Про чекістські методи журналістських розслідувань

З’явилося велике розслідування журналістів команди «Схеми» – «Генпрокуратура Юрського періоду» про діяльність Юрія Луценка на посаді Генпрокурора, де головним стрижнем стали відвідування народними депутатами, переважно представниками правлячої коаліції, Генпрокуратури в тому числі у неробочий час. Якщо я не помиляюся, останній з візитів зафіксований десь біля десятої вечора. Не ставлячи під сумнів право журналістів фіксувати, моніторити та дізнаватися про мету візитів народних депутатів і на цій підставі робити аналітичний матеріал, дозволю собі висловити декілька критичних зауважень до самої подачі аналітичного матеріалу.

1) В цьому матеріалі акцент робиться на декількох народних депутатах, репутація яких у певних колах ставиться під сумнів. Так наприклад, одного із головних персонажів цього розслідування Олександра Грановського називають двічі (одного разу замало!) «неофіційним куратором прокуратури від Банкової». “Також у ЗМІ його неодноразово називали «неофіційним куратором судової системи та органів прокуратури». – цитата) Тобто посилаються на неназвані ЗМІ, а в даному випадку відбувається по суті автоцитування, що має закріпити у глядача негативні відчуття до цього персонажа. Сам термін «неофіційний куратор», якщо простежити його слововжиток, означає людину, яка має визначальний неформальний (тобто такий що приймається в обхід правил) вплив на прийняття якихось важливих рішень. Якщо прибрати з пошуку google згадку про Мустафу Найєма як «неофіційного куратора» реформи поліції на Закарпатті, то всі інші згадки мають однозначно негативне забарвлення. Тобто всі, хто мають справу з такими людьми, також автоматично потрапляють у категорію людей з «підмоченою репутацією».

2) Генпрокурор згадує про 5921 депутатський запит до Генпрокуратури і можна припустити, що приблизна така ж кількість народних обранців бодай раз відвідувала Генпрокуратуру у цих справах. Натомість ми бачимо в репортажі лише обмежену кількість депутатів. Якщо журналісти ведуть такий моніторинг, то як мінімум, вони для об’єктивності мали б надати цифри, які б вказували на кількість відвідин Генпрокуратури тим чи іншим народним депутатом, а бажано всіма депутатами за визначений термін. При відсутності цих цифр виникають підозри у замовленому матеріалі.

3) Власне весь репортаж побудований на тому, що автор розслідування, стежачи за машинами і конкретними персонажами, фіксуючи факти зустрічей, як би натякає на їхню незаконну діяльність, цього звісно відкрито не стверджуючи. Втім за допомогою тривожної музики у глядача виникають чіткі асоціації з нелегальною діяльністю як мінімум. Застосування такого прийому доречне для фільмів про мафію, але сумнівно для журналістських розслідувань.

4) В сухому залишку в фільмі немає жодного факту якої-небудь нелегальної діяльності, окрім натяку, що урядовці продовжують зустрічатися на робочому місці по закінченню робочого дня. Типу як у грі в «Мафію» – настає ніч, чесні люди засинають, просипається мафія)))).

І останнє. У своїй роботі «Анти-розвиткові групи інтересів» польський дослідник Анджей Зибертовіч звертається до проблем діяльності спецслужб у демократичному просторі та їхнього впливу, або як він пише «зараження оточуючого середовища анклавами», під останніми він, зокрема, має на увазі методи діяльності спецслужб. Він зауважує, що до «одних із головних елементів методики спецслужб відносяться маніпуляція та дезінформація. Ані розвідка, ані контррозвідка не могли би розраховувати на успіх своїх операцій, – пише він, коли б – в ім’я, наприклад, принципів права, порядності, політкоректності, добрих традицій, не порушення взаємодовіри, як одної з основ суспільного життя – їм було наказано утримуватися від маніпуляції та дезінформації, як методів діяльності, не тільки щодо своїх ворогів, але часто щодо власних співробітників, не кажучи вже про сторонніх прихильників їхніх операцій».

