские чиновники “ЛНР” и “ДНР” попадут под широкую амнистию, все воспринимают как данность

Как стало известно Радио Свобода от источников в группе, после жесткой дискуссии ректоры в итоге попросили правительство ограничиться относительно мягкими мерами по отношению к преподавателям, которые не выехали из Донецка, Луганска, Горловки, Макеевки и Алчевска и продолжают работать в вузах самопровозглашенных республик. Рекомендация была одна  трехлетний запрет занимать административные должности для всех “коллаборантов”. При этом тот факт, что все гражданские чиновники “ЛНР” и “ДНР” попадут под широкую амнистию, все воспринимают как данность.

В разных странах по-разному шло – от отдельных уязвимых групп до полной переаттестации

– Мы просмотрели огромный массив материалов, как проходил весь комплекс урегулирования в послевоенной Европе, – поясняет Елена Стяжкина. – Потом мы изучили опыт “свежих” конфликтов в Мали, Сан-Сальвадоре, Колумбии, Конго, Перу, Аргентине, все урегулирования этих конфликтов шли при посредничестве ООН, и по ним материала очень много. Все процессы в этих странах имели три задачи: криминальное преследование, амнистия с поиском правды и материальное возмещение жертвам. И все они завершались переаттестацией государственных служб от милиции до учителей, банковских служащих и чиновников. В разных странах по-разному шло – от отдельных уязвимых групп до полной переаттестации, но везде она была.

Миротворцы ООН в Конго, 2015 год

Миротворцы ООН в Конго, 2015 год

– Существует ли успешный опыт, который можно было бы взять в качестве пошаговой матрицы и реализовать его на Украине?

– Такого опыта не существует в принципе, потому что все относительно успешные опыты примирения всегда выходили за рамки, предложенные ООН. Например, “комиссии правды” дали эффект в ЮАР, но не сработали в такой же мере в Нидерландах и Перу  там эти комиссии больше работали на сбор доказательств для дальнейшего криминального преследования. В “комиссиях правды” в Мали засели условные местные “захарченки” и “плотницкие”, и это не вызывало никакого уважения в обществе, их разогнали. Так что не существует успешных матриц, они все скорее были неуспешными, но при определенных условиях они все тем не менее сработали!

– И все же что для урегулирования конфликта важнее всего?

В тех странах, где все три условия сошлись, процесс урегулирования проходил сложно, но состоялся

– Есть три важных условия для успешного урегулирования – общая установка на примирение, длительность во времени и, важнейшее, энергия общего проекта будущего. Это строительство дорог, обеззараживание водопоев, учеба детей дома и за границей, это тоже общие для всех проекты. В тех странах, где все три условия сошлись, процесс урегулирования проходил сложно, но состоялся. В тех странах, где понятие общего будущего не существует, где нет “государства”, примиренческие практики не сработали – в Конго и Колумбии, например. Там есть кланы, а не государство, и они не нацелены на примирение. В Украине государство есть, и у нас все будет в итоге хорошо, – убеждена Елена Стяжкина.

Дмитрий Кириллов

Передрук оригінальної публікації Радио Свобода  https://www.svoboda.org/a/28800329.html

Україна перед вибором: змінити економічну поведінку, чи народити нового монстра?

Я радий, що маю таких інтелектуальних опонентів і можу в дискусії з ними чіткіше сформулювати і донести свої міркування про таку складну і разом очевидну проблему як корупція. Моя теза про «народження монстра з існуючих антикорупційних практик» викликала чималу дискусію. Ще раз підкреслюю, я не відмахуюся від проблеми корупції, я не «відмазую» корумпованих чиновників і тих хто їх корумпує, я визнаю, що корупція залишається проблемою для нашої країни. Але я категорично проти того, щоб перетворювати «боротьбу з корупцією» в чергову «кампанєйщину», фетиш та панацею. Корупція не є, на мою думку, головною причиною наших негараздів, а скоріше, нагадує погану спадковість, набуту при нездоровому способі життя. А це означає, що позбутися її, як і будь-яких поганих звичок, дуже важко і це потребує тривалого часу і розуміння, заради чого ми це робимо.

