І справедливість для всіх

“….and Justice for all”
З Обітниці вірности прапору, США (The Pledge of Allegiance of the United States)

“Право це свобода, справедливість та рівна міра першого і другого для всіх”
Щось філософське.

“Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови,
що воно відповідає вимогам справедливости”.
З рішення Конституційного Суду України, №3-рп/2003.

Цей текст – про шлях від судочинства як процесу і бізнесу до правосуддя як якости і цінности.

Аби не створювати нових сутностей, дозволю собі самоцитату: “Сенс існування сучасної держави полягає в її соціальній цінности для громадян (і чим цінности менше, тим така держава є безсенсовішою в усіх розуміннях та симулякричнішою), а цінність обумовлюється належним виконанням нашою* державою низки внутрішніх та зовнішніх функцій”. Якщо з зовнішніми функціями українська держава зараз більш-менш дає собі раду – і то за надскладних умов – то з внутрішніми, вочевидь, не з медом. Казати про належне виконання державою правоохоронної функції, себто забезпечення правопорядку (“стану упорядокованости суспільних відносин, заснованого на праві і законности” – підказує Вікіпедія), може хіба безнадійний оптиміст, або сертифікований вар’ят. Це вкрай погано.

Погано – не лише з тієї очевидної причини, що призводить до порушень ваших (і моїх) прав і свобод та неможливости їх ефективно захистити. Дуже погано – з тієї причини, що гіршого за невідповідність між формальною (писаною) Конституцією та конституцією фактичною, себто реально існуючими правилами, для перспектив розвитку держави і суспільства напевно, що нічого бути не може. Це вбиває найважливіше – довіру до держави, віру українців у можливість ненасильницьким шляхом домогтися справедливости і, зрештою, підважує стійкість, cohesion країни і нації перед лицем зовнішніх загроз.

І коли Стратегія національної безпеки України (Указ Президента України від 26.05.15 №287/2015) серед актуальних загроз нацбезпеці слушно називає, зокрема, таке (ст.3.3.):
“- поширення корупції, її укорінення в усіх сферах державного управління;
– слабкість, дисфункціональність, застаріла модель публічних інститутів, депрофесіоналізація та деградація державної служби;
– здійснення державними органами діяльности в корпоративних та особистих інтересах, що призводить до порушення прав, свобод і законних інтересів громадян та суб’єктів господарської діяльности”,
то чи не найперше це стосується судової гілки влади.

Ще 2004-го чи 2005 року, сповнений помаранчевим романтизмом, я кількаразово в адміністративній (за теперішньою термінологією) юрисдикції позивався до всяких-різних високих органів влади з приводу очевидних порушень ними Конституції, виходу за межі законних повноважень et cetera. З тих процесів мені запам’ятався насамперед життєрадісний суддівський сміх, скляні суддівські очі та кросворд “весьолая размінка” на суддівському столі під час засідання. Я не був у претензіях до світобудови – бо з мого боку то було скоріше бретерство, “правонапад”, а не доконечна необхідність захистити свої життєві права, але я зробив висновки: навіть досвідчений правник з науковим ступенем і численними раніше виграними комерційними справами підчас нічого не може вдіяти, коли “його честь” – керована особистим чи клановим інтересом професійна скотиняка (тм), гендляр і пройдисвіт. Може “по життю” ніби і приємна людина, статечний член суспільства, а от у мантії – скотиняка (тм). Бо так вчили, і хоча у тій науці, може не був першим учнем, але і задніх не пас.

Що говорити про “простих посполитих”. Українці не довіряють судам з тієї простої причини, що, навчені травматичним досвідом, довіряти їм не мають підстав. Вітчизняне судочинство (тм), це процес “рєшалова дєл”, процес надання псевдоюридичної обгортки рішенням, прийнятим на підставах і з мотивів, що правом мають аж нічого спільного. Судочинство як діяльність не веде до правосуддя як результату (винятки можливі, так, може це когось втішить). Юридичні виші конвеєрно штампують юристів, законо-давці штампують псевдоправовий мотлох, суди штампують те, що потрібно “хорошим людям”. Garbage in – garbage out. Судочинство замість правосуддя. Верховенство доцільности замість верховенство права. І взагалі “шопопало” замість справедливости. І всі це знають, щодо усвідомлення цього є суспільний консенсус, і що цілий народ живе з усвідомленням того, що судочинство – це не шлях до справедливости, а клановий прибутковий бізнес, мабуть – найстрашніше.