І що відбуватиметься, запитує дослідник, коли техніки маніпуляцій та дезінформацій, яким навчені співробітники спецслужб, починають застосовуватися у демократичному суспільному середовищі та у контексті загальної зневіри у моральні принципи, упадку патріотизму, занепаду шани до традицій, до права, до авторитету інституцій держави? І відповідає – «тоді ці техніки (та й багато інших, наприклад, підбурювання) – опановані на фаховому рівні – використовуються на користь групових та особистих інтересів».

Тобто ми (і тут ми не перші) стикаємося з явищем «зараження суспільного середовища (в Польщі та в ряді інших посткомуністичних країн без сумніву сталося саме так) – тобто політичних, економічних та медіа- інституцій – методами, широкомасштабне застосування яких створює в тому числі довготривалий ефект у вигляді розмивання того необхідного для успіху спільної діяльності ресурсу, яким є капітал суспільної довіри.

Будтє бдітєльни, врах нє дрємлєт.

Ігор Семиволос

Нє стрєляйтє в актівіста – он іграєт, как умєєт

Вирішив я трохи попрацювати з дискурсом реформаторських і антикорупційних кіл і поки матеріал накопичується, цікавий, до речі, хочу сьогодні поговорити з вами про два сталих уявлення, які доволі часто зустрічаються у наших палестинах.

Перше, на що я звернув увагу, це поширене твердження про протистояння (конфлікт) влади і громадянського суспільства чи навіть просто суспільства і влади. Мовляв, влада нічого не дає або все забирає і відбувається боротьба з владою за справедливий перерозподіл ресурсів. Причому останнє далеко не кожен може сформулювати, часто це закінчується тезою: всі казли, їх всіх треба розстріляти. Нещодавно я мав можливість обговорити цю тему у середовищі громадянських активістів, які займаються дуже важливою справою, допомагають переселенцям. Зрештою, після бурхливого обговорення, виявилося, що таке фронтальне протистояння, на якому спочатку всі наполягали, виявилося вже не таким і фронтальним, а справедливий перерозподіл ресурсів перетворився на колективну дію групи інтересів, яка бореться поміж інших груп інтересів за доступ до тих самих ресурсів. Як на мене, це абсолютно легітимна ціль, якщо звісно не виступати з позицій винятковості, не бити себе п’яткою у живіт, переконуючи інших у своїй винятковій доброчесності. В цьому випадку образ непримиренного борця з корупцією підходить як найкраще. Так само відбувається із владою – при наближенні, вона розпадається на купу різних акторів, які є доволі незалежними у прийнятті рішень, і які часто ворогують (конкурують) між собою. До того ж, і влада, і суспільство це дві сполучені посудини і рівень неадекватності, згідно із фізикою за 7 клас загальної школи, — більш менш однаковий. Чи означає це, що треба відмовитися від конфлікту? Звісно, ні. Якщо є якийсь вартісний ресурс, який хоче отримати як мінімум дві сторони, і кожна з них доводить, що саме вона має на це право, конфлікт неминучий. Наше завдання – не зупинити конфлікт, а зробити все щоб він не став насильницьким. Бо тоді включаються інші механізми, які швидко руйнують саму довіру, унеможливлюють діалог і вирішення даного питання з найменшими втратами. (про win/win мовчу). Насильство перетворюється на самоціль.

Звідси я переходжу до другого твердження, яке доволі поширене – Порошенко гірший за Януковича. Напевно ви чули це і не раз. Десь це звучить відкрито, десь завуальовано у вигляді тверджень про узурпацію президентом влади. Розмови про узурпацію влади в Україні не новина. Опікшись на молоці всі натхненно дмухають на воду, тим більш що у конкурентному політичному середовищі це пречудовий стимул для мобілізації своїх прихильників. Як до речі і тема корупції і боротьби з нею. Як на мене, вона, у нашому суспільстві істеризована і подекуди доведена до абсурду. Я не буду повторювати азбучних істин, що корупція це питома частина нашої культури, яка була заточена на виживання, і що подолати її можна лише тривалою трансформацією інститутів і пр.