Шановний Andriy Andrushkiv згадав про сон розуму, який породжує чудовиськ, маючи правда на увазі чомусь невиконання політичними елітами своїх передвиборчих обіцянок. Я скористаюсь його метафорою, для пояснення тези про час. Якщо спиратися на Франциска Гойю, який, власне, цей вираз вигадав, ця метафора означає небезпеку непродуманих дій, побудованих на бажаннях, «фантазіях у сонних мріях». Це як раз про те, що я намагаюся вже який місяць, відтоді як ця тема мене зачепила, говорити. Благими намірами викладена дорога до пекла – іншими словами.

Кажуть, що політичні еліти забили на політичні програми. Я кажу, що це твердження є перебільшенням – гіперболою. На сьогодні існує коаліція, яка реалізовує коаліційну угоду, той порядок денний, за який я голосував. Інша річ, що політика це мистецтво можливого, а не неможливого, тут ми знову про сон розуму. Далі. Я стверджую, що антикорупційний наратив, у тому вигляді, який у нас існує, руйнує інститути, знищує довіру і слугує лише вузько партійним цілям політичної боротьби і збільшує, а не зменшує корупцію. Бо цей наратив, здебільшого, побудований на необхідності репресій і легітимізації насильства як постійно діючого механізму регуляції. Соррі за повторення.

А який же вихід, спитаєте ви? Що, ми маємо припинити звертати увагу на корупцію? Звісно, ні. Я бачу тут декілька кроків, але спочатку поясню свою логіку. Корупція це не виключно сидіння на потоках. В умовах природньої держави, якою ми, на жаль, досі є, привілейований доступ до ренти, яку збирає держава, є скоріше правилом. От в чому трагедія. Корупція це не просто негативне явище, а це цілий соціальний інститут, який покликаний компенсувати власнику брак захисту його власності з боку держави і суспільства. Це не я вигадав, це Мансур Олсон. Корупція це економічна поведінка. Якщо розглядати інститути за Нортом і ко., як писані та неписані правила та норми, то ми побачимо невідповідність і разючу відмінність між декларованими і реально діючими нормами в нашому суспільстві. Власники, малі та великі, у ситуації непевності інвестують щодня, щохвилини в корупцію державних інституцій для збереження своєї власності та збільшення привілейованого доступу до ренти. А далі працює механізм “курки та яйця” – розібратися, що було причиною, а що є наслідком чим далі, тим важче. Отже і виходить, що вся енергія “антикора” спрямована на наслідки – на державний апарат – і саме небезпечно, що рецепт, який врешті пропонується, по великому рахунку – замінити одних “корупціонерів” на “антикорупціонерів” при владі. Це хибний підхід. Тому що він не руйнує ключову проблему – привілеї. Я стверджую, що використовуючи антикорупційну риторику українські політики і афілійовані з ними частина ГО, банально хочуть отримати привілейований доступ до ренти, а не зруйнувати корупційні механізми. Це граблі, на які ми вже неодноразово наступали.

Чому, спитаєте ви? Відповім – це наочно проявляється у кейсі Ш.і Ф. Якщо відокремити у цій справі зерна від плевели, то ми побачимо, що головний мессидж прихильників вчинку Ш. – привілей здійснювати насильство щодо ними визначених негідників і відмова останнім в захисті. Саме це змушує мене дати таке різке визначення щодо народження монстра із існуючих антикорупційних практик і уявлень.

А тепер про те, що робити?

Перше, ми знаємо куди йдемо, це умовно кажучи суспільство з відкритим доступом, яке найбільш детально описав Дуглас Норт і ко. в книзі «Насильство і соціальні порядки». Він, правда, не сказав, яким чином цього досягти)) Втім всередині книги є дуже важлива підказка – відмова, не декларативна, а справжня, від привілеїв на користь універсальних прав.