Так, кажуть, ніби була якась судова реформа, можливо ви навіть про неї щось чули. І що? Рейтинг [не]довіри до судів в Україні Google знає (за даними Фонду “Демократичні ініціативи” ім.Ілька Кучеріва на кінець 2016-го року – мінус 72%). Це вирок. І це загроза національній безпеці, самому існуванню держави, адже, згадаймо, цінність держави, принаймні в очах значної частини поспільства, визначається її соціальною цінністю, тут – спроможністю, а радше неспроможністю творити справедливість, забезпечувати права і свободи, які сама ж урочисто проголосила.

А в теорії, чи то за легендою, все гарно і навіть красиво.

У статті 1 Конституції Україна назвала себе суверенною, незалежною, демократичною, соціальною і правовою державою, а у частині другій ст.3 задекларувала, що “права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльности держави”, яка “відповідає перед людиною за свою діяльність”, і головним обов’язком якої, відповідно, є “утвердження і забезпечення прав і свобод людини”.
До того ж згідно зі ст.8 Основного Закону: “В Україні визнається і діє принцип верховенства права”, яке Конституційний Суд України у своїх рішеннях №15-рп/2004, №8-рп/2010 та №10-рп/2011 розтлумачив як “панування права в суспільстві”, додавши далі, що “верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовчу діяльність”.

Частина друга ст.55 Конституції запевняє, що: “кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльности органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб”. Рішення КСУ №19-рп/2011 від 14.12.11: “Положення частини другої ст.55 Конституції України треба розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльности всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом”.
Право на справедливий суд, на ефективний засіб юридичного захисту передбачено також ст.6, 13 чинної для України Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, низкою положень Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, а також базовою ст.8 Загальної декларації прав людини.

Біда в тому, що для тих, хто на власному досвіді дізнався, що таке є вітчизняний суд, а тим більш для тих, хто про все дізнається з балачок на телевізійних ток-шоу, все це звучить насмішкою.

Тотальна суспільна недовіра до судів, перевантаженість судів, складність існуючих судових процедур (значною мірою успадкованих від СССР), подорожчання участи у процесі для громадянина у зв’язку з запровадженням адвокатської монополії на судове представництво – все це є чинниками недоступности правосуддя для значної частини населення України і, відповідно, чинниками дискредитації і руйнації української держави, чинниками сприйняття всієї системи як “bullshit system”.

Під правосуддям ми розуміємо оперту на правові норми справедливість, втілену у винесеному ім’ям України, відповідно до встановленої законом процедури, судовому рішенні.
В Україні давно ведуться спроби реформування судової системи, розвантаження судів, наближення правосуддя до громадян, розвантаження судів, але на сьогодні підстав казати про великі успіхи не вбачається. Так, ще 2004-го року було прийнято Закон України “Про третейські суди”, але передбачаючи розгляди спорів третейськими судами лише за попередньою угодою сторін та не поширюючи компетенцію таких судів на спори за участю суб’єктів владних повноважень, цей закон залишився “мертвонародженим” і ніяк не вплинув на можливости захисту своїх прав і свобод загалом громадян. На розгляді Верховної Ради України перебувають кілька альтернативних законопроектів про медіацію, але, справді будучи здатною певною мірою розвантажити суди, медіація, по-перше, жодним чином не сприятиме вирішенню конфліктів, сторони яких не прагнуть до переговорів, а по-друге, перебуваючи поза судовою системою і являючи собою певну альтернативу судочинству, медіація не спроможна подолати проблему тотальної недовіри громадян до судової системи як державної інституції і відтак, недовіри до держави в цілому.

У мене є лише один рецепт, як все це виправити, і він є, у грунті речей, простий, як ваги Феміди: надати українцям можливість самим обирати собі суддів. Створити інститут мирових суддів, які обиратимуться безпосередньо відповідними місцевими громадами.

Це не утопія. По-перше, таке століттями успішно практикується у різних країнах світу, а по-друге, для цього навіть не треба змінювати Конституцію (що стало б серйозним практичним ускладненням, з огляду на процедуру та верховнорадянські турбулентності).

Стаття 124 Конституції України: “Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи”.
Стаття 125: “Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя”.
Cтаття 128: “Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом. Призначення на посаду судді здійснюється за конкурсом, крім випадків, передбачених законом”.

Отже, пропозиція полягає у наступному:

а) Президент України ініціює (чи виразно і публічно підтримує ініціативу “знизу”) розробку законодавства про мирові суди: змін до Закону України “Про судоустрій”, відповідних кодексів.

б) Відтак, організується справжня, несимулякрична, загальнонаціональна дискусія щодо пошуку та узгодження оптимальної моделі мирових судів для України. Ресурси для організації, фасилітації, інформаційного супроводу такої загальнонаціональної дискусії можна пошукати як у зацікавлених донорських інституцій, так і серед таких необов’язкових, м’яко кажучи витратах державного бюджету як на “громадські ради” та “громадські експертизи”, підтримку організацій ветеранів битви при Гавгамелах та фінансування інших симулякричних утворень штибу всіма улюбленого Міністерства інформаційної політики.