Власне тут я хочу показати як працює комунікація у конфлікті. Спочатку у людей за допомогою таких месиджів як зрада, все пропало, нас здадуть тощо збільшується тривожність, потім удавана загроза, завдяки масовому психозу, перетворюється на соціальний факт, в нього вірять і вважають це правдою. На цьому етапі важливо, щоб до фріків приєдналися і поважні, впливові у суспільстві авторитетні особи. Чому це відбувається тема окремого дослідження. Звідси останній важливий крок – публічний заклик до превентивної дії.

І тут я знов повертаюся до тези Порошенко гірший за Януковича. Вона в умовах такої спотвореної комунікації легітимізує в очах багатьох людей, в тому числі і абсолютно щирих патріотів (пишу це бо точно знаю як мінімум деяких з них) насильство, як єдиний спосіб досягнення цілі. Пам’ятайте про це, врах нє дрємлєт!

Ігор Семиволос, директор Центру Близькосхідих Досліджень, координатор Української Миротворчої Школи

І справедливість для всіх

“….and Justice for all”
З Обітниці вірности прапору, США (The Pledge of Allegiance of the United States)

“Право це свобода, справедливість та рівна міра першого і другого для всіх”
Щось філософське.

“Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,
що воно відповідає вимогам справедливости”.
З рішення Конституційного Суду України, №3-рп/2003.

Цей текст – про шлях від судочинства як процесу і бізнесу до правосуддя як якости і цінности.

Аби не створювати нових сутностей, дозволю собі самоцитату: “Сенс існування сучасної держави полягає в її соціальній цінности для громадян (і чим цінности менше, тим така держава є безсенсовішою в усіх розуміннях та симулякричнішою), а цінність обумовлюється належним виконанням нашою* державою низки внутрішніх та зовнішніх функцій”. Якщо з зовнішніми функціями українська держава зараз більш-менш дає собі раду – і то за надскладних умов – то з внутрішніми, вочевидь, не з медом. Казати про належне виконання державою правоохоронної функції, себто забезпечення правопорядку (“стану упорядокованости суспільних відносин, заснованого на праві і законности” – підказує Вікіпедія), може хіба безнадійний оптиміст, або сертифікований вар’ят. Це вкрай погано.

Погано – не лише з тієї очевидної причини, що призводить до порушень ваших (і моїх) прав і свобод та неможливости їх ефективно захистити. Дуже погано – з тієї причини, що гіршого за невідповідність між формальною (писаною) Конституцією та конституцією фактичною, себто реально існуючими правилами, для перспектив розвитку держави і суспільства напевно, що нічого бути не може. Це вбиває найважливіше – довіру до держави, віру українців у можливість ненасильницьким шляхом домогтися справедливости і, зрештою, підважує стійкість, cohesion країни і нації перед лицем зовнішніх загроз.

І коли Стратегія національної безпеки України (Указ Президента України від 26.05.15 №287/2015) серед актуальних загроз нацбезпеці слушно називає, зокрема, таке (ст.3.3.):
“- поширення корупції, її укорінення в усіх сферах державного управління;
– слабкість, дисфункціональність, застаріла модель публічних інститутів, депрофесіоналізація та деградація державної служби;
– здійснення державними органами діяльности в корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльности”,
то чи не найперше це стосується судової гілки влади.

Ще 2004-го чи 2005 року, сповнений помаранчевим романтизмом, я кількаразово в адміністративній (за теперішньою термінологією) юрисдикції позивався до всяких-різних високих органів влади з приводу очевидних порушень ними Конституції, виходу за межі законних повноважень et cetera. З тих процесів мені запам’ятався насамперед життєрадісний суддівський сміх, скляні суддівські очі та кросворд “весьолая размінка” на суддівському столі під час засідання. Я не був у претензіях до світобудови – бо з мого боку то було скоріше бретерство, “правонапад”, а не доконечна необхідність захистити свої життєві права, але я зробив висновки: навіть досвідчений правник з науковим ступенем і численними раніше виграними комерційними справами підчас нічого не може вдіяти, коли “його честь” – керована особистим чи клановим інтересом професійна скотиняка (тм), гендляр і пройдисвіт. Може “по життю” ніби і приємна людина, статечний член суспільства, а от у мантії – скотиняка (тм). Бо так вчили, і хоча у тій науці, може не був першим учнем, але і задніх не пас.