Друге – відмовитися від маніхейського погляду на світ, який притаманний нашій культурній традиції. Я маю на увазі чорно-білу картинку. Небезпека цього підходу не лише в ескалації конфлікту всередині країни, але й загроза застосування «простих рішень», де відповіддю на ускладнення системи буде спроба її максимального спрощення. Тобто повернення до стану «слабкої природної держави».

Третє – зміна економічної поведінки акторів, відмова від корупційної поведінки можливі при гарантуванні прав власності всім без виключення, реформі судової системи та зміцнення довіри. Але інститут приватної власності я поставив би на перше місце. М.Олсон у роботі «Логіка колективних дій: суспільні блага та теорія груп» стверджував, що колективна дія буде ефективною лише тоді, коли вона даватиме можливість її учасникам отримати особисту вигоду (економічну, соціальну тощо). Звідси походить вирішення нашої проблеми – держава, як головний рентоотримувач має гарантувати недоторканність приватної власності і справедливий (justice) розгляд конфліктів і суперечок побудований на праві, а не на привілеях, а власники, зі свого боку, як група, мають відмовитися від корупційних практик, і інвестувати у доброчесність. Це, до того ж, економічно вигідніше.

Ігор Семиволос

Про чекістські методи журналістських розслідувань

З’явилося велике розслідування журналістів команди «Схеми» – «Генпрокуратура Юрського періоду» про діяльність Юрія Луценка на посаді Генпрокурора, де головним стрижнем стали відвідування народними депутатами, переважно представниками правлячої коаліції, Генпрокуратури в тому числі у неробочий час. Якщо я не помиляюся, останній з візитів зафіксований десь біля десятої вечора. Не ставлячи під сумнів право журналістів фіксувати, моніторити та дізнаватися про мету візитів народних депутатів і на цій підставі робити аналітичний матеріал, дозволю собі висловити декілька критичних зауважень до самої подачі аналітичного матеріалу.

1) В цьому матеріалі акцент робиться на декількох народних депутатах, репутація яких у певних колах ставиться під сумнів. Так наприклад, одного із головних персонажів цього розслідування Олександра Грановського називають двічі (одного разу замало!) «неофіційним куратором прокуратури від Банкової». “Також у ЗМІ його неодноразово називали «неофіційним куратором судової системи та органів прокуратури». – цитата) Тобто посилаються на неназвані ЗМІ, а в даному випадку відбувається по суті автоцитування, що має закріпити у глядача негативні відчуття до цього персонажа. Сам термін «неофіційний куратор», якщо простежити його слововжиток, означає людину, яка має визначальний неформальний (тобто такий що приймається в обхід правил) вплив на прийняття якихось важливих рішень. Якщо прибрати з пошуку google згадку про Мустафу Найєма як «неофіційного куратора» реформи поліції на Закарпатті, то всі інші згадки мають однозначно негативне забарвлення. Тобто всі, хто мають справу з такими людьми, також автоматично потрапляють у категорію людей з «підмоченою репутацією».

2) Генпрокурор згадує про 5921 депутатський запит до Генпрокуратури і можна припустити, що приблизна така ж кількість народних обранців бодай раз відвідувала Генпрокуратуру у цих справах. Натомість ми бачимо в репортажі лише обмежену кількість депутатів. Якщо журналісти ведуть такий моніторинг, то як мінімум, вони для об’єктивності мали б надати цифри, які б вказували на кількість відвідин Генпрокуратури тим чи іншим народним депутатом, а бажано всіма депутатами за визначений термін. При відсутності цих цифр виникають підозри у замовленому матеріалі.

3) Власне весь репортаж побудований на тому, що автор розслідування, стежачи за машинами і конкретними персонажами, фіксуючи факти зустрічей, як би натякає на їхню незаконну діяльність, цього звісно відкрито не стверджуючи. Втім за допомогою тривожної музики у глядача виникають чіткі асоціації з нелегальною діяльністю як мінімум. Застосування такого прийому доречне для фільмів про мафію, але сумнівно для журналістських розслідувань.

4) В сухому залишку в фільмі немає жодного факту якої-небудь нелегальної діяльності, окрім натяку, що урядовці продовжують зустрічатися на робочому місці по закінченню робочого дня. Типу як у грі в «Мафію» – настає ніч, чесні люди засинають, просипається мафія)))).