в) Після суспільного обговорення, доведення законопроектів до належної кондиції, внесення їх Президентом до Верховної Ради, прийняття і набрання ними (у т.ч., згідно зі ст.125 Конституції, окремим законом про утворення мирових судів), у місцевих громадах проводяться вибори мирових суддів. Обрані особи, на підставі відповідної імперативної норми закону, автоматично призначаються Президентом за формальним поданням Вищої ради правосуддя.

Світова практика знає багато різних моделей функціонування мирових судів:
– за порядком обрання чи призначення та звільнення,
– за обов’язковістю чи необов’язковістю у суддів юридичної освіти (у другому випадку судді, який керується власним розумінням справедливости і загальних норм, можуть допомагати спеціальні службовці-фахові правники),
– за обсягом юрисдикцієї і порядком оскарження рішень тощо. It depends, як кажуть англосакси. Себто це залежить, як мовимо ми.

Принциповим для України, як на мій погляд, є саме:

1. Виборність суддів у місцевих громадах для відновлення довіри та авторитету правосуддя, коли, умовно кажучи, спір між двома сусідами буде вирішувати третій – місцевий неформальний авторитет, обраний громадою.

2. Спрощеність процесуальних норм.

3. Наявність запобіжників від помилок (і зловживань), як то можливість оскарження принаймні більшої частини рішень мирових судів та віднесення до їхньої юрисдикції лише обмеженого кола малозначних справ, з наступним дуже поступовим розширенням компетенції.

Немаловажно у цьому контексті, що нова стаття 131-2 Конституції України, якою запроваджується вельми сумнівної доречности і правомірности адвокатська монополію на представництво у судах, якраз і каже, що “законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів і референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена”.
Тобто, по-перше, на конституційному рівні виведено в окрему категорію “малозначні спори”, а по-друге, визнано можливість непоширення на такі (зокрема) справи згаданої адвокатської монополії, що дозволяє спростити і здешевити доступ до правосуддя у мирових судах (іншими словами, спір між двома сусідами розглядатиме третій, а допомагатимуть сторонам спору четвертий і п’ятий сусіди).

У сподіваному підсумку, внаслідок поступового зростання кількости, досвіду, компетентности і компетенції мирових суддів відбуватиметься поступове ж заміщення ними “старих”, родом з СССР та клептократичного паханату, судових установ.
Як цінний бонус, теперішня українська влада отримує тут і зараз можливість (якою ще треба вміти скористатися, ясна річ) сфокусувати суспільну увагу не на скандалах, вибриках популістів і провокаторів та “зрадофілії”, а на реальному питанні державної ваги і стратегічного значення. Плюс перспективу, здійснивши пропоновану реформу і розпочавши та забезпечивши поступ до правосуддя, увійти до історії.

А насамкінець знову про те, що для нас надовго залишатиметься вимушеним пріоритетом – безпеку.

Закон України “Про основи національної безпеки України” від 19.06.03 визначає (ст.1) національні інтереси як “життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності Українського народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток”. Національна безпека, відповідно, це “захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави”.
Серед пріоритетів національних інтересів Закон називає “гарантування конституційних прав і свобод людини і громадянина” та “зміцнення політичної і соціальної стабільности в державі”, а серед основних напрямів державної політики з питань національної безпеки визначає (ст.8) “забезпечення неухильного додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина , створення дійових, у тому числі судових, механізмів захисту конституційних прав людини і основних свобод; забезпечення політичної стабільности, громадянського миру та взаєморозуміння в суспільстві”, а також зміцнення довіри населення до владних інститутів.
Відповідно, вищезгадана Стратегія національної безпеки наполягає, що функціонування державного механізму “має грунтуватися на принципах верховенства права, рівности громадян перед законом, чесности та прозорости влади, а його пріоритетом повинен стати захист прав, свобод і законних інтересів громадян, національних інтересів України”.

So let’s do it! Почнімо, заради безпеки і справедливости, шлях до правосуддя. Переконаний, це міг би бути стратегічної ж ваги чинник виживання і поступу України, а при тому – би потужний крок у стратегічних комунікаціях (наразі вельми проблемних) держави з суспільством.

Автору, що жодному разі не є фахівцем з конструювання судової системи, з судового процесу тощо, не йдеться про істину в останній інстанції, рівно як про пошук тут і зараз конкретних технологічних, адміністративних, процесуальних рішень майбутньої реформи – залишу це професіоналам.
Мені йдеться про відновлення суспільної довіри, про подолання перманентної політичної кризи, про припинення повзучої ерозії державного механізму, про консолідацію нації і, як я намагався показати вище, про нашу спільну національну безпеку, рівно як і про захист особистих прав, свобод і безпеки кожного з нас.
Властиво, йдеться про “ідею, час якої настав”.