Що говорити про “простих посполитих”. Українці не довіряють судам з тієї простої причини, що, навчені травматичним досвідом, довіряти їм не мають підстав. Вітчизняне судочинство (тм), це процес “рєшалова дєл”, процес надання псевдоюридичної обгортки рішенням, прийнятим на підставах і з мотивів, що правом мають аж нічого спільного. Судочинство як діяльність не веде до правосуддя як результату (винятки можливі, так, може це когось втішить). Юридичні виші конвеєрно штампують юристів, законо-давці штампують псевдоправовий мотлох, суди штампують те, що потрібно “хорошим людям”. Garbage in – garbage out. Судочинство замість правосуддя. Верховенство доцільности замість верховенство права. І взагалі “шопопало” замість справедливости. І всі це знають, щодо усвідомлення цього є суспільний консенсус, і що цілий народ живе з усвідомленням того, що судочинство – це не шлях до справедливости, а клановий прибутковий бізнес, мабуть – найстрашніше.

Так, кажуть, ніби була якась судова реформа, можливо ви навіть про неї щось чули. І що? Рейтинг [не]довіри до судів в Україні Google знає (за даними Фонду “Демократичні ініціативи” ім.Ілька Кучеріва на кінець 2016-го року – мінус 72%). Це вирок. І це загроза національній безпеці, самому існуванню держави, адже, згадаймо, цінність держави, принаймні в очах значної частини поспільства, визначається її соціальною цінністю, тут – спроможністю, а радше неспроможністю творити справедливість, забезпечувати права і свободи, які сама ж урочисто проголосила.

А в теорії, чи то за легендою, все гарно і навіть красиво.

У статті 1 Конституції Україна назвала себе суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, а у частині другій ст.3 задекларувала, що “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльности держави”, яка “відповідає перед людиною за свою діяльність”, і головним обов’язком якої, відповідно, є “утвердження і забезпечення прав і свобод людини”.
До того ж згідно зі ст.8 Основного Закону: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”, яке Конституційний Суд України у своїх рішеннях №15-рп/2004, №8-рп/2010 та №10-рп/2011 розтлумачив як “панування права в суспільстві”, додавши далі, що “верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність”.

Частина друга ст.55 Конституції запевняє, що: “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Рішення КСУ №19-рп/2011 від 14.12.11: “Положення частини другої ст.55 Конституції України треба розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльности всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом”.
Право на справедливий суд, на ефективний засіб юридичного захисту передбачено також ст.6, 13 чинної для України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, низкою положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також базовою ст.8 Загальної декларації прав людини.

Біда в тому, що для тих, хто на власному досвіді дізнався, що таке є вітчизняний суд, а тим більш для тих, хто про все дізнається з балачок на телевізійних ток-шоу, все це звучить насмішкою.

Тотальна суспільна недовіра до судів, перевантаженість судів, складність існуючих судових процедур (значною мірою успадкованих від СССР), подорожчання участи у процесі для громадянина у зв’язку з запровадженням адвокатської монополії на судове представництво – все це є чинниками недоступности правосуддя для значної частини населення України і, відповідно, чинниками дискредитації і руйнації української держави, чинниками сприйняття всієї системи як “bullshit system”.

Під правосуддям ми розуміємо оперту на правові норми справедливість, втілену у винесеному ім’ям України, відповідно до встановленої законом процедури, судовому рішенні.
В Україні давно ведуться спроби реформування судової системи, розвантаження судів, наближення правосуддя до громадян, розвантаження судів, але на сьогодні підстав казати про великі успіхи не вбачається. Так, ще 2004-го року було прийнято Закон України “Про третейські суди”, але передбачаючи розгляди спорів третейськими судами лише за попередньою угодою сторін та не поширюючи компетенцію таких судів на спори за участю суб’єктів владних повноважень, цей закон залишився “мертвонародженим” і ніяк не вплинув на можливости захисту своїх прав і свобод загалом громадян. На розгляді Верховної Ради України перебувають кілька альтернативних законопроектів про медіацію, але, справді будучи здатною певною мірою розвантажити суди, медіація, по-перше, жодним чином не сприятиме вирішенню конфліктів, сторони яких не прагнуть до переговорів, а по-друге, перебуваючи поза судовою системою і являючи собою певну альтернативу судочинству, медіація не спроможна подолати проблему тотальної недовіри громадян до судової системи як державної інституції і відтак, недовіри до держави в цілому.