І останнє. У своїй роботі «Анти-розвиткові групи інтересів» польський дослідник Анджей Зибертовіч звертається до проблем діяльності спецслужб у демократичному просторі та їхнього впливу, або як він пише «зараження оточуючого середовища анклавами», під останніми він, зокрема, має на увазі методи діяльності спецслужб. Він зауважує, що до «одних із головних елементів методики спецслужб відносяться маніпуляція та дезінформація. Ані розвідка, ані контррозвідка не могли би розраховувати на успіх своїх операцій, – пише він, коли б – в ім’я, наприклад, принципів права, порядності, політкоректності, добрих традицій, не порушення взаємодовіри, як одної з основ суспільного життя – їм було наказано утримуватися від маніпуляції та дезінформації, як методів діяльності, не тільки щодо своїх ворогів, але часто щодо власних співробітників, не кажучи вже про сторонніх прихильників їхніх операцій».

І що відбуватиметься, запитує дослідник, коли техніки маніпуляцій та дезінформацій, яким навчені співробітники спецслужб, починають застосовуватися у демократичному суспільному середовищі та у контексті загальної зневіри у моральні принципи, упадку патріотизму, занепаду шани до традицій, до права, до авторитету інституцій держави? І відповідає – «тоді ці техніки (та й багато інших, наприклад, підбурювання) – опановані на фаховому рівні – використовуються на користь групових та особистих інтересів».

Тобто ми (і тут ми не перші) стикаємося з явищем «зараження суспільного середовища (в Польщі та в ряді інших посткомуністичних країн без сумніву сталося саме так) – тобто політичних, економічних та медіа- інституцій – методами, широкомасштабне застосування яких створює в тому числі довготривалий ефект у вигляді розмивання того необхідного для успіху спільної діяльності ресурсу, яким є капітал суспільної довіри.

Будтє бдітєльни, врах нє дрємлєт.

Ігор Семиволос

Нє стрєляйтє в актівіста – он іграєт, как умєєт

Вирішив я трохи попрацювати з дискурсом реформаторських і антикорупційних кіл і поки матеріал накопичується, цікавий, до речі, хочу сьогодні поговорити з вами про два сталих уявлення, які доволі часто зустрічаються у наших палестинах.

Перше, на що я звернув увагу, це поширене твердження про протистояння (конфлікт) влади і громадянського суспільства чи навіть просто суспільства і влади. Мовляв, влада нічого не дає або все забирає і відбувається боротьба з владою за справедливий перерозподіл ресурсів. Причому останнє далеко не кожен може сформулювати, часто це закінчується тезою: всі казли, їх всіх треба розстріляти. Нещодавно я мав можливість обговорити цю тему у середовищі громадянських активістів, які займаються дуже важливою справою, допомагають переселенцям. Зрештою, після бурхливого обговорення, виявилося, що таке фронтальне протистояння, на якому спочатку всі наполягали, виявилося вже не таким і фронтальним, а справедливий перерозподіл ресурсів перетворився на колективну дію групи інтересів, яка бореться поміж інших груп інтересів за доступ до тих самих ресурсів. Як на мене, це абсолютно легітимна ціль, якщо звісно не виступати з позицій винятковості, не бити себе п’яткою у живіт, переконуючи інших у своїй винятковій доброчесності. В цьому випадку образ непримиренного борця з корупцією підходить як найкраще. Так само відбувається із владою – при наближенні, вона розпадається на купу різних акторів, які є доволі незалежними у прийнятті рішень, і які часто ворогують (конкурують) між собою. До того ж, і влада, і суспільство це дві сполучені посудини і рівень неадекватності, згідно із фізикою за 7 клас загальної школи, — більш менш однаковий. Чи означає це, що треба відмовитися від конфлікту? Звісно, ні. Якщо є якийсь вартісний ресурс, який хоче отримати як мінімум дві сторони, і кожна з них доводить, що саме вона має на це право, конфлікт неминучий. Наше завдання – не зупинити конфлікт, а зробити все щоб він не став насильницьким. Бо тоді включаються інші механізми, які швидко руйнують саму довіру, унеможливлюють діалог і вирішення даного питання з найменшими втратами. (про win/win мовчу). Насильство перетворюється на самоціль.