Зрештою, чим справедливість для всіх – не національна ідея?

Олександр Северин, к.ю.н., Українська Миротворча школа

_________________________
*Примітка. Так, саме “наша держава”, навіть якщо комусь не подобаються конкретні персоналії при владі чи то існуючі політичні практики – іншої у нас нема і взяти її нема звідки.

Джерело: Громадський простір

“Вибори, вибори…” або “Злочин проти усієї країни”

Спочатку трохи лірики. Користуючись своїм конституційним правом на свободу думки і слова, вчергове скажу, що полум’яних, як російський газ, ентузіастів проведення в Україні позачергових виборів (ентузіасти, не переймаючись коректністю термінів, часто використовують слова “дострокові” чи “дочасні”) вважаю або ворогами, або “корисними ідіотами “ Путіна, або просто ідіотами, або не-від-сього-світу ідеалістами, що у контексті, на жаль, ненабагато краще.

Проведення позачергових виборів до перемоги у хоч і не оголошеній, але війні з Московщиною несе у собі низку загроз, як-то:

а) витрачання бюджетних коштів, замість спрямування їх на потреби безпеки, оборони, зміцнення інституцій та проведення реформ;

б) неуникненний фестиваль божевільного популізму;

в) можливість якщо і не перемоги то успіху промосковських сил і криптопромосковських сил;

ну і, певно головне

г) можливість, внаслідок створення в Україні некерованої чи малокерованої ситуації, виникнення у Кремля спокуси різких дій. Власне, на моє переконання, після стратегічної путінської помилки 2014-го року, єдиний шанс для Москви досягти мети (себто отримати контроль над Україною) – це створивши чи інспірувавши у нас хаос, безлад, втрату керованости тощо. І тоді у той чи інший спосіб “прийти на помощь братскому народу”. Вам це потрібне? Мені – ні. Тому я переходжу від ліричної частини до юридичної.

Першу і останню, себто єдину, підставу проведення дострокових виборів до українського парламенту визначено частиною другою ст.77 Конституції України, такі вибори “призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України”.

Цій нормі кореспондують положення п.п.7 та 8 частини першої ст.106 про такі повноваження глави держави:

“– призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;

– припиняє повноваження Верховної Ради України у випадках, передбачених цією Конституцією”.

Відтак, слід розібратися, що ж то за випадки.

Всі вони містяться у ст .90 Конституції України, де передбачено, що “Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо:

1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій відповідно до статті 83 цієї Конституції;

2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України;

3) протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України приймається Президентом України після консультацій з Головою Верховної Ради України, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді України”.

При цьому відповідно до ст.6 Конституції “органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України”, а за частиною другою ст.19 Конституції “органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України”.

Тобто ніхто, ніколи і ніяк не вправі легітимно припинити повноваження ВРУ, призначити і провести позачергові вибори за відсутности принаймні однієї з вищеперерахованих конституційних підстав; всі подібні спроби – суть кримінал (принагідно нагадаємо, що позачергові вибори – 2014 були призначені Президентом і проведені Центрвиборчкомом цілком законно, згідно з “частинами шостою і сьомою статті 83, пунктом 1 частини другої статті 90 Конституції України та відповідно до пунктів 7 і 8 частини першої статті 106”, себто у зв’язку з відсутністю коаліції).

На цьому місці самий час згадати, що адепти секти “дострокових виборів” (мова про тих мінімально притомних, які все ж таки розуміють, що потрібні вагоміші правові підстави, аніж власне “хочу”) стверджують що наразі коаліція відсутня через нестачу там депутатів числом “більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України” (cт.83).

Я своїм посполитим розумом гадки не маю, чи достатньо депутатів чи не достатньо, але для хворих на нетерплячку популістів маю кілька поганих новин.

Перше. Вони скілько завгодно можуть вимагати від Голови ВРУ оприлюднити список депутатів-членів коаліції, але Андрій Парубій геть не зобов’язаний цього робити, оскільки жоден закон його не зобов’язує і не уповноважує цього робити. Далі – див.вже згадану ст.19 Конституції.

Друге. Повернімося до ст.90 Основного закону: “Президент України має право достроково припинити повноваження Верховної Ради України” і відшукаймо  там ключові слова. Ці слова – “має право”. Припинити повноваження ВРУ і, відповідно, призначити позачергові вибори глава держави “має право”, але не “зобов’язаний”. Це його дискреційне повноваження: на розсуд. Хоче – припиняє і призначає, не хоче – не робить того.  Чи захоче Петро Порошенко розпускати цю Верхораду навіть якщо там і справді з кількістю членів коаліції відбуваються, скажімо так, флуктуації, і чи захоче він призначати вибори, кидаючи країну у вир передвиборчого шаленства популістів – маю, скажу так, певні сумніви.