У мене є лише один рецепт, як все це виправити, і він є, у грунті речей, простий, як ваги Феміди: надати українцям можливість самим обирати собі суддів. Створити інститут мирових суддів, які обиратимуться безпосередньо відповідними місцевими громадами.

Це не утопія. По-перше, таке століттями успішно практикується у різних країнах світу, а по-друге, для цього навіть не треба змінювати Конституцію (що стало б серйозним практичним ускладненням, з огляду на процедуру та верховнорадянські турбулентності).

Стаття 124 Конституції України: “Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи”.
Стаття 125: “Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя”.
Cтаття 128: “Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, передбачених законом”.

Отже, пропозиція полягає у наступному:

а) Президент України ініціює (чи виразно і публічно підтримує ініціативу “знизу”) розробку законодавства про мирові суди: змін до Закону України “Про судоустрій”, відповідних кодексів.

б) Відтак, організується справжня, несимулякрична, загальнонаціональна дискусія щодо пошуку та узгодження оптимальної моделі мирових судів для України. Ресурси для організації, фасилітації, інформаційного супроводу такої загальнонаціональної дискусії можна пошукати як у зацікавлених донорських інституцій, так і серед таких необов’язкових, м’яко кажучи витратах державного бюджету як на “громадські ради” та “громадські експертизи”, підтримку організацій ветеранів битви при Гавгамелах та фінансування інших симулякричних утворень штибу всіма улюбленого Міністерства інформаційної політики.

в) Після суспільного обговорення, доведення законопроектів до належної кондиції, внесення їх Президентом до Верховної Ради, прийняття і набрання ними (у т.ч., згідно зі ст.125 Конституції, окремим законом про утворення мирових судів), у місцевих громадах проводяться вибори мирових суддів. Обрані особи, на підставі відповідної імперативної норми закону, автоматично призначаються Президентом за формальним поданням Вищої ради правосуддя.

Світова практика знає багато різних моделей функціонування мирових судів:
– за порядком обрання чи призначення та звільнення,
– за обов’язковістю чи необов’язковістю у суддів юридичної освіти (у другому випадку судді, який керується власним розумінням справедливости і загальних норм, можуть допомагати спеціальні службовці-фахові правники),
– за обсягом юрисдикцієї і порядком оскарження рішень тощо. It depends, як кажуть англосакси. Себто це залежить, як мовимо ми.

Принциповим для України, як на мій погляд, є саме:

1. Виборність суддів у місцевих громадах для відновлення довіри та авторитету правосуддя, коли, умовно кажучи, спір між двома сусідами буде вирішувати третій – місцевий неформальний авторитет, обраний громадою.

2. Спрощеність процесуальних норм.

3. Наявність запобіжників від помилок (і зловживань), як то можливість оскарження принаймні більшої частини рішень мирових судів та віднесення до їхньої юрисдикції лише обмеженого кола малозначних справ, з наступним дуже поступовим розширенням компетенції.

Немаловажно у цьому контексті, що нова стаття 131-2 Конституції України, якою запроваджується вельми сумнівної доречности і правомірности адвокатська монополію на представництво у судах, якраз і каже, що “законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів і референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена”.
Тобто, по-перше, на конституційному рівні виведено в окрему категорію “малозначні спори”, а по-друге, визнано можливість непоширення на такі (зокрема) справи згаданої адвокатської монополії, що дозволяє спростити і здешевити доступ до правосуддя у мирових судах (іншими словами, спір між двома сусідами розглядатиме третій, а допомагатимуть сторонам спору четвертий і п’ятий сусіди).