Звідси я переходжу до другого твердження, яке доволі поширене – Порошенко гірший за Януковича. Напевно ви чули це і не раз. Десь це звучить відкрито, десь завуальовано у вигляді тверджень про узурпацію президентом влади. Розмови про узурпацію влади в Україні не новина. Опікшись на молоці всі натхненно дмухають на воду, тим більш що у конкурентному політичному середовищі це пречудовий стимул для мобілізації своїх прихильників. Як до речі і тема корупції і боротьби з нею. Як на мене, вона, у нашому суспільстві істеризована і подекуди доведена до абсурду. Я не буду повторювати азбучних істин, що корупція це питома частина нашої культури, яка була заточена на виживання, і що подолати її можна лише тривалою трансформацією інститутів і пр.

Власне тут я хочу показати як працює комунікація у конфлікті. Спочатку у людей за допомогою таких месиджів як зрада, все пропало, нас здадуть тощо збільшується тривожність, потім удавана загроза, завдяки масовому психозу, перетворюється на соціальний факт, в нього вірять і вважають це правдою. На цьому етапі важливо, щоб до фріків приєдналися і поважні, впливові у суспільстві авторитетні особи. Чому це відбувається тема окремого дослідження. Звідси останній важливий крок – публічний заклик до превентивної дії.

І тут я знов повертаюся до тези Порошенко гірший за Януковича. Вона в умовах такої спотвореної комунікації легітимізує в очах багатьох людей, в тому числі і абсолютно щирих патріотів (пишу це бо точно знаю як мінімум деяких з них) насильство, як єдиний спосіб досягнення цілі. Пам’ятайте про це, врах нє дрємлєт!

Ігор Семиволос, директор Центру Близькосхідих Досліджень, координатор Української Миротворчої Школи

І справедливість для всіх

“….and Justice for all”
З Обітниці вірности прапору, США (The Pledge of Allegiance of the United States)

“Право це свобода, справедливість та рівна міра першого і другого для всіх”
Щось філософське.

“Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,
що воно відповідає вимогам справедливости”.
З рішення Конституційного Суду України, №3-рп/2003.

Цей текст – про шлях від судочинства як процесу і бізнесу до правосуддя як якости і цінности.

Аби не створювати нових сутностей, дозволю собі самоцитату: “Сенс існування сучасної держави полягає в її соціальній цінности для громадян (і чим цінности менше, тим така держава є безсенсовішою в усіх розуміннях та симулякричнішою), а цінність обумовлюється належним виконанням нашою* державою низки внутрішніх та зовнішніх функцій”. Якщо з зовнішніми функціями українська держава зараз більш-менш дає собі раду – і то за надскладних умов – то з внутрішніми, вочевидь, не з медом. Казати про належне виконання державою правоохоронної функції, себто забезпечення правопорядку (“стану упорядокованости суспільних відносин, заснованого на праві і законности” – підказує Вікіпедія), може хіба безнадійний оптиміст, або сертифікований вар’ят. Це вкрай погано.

Погано – не лише з тієї очевидної причини, що призводить до порушень ваших (і моїх) прав і свобод та неможливости їх ефективно захистити. Дуже погано – з тієї причини, що гіршого за невідповідність між формальною (писаною) Конституцією та конституцією фактичною, себто реально існуючими правилами, для перспектив розвитку держави і суспільства напевно, що нічого бути не може. Це вбиває найважливіше – довіру до держави, віру українців у можливість ненасильницьким шляхом домогтися справедливости і, зрештою, підважує стійкість, cohesion країни і нації перед лицем зовнішніх загроз.