Третє (це для більш “упоротих” ентузіастів, яким свербить “пряме народовладдя” (тм) по-медведчуківськи). Згідно з рішенням Конституційного Суду України №3-рп від 27.03.00 “Конституція України не передбачає інституту висловлення недовіри на референдумі, в т.ч. проголошеному за народною ініціативо, Верховній Раді України чи будь/яким іншим конституційним органам державної влади як можливої підстави дострокового припинення їхніх повноважень. Тому винесення на референдум питання недовіри Верховній Раді України з відсутности названого інституту в Основному законі було б порушенням такого конституційного принципу, як здійснення органами державної влади поноважеь у межах, встановлених Конституцією України, та принципів правової держави, якою проголошено Україну”. Тож жодних “референдумів”, без варіантів.

Ну і для протоколу. Я вже раніше детально писав про свою незгоду з тезою про те, що нібито “фактичне існування в Україні умов воєнного стану” унеможливлює проведення виборів  – воєнний стан то визначений законом правовий режим, а не “фактичне існування” чи чиєсь уявлення про таке існування. Нічого не змінилося, я і зараз вважаю так саме. Проте водночас я вважаю, що оті “фактичні обставини”, себто збройна агресія Московщини, робить, з огляду на вищенаписане, не лише проведення позачергових виборів, але і самі розмови про їхню доцільність, настільки недоречними і дикими з огляду на національні інтереси України, що ця виняткова недоречність і пов’язані з нею екзистенційні загрози закликають кожного притомного громадянина у межах власних сил зробити все можливе для недопущення такого варіанту.

Тож для вражених виборною сверблячкою ентузіастів, не кажучи вже про тих, хто криком кричить про “режим внутрішньої окупації” (с) моє послання – заспокоїтися, попуститися і готуватися (“працюйте, c*ки!”) до наступних чергових виборів, які обов’язково будуть, якщо лише ентузіастам з адептами, не кажучи вже про паству секти боротьби з “режимом внутрішньої окупації” (тм), не вдасться зруйнувати українську державу. Але, впевнений, не вдасться. Не дамо.

А ще трохи не забув нагадати, що, як було вагомо і офіційно сказано не кимось там, а самим розпрекрасним і принциповим “Блоком Юлії Тимошенко” ще 2008-го року, “намагання провести їх [позачергові вибори] за будь-яку ціну є безвідповідальним кроком та злочином проти усієї країни та її громадян”. Канонічно! Красно прошу дивитися фотофакт, скрін-шоти не горять. Упс, пані-товаришка Тимошенко?

А до всіх добрих людей прохання не слухати популістів, знати Конституцію, читати повчальну історію 1917-1921 років, вчитися не скидати обрану нами ж владу, а ефективно її контролювати, розуміти різницю між політичними вподобаннями та національними інтересами, бути солідарними перед лицем спільної загрози, підтримувати Нашу Армію і вірити в нашу перемогу.

Тримаймо стрій і слава Україні!

Олександр Северин, к.ю.н.

Українська миротворча школа

 Джерело: Критика

Не пора

Видання “Дзеркало тижня” відоме тим, що туди дописують не прості люди, а експерти. Сам факт публікації думки у “Дзеркалі” підносить її на щабель вище, перетворюючи на експертну думку. Нещодавно свою експертну думку щодо проблематики свободи мирних зібрань на дзеркальних шпальтах висловила шановна пані Марина Ставнійчук.

На відміну від пані Ставнійчук, автор цих рядків не є (боронь Боже) експертом, тільки хіба ремісником. Проте ремісники мають над експертами одну перевагу – практичний досвід. Протягом 2012-2014 років у партнерстві з Інформаційним центром “Майдан Моніторинг” я досліджував становище зі свободою мирних зібрань в Україні, був автором двох аналітичних документів з цих питань (подивитися можна ТУТ і ТУТ), а також домігся скасування більш ніж півсотні нормативних актів місцевих рад, які (акти і, відтак, ради) обмежували цю свободу, гарантовану українцям у ст.39 Конституції, ст.11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Тому почуваюся більш ніж вправі назвати помилки помилками, хоча б навіть і вельми експертними.