У сподіваному підсумку, внаслідок поступового зростання кількости, досвіду, компетентности і компетенції мирових суддів відбуватиметься поступове ж заміщення ними “старих”, родом з СССР та клептократичного паханату, судових установ.
Як цінний бонус, теперішня українська влада отримує тут і зараз можливість (якою ще треба вміти скористатися, ясна річ) сфокусувати суспільну увагу не на скандалах, вибриках популістів і провокаторів та “зрадофілії”, а на реальному питанні державної ваги і стратегічного значення. Плюс перспективу, здійснивши пропоновану реформу і розпочавши та забезпечивши поступ до правосуддя, увійти до історії.

А насамкінець знову про те, що для нас надовго залишатиметься вимушеним пріоритетом – безпеку.

Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.03 визначає (ст.1) національні інтереси як “життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”. Національна безпека, відповідно, це “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави”.
Серед пріоритетів національних інтересів Закон називає “гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина” та “зміцнення політичної і соціальної стабільности в державі”, а серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначає (ст.8) “забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина , створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод; забезпечення політичної стабільности, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві”, а також зміцнення довіри населення до владних інститутів.
Відповідно, вищезгадана Стратегія національної безпеки наполягає, що функціонування державного механізму “має грунтуватися на принципах верховенства права, рівности громадян перед законом, чесности та прозорости влади, а його пріоритетом повинен стати захист прав, свобод і законних інтересів громадян, національних інтересів України”.

So let’s do it! Почнімо, заради безпеки і справедливости, шлях до правосуддя. Переконаний, це міг би бути стратегічної ж ваги чинник виживання і поступу України, а при тому – би потужний крок у стратегічних комунікаціях (наразі вельми проблемних) держави з суспільством.

Автору, що жодному разі не є фахівцем з конструювання судової системи, з судового процесу тощо, не йдеться про істину в останній інстанції, рівно як про пошук тут і зараз конкретних технологічних, адміністративних, процесуальних рішень майбутньої реформи – залишу це професіоналам.
Мені йдеться про відновлення суспільної довіри, про подолання перманентної політичної кризи, про припинення повзучої ерозії державного механізму, про консолідацію нації і, як я намагався показати вище, про нашу спільну національну безпеку, рівно як і про захист особистих прав, свобод і безпеки кожного з нас.
Властиво, йдеться про “ідею, час якої настав”.

Зрештою, чим справедливість для всіх – не національна ідея?

Олександр Северин, к.ю.н., Українська Миротворча школа

_________________________
*Примітка. Так, саме “наша держава”, навіть якщо комусь не подобаються конкретні персоналії при владі чи то існуючі політичні практики – іншої у нас нема і взяти її нема звідки.

Джерело: Громадський простір

“Вибори, вибори…” або “Злочин проти усієї країни”

Спочатку трохи лірики. Користуючись своїм конституційним правом на свободу думки і слова, вчергове скажу, що полум’яних, як російський газ, ентузіастів проведення в Україні позачергових виборів (ентузіасти, не переймаючись коректністю термінів, часто використовують слова “дострокові” чи “дочасні”) вважаю або ворогами, або “корисними ідіотами “ Путіна, або просто ідіотами, або не-від-сього-світу ідеалістами, що у контексті, на жаль, ненабагато краще.

Проведення позачергових виборів до перемоги у хоч і не оголошеній, але війні з Московщиною несе у собі низку загроз, як-то:

а) витрачання бюджетних коштів, замість спрямування їх на потреби безпеки, оборони, зміцнення інституцій та проведення реформ;

б) неуникненний фестиваль божевільного популізму;

в) можливість якщо і не перемоги то успіху промосковських сил і криптопромосковських сил;

ну і, певно головне

г) можливість, внаслідок створення в Україні некерованої чи малокерованої ситуації, виникнення у Кремля спокуси різких дій. Власне, на моє переконання, після стратегічної путінської помилки 2014-го року, єдиний шанс для Москви досягти мети (себто отримати контроль над Україною) – це створивши чи інспірувавши у нас хаос, безлад, втрату керованости тощо. І тоді у той чи інший спосіб “прийти на помощь братскому народу”. Вам це потрібне? Мені – ні. Тому я переходжу від ліричної частини до юридичної.

Першу і останню, себто єдину, підставу проведення дострокових виборів до українського парламенту визначено частиною другою ст.77 Конституції України, такі вибори “призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”.