І коли Стратегія національної безпеки України (Указ Президента України від 26.05.15 №287/2015) серед актуальних загроз нацбезпеці слушно називає, зокрема, таке (ст.3.3.):
“- поширення корупції, її укорінення в усіх сферах державного управління;
– слабкість, дисфункціональність, застаріла модель публічних інститутів, депрофесіоналізація та деградація державної служби;
– здійснення державними органами діяльности в корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльности”,
то чи не найперше це стосується судової гілки влади.

Ще 2004-го чи 2005 року, сповнений помаранчевим романтизмом, я кількаразово в адміністративній (за теперішньою термінологією) юрисдикції позивався до всяких-різних високих органів влади з приводу очевидних порушень ними Конституції, виходу за межі законних повноважень et cetera. З тих процесів мені запам’ятався насамперед життєрадісний суддівський сміх, скляні суддівські очі та кросворд “весьолая размінка” на суддівському столі під час засідання. Я не був у претензіях до світобудови – бо з мого боку то було скоріше бретерство, “правонапад”, а не доконечна необхідність захистити свої життєві права, але я зробив висновки: навіть досвідчений правник з науковим ступенем і численними раніше виграними комерційними справами підчас нічого не може вдіяти, коли “його честь” – керована особистим чи клановим інтересом професійна скотиняка (тм), гендляр і пройдисвіт. Може “по життю” ніби і приємна людина, статечний член суспільства, а от у мантії – скотиняка (тм). Бо так вчили, і хоча у тій науці, може не був першим учнем, але і задніх не пас.

Що говорити про “простих посполитих”. Українці не довіряють судам з тієї простої причини, що, навчені травматичним досвідом, довіряти їм не мають підстав. Вітчизняне судочинство (тм), це процес “рєшалова дєл”, процес надання псевдоюридичної обгортки рішенням, прийнятим на підставах і з мотивів, що правом мають аж нічого спільного. Судочинство як діяльність не веде до правосуддя як результату (винятки можливі, так, може це когось втішить). Юридичні виші конвеєрно штампують юристів, законо-давці штампують псевдоправовий мотлох, суди штампують те, що потрібно “хорошим людям”. Garbage in – garbage out. Судочинство замість правосуддя. Верховенство доцільности замість верховенство права. І взагалі “шопопало” замість справедливости. І всі це знають, щодо усвідомлення цього є суспільний консенсус, і що цілий народ живе з усвідомленням того, що судочинство – це не шлях до справедливости, а клановий прибутковий бізнес, мабуть – найстрашніше.

Так, кажуть, ніби була якась судова реформа, можливо ви навіть про неї щось чули. І що? Рейтинг [не]довіри до судів в Україні Google знає (за даними Фонду “Демократичні ініціативи” ім.Ілька Кучеріва на кінець 2016-го року – мінус 72%). Це вирок. І це загроза національній безпеці, самому існуванню держави, адже, згадаймо, цінність держави, принаймні в очах значної частини поспільства, визначається її соціальною цінністю, тут – спроможністю, а радше неспроможністю творити справедливість, забезпечувати права і свободи, які сама ж урочисто проголосила.

А в теорії, чи то за легендою, все гарно і навіть красиво.

У статті 1 Конституції Україна назвала себе суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, а у частині другій ст.3 задекларувала, що “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльности держави”, яка “відповідає перед людиною за свою діяльність”, і головним обов’язком якої, відповідно, є “утвердження і забезпечення прав і свобод людини”.
До того ж згідно зі ст.8 Основного Закону: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”, яке Конституційний Суд України у своїх рішеннях №15-рп/2004, №8-рп/2010 та №10-рп/2011 розтлумачив як “панування права в суспільстві”, додавши далі, що “верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність”.

Частина друга ст.55 Конституції запевняє, що: “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Рішення КСУ №19-рп/2011 від 14.12.11: “Положення частини другої ст.55 Конституції України треба розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльности всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом”.
Право на справедливий суд, на ефективний засіб юридичного захисту передбачено також ст.6, 13 чинної для України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, низкою положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також базовою ст.8 Загальної декларації прав людини.