Помилка перша. Шановна авторка з навіть трохи дивним запалом критикує недавнє рішення Конституційного Суду України №6/рп-2016, яким було визнано такими, що не відповідають Конституції України, положення частини п’ятої ст.21 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” та т.зв. “Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій в СРСР” від 28.07.88 – огидний совковий псевдоправовий непотріб, який (як і згадана стаття Закону “Про свободу совісти…”) передбачав, на порушення перерахованих вище основоположних правових норм, дозвільний, а не повідомчий, порядок проведення мирних зібрань (у давно здохлому СРСР).
Пані Ставнійчук каже, що “гора народила мишу“, що “у зверненні до КСУ не було жодного сенсу“, що “прийняте рішення КСУ не має жодного впливу на справді дієве вирішення питання свободи мирних зібрань”. Це не так. Більшість незаконних актів органів місцевого самоврядування, які обмежували (а подекуди – обмежують дотепер) свободу мирних зібрань, були переписані самоврядувальниками з того нещасного “указу”, який КСУ врешті визнав тим, чим він є – неконституційним сміттям. Багато місцевих рад, мерів і виконкомів вважали той “указ” чинним і діяли згідно з ним. Роками правозахисники, правонапівзахисники і правонападники вимагали від держави визнати “указ” нечинним, і от нарешті це сталося. Це не “гора народила мишу”, це перемогли право і здоровий глузд. Не помічати цього – безглуздя.

Помилка друга. Пані Ставнійчук пише, що “і в конституційно-правовій доктрині, і в політичній реальности, а також у практиці проведення мирних зібрань, у національному й міжнародному правосудді впродовж останніх років досягнуто єдиної спільної правової позиції – необхідности створення законодавчого механізму на виконання статей 39, 92 Конституції України для гарантування свободи мирних зібрань в Україні“, закликаючи “досягти згоди і ухвалити якісний закон” [про свободу мирних зібрань]. Не відаю, яку “єдину спільну правову позицію” теоретично можна досягти “у практиці“, а от в реальности спільної позиції нема. Так, існує справді численне і неспокійне лобі прийняття окремого закону про мирні зібрання, а існують і ті (автор має честь належати до цього кола), хто вважає максимальне розширення можливостей проведення “масових заходів” (сталий “поліцейський” термін на означення мирних зібрань та інших велелюдних подій) під час де-факто війни, в умовах підвищеної терористичної загрози, перманентних спроб Москви дестабілізувати Україну, м’яко кажучи недоречним.
Ба більше, як на мою думку, на часі було б прийняття законодавчого акту про особливості реалізації права на свободу мирних зібрань в особливий період*: наприклад навряд чи держава в умовах боротьби з зовнішньою агресією має і може толерувати блокування, під вивіскою “мирних зібрань”, військових частин чи інших режимних об’єктів. Щиро кажучи, пояснювати очевидні речі тим, хто їх не зрозумів дотепер, нема ані часу, ані натхнення.

Наприкінці авторка додає трохи грому і блискавок. “Може, хтось у державі інтуїтивно плутає право громадян на мирні зібрання з їхнім правом на спротив, яке, фактично є проявом внутрішньої війни? Не плутайте! Моя порада нині – гарантуйте свободу мирних зібрань, щоб не довелося реально гарантувати право на спротив!“. А моя порада – пам’ятати, що на Донбасі все починалося з “мирньіх протестующих сторонников федерализации“. А потім прийшли гіркіни. Тож спочатку – національна безпека. “Гранти на фахову підготовку нового прогресивного законодавства свободи мирних зібрань” – потім.

Право на мирні зібрання, повторюся, гарантовано Конституцією та основоположними міжнародними правовими актами, і щодня реалізується – безперечно, не без окремих інцидентів, але, після повалення Януковича з подільниками, без системної протидії з боку держави.

Чи потрібен у принципі ще окремий закон для подальшої лібералізації правового регулювання проведення мирних зібрань – гадки не маю. Мені – не потрібен, та я не проти. Але не зараз. Спочатку треба вистояти, перемогти у війні. На все свій час. Не пора.

Олександр Северин, к.ю.н.,
Українська Миротворча Школа (www.peace.in.ua)
_______________
*Згідно зі ст.1 Закону України “Про оборону України” від 06.12.91 особливий період – це “період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (окрім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Украні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій“. На думку автора, доречно було б додати сюди ще період проведення антитерористичної організації на території більш ніж однієї (наприклад) области.

stop_3_500x317

Громадський простір

Із приходом української армії на Донбасі почалися зміни. Про нові ідентичності та способи мислення на Сході

Термін “Донбас” втратив свою актуальність. Як єдиного політичного простору його вже не існує. Раніше це поняття мало силу тяжіння через великі кошти, які акумулювалися в Донецьку. Саме через кошти Донецька та Луганська області були готові прийняти цю регіональну ідентичність під назвою “Донбас”. Так само, як і, наприклад, північ Запорізької області, яка була прилеглою до цього регіону та тяжіла до Донецька.