Цій нормі кореспондують положення п.п.7 та 8 частини першої ст.106 про такі повноваження глави держави:

“– призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

– припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією”.

Відтак, слід розібратися, що ж то за випадки.

Всі вони містяться у ст .90 Конституції України, де передбачено, що “Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України”.

При цьому відповідно до ст.6 Конституції “органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”, а за частиною другою ст.19 Конституції “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

Тобто ніхто, ніколи і ніяк не вправі легітимно припинити повноваження ВРУ, призначити і провести позачергові вибори за відсутности принаймні однієї з вищеперерахованих конституційних підстав; всі подібні спроби – суть кримінал (принагідно нагадаємо, що позачергові вибори – 2014 були призначені Президентом і проведені Центрвиборчкомом цілком законно, згідно з “частинами шостою і сьомою статті 83, пунктом 1 частини другої статті 90 Конституції України та відповідно до пунктів 7 і 8 частини першої статті 106”, себто у зв’язку з відсутністю коаліції).

На цьому місці самий час згадати, що адепти секти “дострокових виборів” (мова про тих мінімально притомних, які все ж таки розуміють, що потрібні вагоміші правові підстави, аніж власне “хочу”) стверджують що наразі коаліція відсутня через нестачу там депутатів числом “більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України” (cт.83).

Я своїм посполитим розумом гадки не маю, чи достатньо депутатів чи не достатньо, але для хворих на нетерплячку популістів маю кілька поганих новин.

Перше. Вони скілько завгодно можуть вимагати від Голови ВРУ оприлюднити список депутатів-членів коаліції, але Андрій Парубій геть не зобов’язаний цього робити, оскільки жоден закон його не зобов’язує і не уповноважує цього робити. Далі – див.вже згадану ст.19 Конституції.

Друге. Повернімося до ст.90 Основного закону: “Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України” і відшукаймо  там ключові слова. Ці слова – “має право”. Припинити повноваження ВРУ і, відповідно, призначити позачергові вибори глава держави “має право”, але не “зобов’язаний”. Це його дискреційне повноваження: на розсуд. Хоче – припиняє і призначає, не хоче – не робить того.  Чи захоче Петро Порошенко розпускати цю Верхораду навіть якщо там і справді з кількістю членів коаліції відбуваються, скажімо так, флуктуації, і чи захоче він призначати вибори, кидаючи країну у вир передвиборчого шаленства популістів – маю, скажу так, певні сумніви.

Третє (це для більш “упоротих” ентузіастів, яким свербить “пряме народовладдя” (тм) по-медведчуківськи). Згідно з рішенням Конституційного Суду України №3-рп від 27.03.00 “Конституція України не передбачає інституту висловлення недовіри на референдумі, в т.ч. проголошеному за народною ініціативо, Верховній Раді України чи будь/яким іншим конституційним органам державної влади як можливої підстави дострокового припинення їхніх повноважень. Тому винесення на референдум питання недовіри Верховній Раді України з відсутности названого інституту в Основному законі було б порушенням такого конституційного принципу, як здійснення органами державної влади поноважеь у межах, встановлених Конституцією України, та принципів правової держави, якою проголошено Україну”. Тож жодних “референдумів”, без варіантів.

Ну і для протоколу. Я вже раніше детально писав про свою незгоду з тезою про те, що нібито “фактичне існування в Україні умов воєнного стану” унеможливлює проведення виборів  – воєнний стан то визначений законом правовий режим, а не “фактичне існування” чи чиєсь уявлення про таке існування. Нічого не змінилося, я і зараз вважаю так саме. Проте водночас я вважаю, що оті “фактичні обставини”, себто збройна агресія Московщини, робить, з огляду на вищенаписане, не лише проведення позачергових виборів, але і самі розмови про їхню доцільність, настільки недоречними і дикими з огляду на національні інтереси України, що ця виняткова недоречність і пов’язані з нею екзистенційні загрози закликають кожного притомного громадянина у межах власних сил зробити все можливе для недопущення такого варіанту.