Біда в тому, що для тих, хто на власному досвіді дізнався, що таке є вітчизняний суд, а тим більш для тих, хто про все дізнається з балачок на телевізійних ток-шоу, все це звучить насмішкою.

Тотальна суспільна недовіра до судів, перевантаженість судів, складність існуючих судових процедур (значною мірою успадкованих від СССР), подорожчання участи у процесі для громадянина у зв’язку з запровадженням адвокатської монополії на судове представництво – все це є чинниками недоступности правосуддя для значної частини населення України і, відповідно, чинниками дискредитації і руйнації української держави, чинниками сприйняття всієї системи як “bullshit system”.

Під правосуддям ми розуміємо оперту на правові норми справедливість, втілену у винесеному ім’ям України, відповідно до встановленої законом процедури, судовому рішенні.
В Україні давно ведуться спроби реформування судової системи, розвантаження судів, наближення правосуддя до громадян, розвантаження судів, але на сьогодні підстав казати про великі успіхи не вбачається. Так, ще 2004-го року було прийнято Закон України “Про третейські суди”, але передбачаючи розгляди спорів третейськими судами лише за попередньою угодою сторін та не поширюючи компетенцію таких судів на спори за участю суб’єктів владних повноважень, цей закон залишився “мертвонародженим” і ніяк не вплинув на можливости захисту своїх прав і свобод загалом громадян. На розгляді Верховної Ради України перебувають кілька альтернативних законопроектів про медіацію, але, справді будучи здатною певною мірою розвантажити суди, медіація, по-перше, жодним чином не сприятиме вирішенню конфліктів, сторони яких не прагнуть до переговорів, а по-друге, перебуваючи поза судовою системою і являючи собою певну альтернативу судочинству, медіація не спроможна подолати проблему тотальної недовіри громадян до судової системи як державної інституції і відтак, недовіри до держави в цілому.

У мене є лише один рецепт, як все це виправити, і він є, у грунті речей, простий, як ваги Феміди: надати українцям можливість самим обирати собі суддів. Створити інститут мирових суддів, які обиратимуться безпосередньо відповідними місцевими громадами.

Це не утопія. По-перше, таке століттями успішно практикується у різних країнах світу, а по-друге, для цього навіть не треба змінювати Конституцію (що стало б серйозним практичним ускладненням, з огляду на процедуру та верховнорадянські турбулентності).

Стаття 124 Конституції України: “Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи”.
Стаття 125: “Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя”.
Cтаття 128: “Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, передбачених законом”.

Отже, пропозиція полягає у наступному:

а) Президент України ініціює (чи виразно і публічно підтримує ініціативу “знизу”) розробку законодавства про мирові суди: змін до Закону України “Про судоустрій”, відповідних кодексів.

б) Відтак, організується справжня, несимулякрична, загальнонаціональна дискусія щодо пошуку та узгодження оптимальної моделі мирових судів для України. Ресурси для організації, фасилітації, інформаційного супроводу такої загальнонаціональної дискусії можна пошукати як у зацікавлених донорських інституцій, так і серед таких необов’язкових, м’яко кажучи витратах державного бюджету як на “громадські ради” та “громадські експертизи”, підтримку організацій ветеранів битви при Гавгамелах та фінансування інших симулякричних утворень штибу всіма улюбленого Міністерства інформаційної політики.

в) Після суспільного обговорення, доведення законопроектів до належної кондиції, внесення їх Президентом до Верховної Ради, прийняття і набрання ними (у т.ч., згідно зі ст.125 Конституції, окремим законом про утворення мирових судів), у місцевих громадах проводяться вибори мирових суддів. Обрані особи, на підставі відповідної імперативної норми закону, автоматично призначаються Президентом за формальним поданням Вищої ради правосуддя.

Світова практика знає багато різних моделей функціонування мирових судів:
– за порядком обрання чи призначення та звільнення,
– за обов’язковістю чи необов’язковістю у суддів юридичної освіти (у другому випадку судді, який керується власним розумінням справедливости і загальних норм, можуть допомагати спеціальні службовці-фахові правники),
– за обсягом юрисдикцієї і порядком оскарження рішень тощо. It depends, як кажуть англосакси. Себто це залежить, як мовимо ми.