Розповів: Ігор Семиволос, керівник проекту “Українська миротворча школа”, директор Центру близькосхідних досліджень, над текстом працювала Марта Пугач.

Слобідська та приазовська регіональні ідентичності на зміну ідентичності під назвою “Донбас”

Після окупації Донецька – центру тяжіння грошей, можливостей та впливу на Донбасі – ситуація змінилася. Значна кількість людей проукраїнських поглядів змушені були виїхати з окупованих територій і автоматично розпочалося переосмислення цього регіону.

Парад вишиванок у Сєвєродонецьку 19 травня 2016 року

Ми побачили, що майже половина Луганської області – північ області до Сіверського Дінця, і північ Донецької області почали переосмислювати себе в термінах Слобожанщини.

Слобожанщина стала для цих територій привабливою ідентичністю з цілком об’єктивних причин. Втрата Донецька перетворила Харків на ключовий центр, куди були спрямовані основні потоки переселенців (особливо в 2014-2015 рр).

Зрозуміло, що в людей виникає бажання пов’язати себе із містом, яке відіграє роль ключового центру для цього регіону. До того ж, із Харковом найкраще транспортне сполучення.

А Харків – це автоматично Слобожанщина. Разом з тим, коли говоримо про Слобожанщину, то наче б занурюємося в історичну глибину як мінімум на 100-200 років.

Ред.: ТЕКСТИ писали про сполучення з Харковом та про зміну центру тяжіння в регіоні, коли досліджували пасажиропотік Укрзалізниці в 2014-2015-ому роках. Аналіз бази продажу квитків Укрзалізницею підтверджує тезу про високу інтенсивність контактів Харкова з дрібними станціями Донецької та Луганської областей.

Пасажиропотік “Укрзалізниці” демонструє високу інтенсивність переміщень між Харковом та дрібними станціями Донецької й Луганської областей

Ця слобідська ідентичність починає набирати силу. Не можна сказати, що вона запанувала, бо є регіони, які і досі асоціюють себе із Донбасом. Наприклад, шахтарські регіони – Добропілля, Троїцьке, Покровськ (колишній Красноармійськ) та інші.

Шахтарям важливо мати уяву про себе як про Донбас. Але інші місцевості, там де немає шахт (а це більша частина території), вже так не мислять.

Ще одна ідентичність, яка приходить на зміну Донбасу, це приазовська. Вона найбільш притаманна Маріуполю й околицям та зникає в міру просування на південь уздовж Азовського моря. Маріуполь ніколи не був власне Донбасом, але його тримало тяжіння грошей. А зараз він абсолютно вільний і діє автономно.

Ред.: В лютому 2016-ого року Українська Миротворча Школа оприлюднила результати дослідження настроїв жителів Приазов’я. Регіон, позначений на карті нижче, був ідентифікований як Приазов’я на основі «неформальної колективної ідентичності, яка в принципі не відкидається більшістю населення».

З результатами опитувань УМШ можна ознайомитись тут.

Приазовський регіон із центром у Маріуполі

Приазовська ідентичність також з’явилася історично, просто була неактуалізована.Там існували газети, наприклад “Приазовський рабочий”. “Приазовскість” актуалізується в міру того, як з’являється потреба відштовхнутися від чогось у своїй ідентичності.

Часто-густо задаєш людям питання про приазовську ідентичність і вони вперше починають про неї задумуватись. Ми ж часто не усвідомлюємо, наскільки соціологічні опитування або потім оприлюднення їх результатів впливають на свідомість цих людей. І чи в такий спосіб ми не нав’язуємо їм ту чи іншу ідентичність. Проте поява приазовської ідентичності – це факт.

Свого часу ми робили дослідження по ісламу і зустрічалися з представниками організації “Хізб ут-Тахрір”. Коли ми робили інтерв’ю, вони так само клали мікрофон і робили інтерв’ю з нами.

Це класична ситуація постмодерну. Коли ти досліджуєш якусь групу, якусь ідентичність, то це означає, що ти також впливаєш на формування цієї ідентичності.

Наша гіпотеза полягає в тому, що зростання приазовської ідентичності в Маріуполі було пов’язано в першу чергу з тим, що їм потрібно було визначитися.Вона існувала завжди і так само завжди існувала думка, що вони не схожі на “донецьких”. Проте ключові символи Донбасу вони визнавали. Наприклад, свято шахтаря. Воно було ключовим для всього регіону.

Було б добре подивитися, чи святкують День шахтаря в тому чи іншому регіоні. Якщо не святкують – то все, можна вважати, що шахтарська ідентичність – основа донецької – зникає. Де люди святкують – там ще міцно закріплена.