Тож для вражених виборною сверблячкою ентузіастів, не кажучи вже про тих, хто криком кричить про “режим внутрішньої окупації” (с) моє послання – заспокоїтися, попуститися і готуватися (“працюйте, c*ки!”) до наступних чергових виборів, які обов’язково будуть, якщо лише ентузіастам з адептами, не кажучи вже про паству секти боротьби з “режимом внутрішньої окупації” (тм), не вдасться зруйнувати українську державу. Але, впевнений, не вдасться. Не дамо.

А ще трохи не забув нагадати, що, як було вагомо і офіційно сказано не кимось там, а самим розпрекрасним і принциповим “Блоком Юлії Тимошенко” ще 2008-го року, “намагання провести їх [позачергові вибори] за будь-яку ціну є безвідповідальним кроком та злочином проти усієї країни та її громадян”. Канонічно! Красно прошу дивитися фотофакт, скрін-шоти не горять. Упс, пані-товаришка Тимошенко?

А до всіх добрих людей прохання не слухати популістів, знати Конституцію, читати повчальну історію 1917-1921 років, вчитися не скидати обрану нами ж владу, а ефективно її контролювати, розуміти різницю між політичними вподобаннями та національними інтересами, бути солідарними перед лицем спільної загрози, підтримувати Нашу Армію і вірити в нашу перемогу.

Тримаймо стрій і слава Україні!

Олександр Северин, к.ю.н.

Українська миротворча школа

 Джерело: Критика

Що буде після повернення? Школа Соціальних Посередників моделює процес реінтеграції

Друга Школа Соціальних Посередників збагатила інструментарій соціальних посередників ефективним інструментом моделювання суспільних процесів у локальних громадах — Інтеграційною  організаційно-діловою грою. Цей інструмент дозволяє надійно та у стислі строки промоделювати майбутні ситуація, які будуть виникати в трансформаційних процесах, зокрема в процесі реінтеграції пост-окупаційного простору та тимчасово окупованих територій.

Слухачі ШСП-2 змоделювали соціальні процеси, що будуть відбуватись в територіальних громадах, які зараз перебувають під контролем окупаційних військ Російської Федерації та місцевих колаборантів, але неодмінно будуть повернені під юрисдикцію України.

Головною задачею Інтеграційної організаційно-ділової гри «Після повернення» було проаналізувати ситуацію, яка виникне в територіальній громаді відразу опісля повернення її території під юрисдикцію України; виявити причини та дійових осіб ймовірних конфліктів; сформувати таку спільну стратегію дій влади, бізнесу та громадянського суспільства, яка мала б інструменти запобігання конфліктів та їхньої трансформації, вчасного виявлення та нівелювання негативних тенденцій.

Інтеграційна організаційно-ділова гра «Після повернення» (миру на Донбасі) тривала загалом 8 годин та складалась з 5 окремих модулів, в грі взяли участь 20 слухачів ШСП-2. Завдання гри було сформульоване так: «Луганськ звільнено, в ньому є тільки населення цих територій, українська армія і ви, що ви робитимете?» Результатом гри стало вироблення стратегії взаємодії  та кооперації дій влади, бізнесу і громадянського суспільства в звільненому місті.

Після проведення гри, проведення співбесіди з її учасниками, аналізу результатів, організатори гри створили загальну рамку організації та проведення інтеграційних організаційно-ділових ігор, спрямованих до моделювання соціальних процесів в територіальних громадах , що перебувають в процесі трансформації (зокрема, зокрема в процесі реінтеграції пост-окупаційного простору та тимчасово окупованих територій), своєчасного виявлення, попередження та трансформації конфліктів, які неодмінно виникатимуть в таких процесах. В процесі розробки гри брали участь спеціалсти з України, Польщі, Ізраїлю і США.

Рамка передбачає правила відбору учасників, розподілення ролей учасників гри, протоколи поведінки соціальних посередників впродовж проведення гри, форми оприлюднення результатів гра та засоби їхнього поширення серед членів територіальної громади.

Віктор Гарбар, Ігор Дубровський, Дмитро Звонок, Наталія Зубар.
Інформаційний центр «Майдан Моніторинг»

Школа Соціальних Посередників в 2016-2017 роках працює за підтримки Міжнародного Фонду Відродження http://irf.ua

Фото Наталії Зубар та Сергія Митрохіна