Принциповим для України, як на мій погляд, є саме:

1. Виборність суддів у місцевих громадах для відновлення довіри та авторитету правосуддя, коли, умовно кажучи, спір між двома сусідами буде вирішувати третій – місцевий неформальний авторитет, обраний громадою.

2. Спрощеність процесуальних норм.

3. Наявність запобіжників від помилок (і зловживань), як то можливість оскарження принаймні більшої частини рішень мирових судів та віднесення до їхньої юрисдикції лише обмеженого кола малозначних справ, з наступним дуже поступовим розширенням компетенції.

Немаловажно у цьому контексті, що нова стаття 131-2 Конституції України, якою запроваджується вельми сумнівної доречности і правомірности адвокатська монополію на представництво у судах, якраз і каже, що “законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів і референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена”.
Тобто, по-перше, на конституційному рівні виведено в окрему категорію “малозначні спори”, а по-друге, визнано можливість непоширення на такі (зокрема) справи згаданої адвокатської монополії, що дозволяє спростити і здешевити доступ до правосуддя у мирових судах (іншими словами, спір між двома сусідами розглядатиме третій, а допомагатимуть сторонам спору четвертий і п’ятий сусіди).

У сподіваному підсумку, внаслідок поступового зростання кількости, досвіду, компетентности і компетенції мирових суддів відбуватиметься поступове ж заміщення ними “старих”, родом з СССР та клептократичного паханату, судових установ.
Як цінний бонус, теперішня українська влада отримує тут і зараз можливість (якою ще треба вміти скористатися, ясна річ) сфокусувати суспільну увагу не на скандалах, вибриках популістів і провокаторів та “зрадофілії”, а на реальному питанні державної ваги і стратегічного значення. Плюс перспективу, здійснивши пропоновану реформу і розпочавши та забезпечивши поступ до правосуддя, увійти до історії.

А насамкінець знову про те, що для нас надовго залишатиметься вимушеним пріоритетом – безпеку.

Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.03 визначає (ст.1) національні інтереси як “життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”. Національна безпека, відповідно, це “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави”.
Серед пріоритетів національних інтересів Закон називає “гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина” та “зміцнення політичної і соціальної стабільности в державі”, а серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначає (ст.8) “забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина , створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод; забезпечення політичної стабільности, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві”, а також зміцнення довіри населення до владних інститутів.
Відповідно, вищезгадана Стратегія національної безпеки наполягає, що функціонування державного механізму “має грунтуватися на принципах верховенства права, рівности громадян перед законом, чесности та прозорости влади, а його пріоритетом повинен стати захист прав, свобод і законних інтересів громадян, національних інтересів України”.

So let’s do it! Почнімо, заради безпеки і справедливости, шлях до правосуддя. Переконаний, це міг би бути стратегічної ж ваги чинник виживання і поступу України, а при тому – би потужний крок у стратегічних комунікаціях (наразі вельми проблемних) держави з суспільством.

Автору, що жодному разі не є фахівцем з конструювання судової системи, з судового процесу тощо, не йдеться про істину в останній інстанції, рівно як про пошук тут і зараз конкретних технологічних, адміністративних, процесуальних рішень майбутньої реформи – залишу це професіоналам.
Мені йдеться про відновлення суспільної довіри, про подолання перманентної політичної кризи, про припинення повзучої ерозії державного механізму, про консолідацію нації і, як я намагався показати вище, про нашу спільну національну безпеку, рівно як і про захист особистих прав, свобод і безпеки кожного з нас.
Властиво, йдеться про “ідею, час якої настав”.

Зрештою, чим справедливість для всіх – не національна ідея?

Олександр Северин, к.ю.н., Українська Миротворча школа

_________________________
*Примітка. Так, саме “наша держава”, навіть якщо комусь не подобаються конкретні персоналії при владі чи то існуючі політичні практики – іншої у нас нема і взяти її нема звідки.

Джерело: Громадський простір