Що таке Донбас зараз? Донбас – це там, де війна. Багато хто його називає “Старопромисловий район”. Там ще з другої половини XIX століття існує так званий “російсько-український альянс”. Він виник від того, що ці землі освоювали як українці, так і росіяни. Він розпався в 2014-ому році, коли ці люди почали визначатися, хто вони є. Розпочався чіткий “вододіл”. При тому, що це одразу було визначення політичне, а не етнічне. Одразу політичне визначення – це дуже характерно для цього регіону.

Відтак, гіпотеза про те, що Донбас перестав бути єдиним і мати єдину ідентичність уже є фактом. Це вже сталося. Хоч на разі важко сказати, наскільки довго відбуватиметься трансформація і які форми набиратиме. Це тривалий процес, який значною мірою залежатиме від того, як будуть відбуватися події на фронті.

Для цих людей важливими є безпека і успішність. В першу чергу безпека, вже потім – успішність.

Три соціальні порядки на території України

Переосмислення ідентичності означає, що відбувається швидка трансформація соціального порядку на цих територіях. Від радянського – до якогось іншого.

Соціальний порядок – це система цінностей, правил гри і методів прийняття рішень. Зараз ми бачимо, що в Україні створюється новий соціальний порядок. Він почав створюватися в момент “ленінопаду”, коли стала можливою декомунізація. Він може бути не демократичним і не завершеним, та основне, що він – не радянський. Саме тому основні противники Революції Гідності сформувалися навколо пам’ятників Леніна. Їх повалення означало повалення старого соціального порядку.

Проблема в тому, що на окупованих територіях теж новий соціальний порядок.Революція змінила старий соціальний порядок на всій території України. Власне їх утворилося три. А соціальний порядок всередині країни може бути один. Їх не може бути два, три чи п’ять.

У нас же один соціальний порядок – на переважній території України, поєднує і авторитарну, і ліберально-демократичну тенденцію. Ці тенденції подекуди конфліктують і це нормально.

Другий – на території ОРДіЛО (окуповані райони Донецької і Луганської областей). Умовно його можна назвати бандитським.

Третій – в Криму. Вони відрізняються тим, що Росія анексувала Крим, а ОРДіЛО – не анексувала. В обох випадках відбувалась окупація, проте соціальний порядок в анексованому Криму відрізняється від того, що формується на окупованому Донбасі.

Неокупована ж частина Донбасу переживає складну проукраїнськи спрямовану трансформацію в способах мислення та розуміння себе.

В регіоні з’явилися нові чинники: війна, конкуренція, міста. Незмінним залишився раціональний вибір

Причина трансформацій – у нових змінних, які з’явилися в регіоні. Ключова з них – війна. Якби не було війни, ми б мали якісь зміни, але ці зміни були б менш чітко вираженими, поодинокими, точковими і якби їм не додавати ресурсів, вони б затихали.

Донецька і Луганська області були дуже характерними в рамках України. З різних причин, це замкнуті формації. Навіть шляхи сполучення, особливо до Луганської області, – це просто катастрофа. Доїхати до Луганської області навіть зараз – це велика проблема. Вся інфраструктура жахлива.

Доки не прийшла українська армія, ці люди жили собі на своїх місцях. Зміни розпочалися, коли вони побачили українську армію. Це був новий і абсолютно непередбачуваний чинник.

В цих замкнутих формаціях не було ніякої іншої культури, окрім як радянської. Ніяких змін, інновацій туди просто не приходило. І політичні еліти були вкрай зацікавлені в тому, щоб цих інновацій і не було. Тому першою інновацією на цих територіях стала армія.

Спочатку реакцією людей, зрозуміло, був шок. Пізніше, коли шоковий стан пройшов, почався раціональний вибір. Це не означає, що вони стали лояльними до постреволюційної України. Вони були насторожені.

Коли стало зрозуміло, що Україна звідти вже не піде, що нові правила вже є реальністю – тоді починається мімікрія. Стара радянська культурна традиція намагається пристосуватися до нових правил. Але там просто так пристосуватися дуже складно.Позитивна тенденція – це те, що постійно відбуваються конфлікти і ці конфлікти рухають ситуацію вперед.

З цієї точки зору дуже показовим є Сєвєродонецьк з його конфліктами навколо процедур і уявлень про те, як можна вирішувати проблеми. Там була монокультура. Одне підприємство та одна партія накидали свою волю всім іншим. А зараз цього немає, з’явилася конкуренція та депутати із проукраїнських партій. І звідси конфлікти, бо люди на цих територіях не вміють домовлятися в умовах конкуренції, вони не звикли цього робити. І не хочуть.

Наприклад, коли розпочався конфлікт у міській раді Сєвєродонецька, Українська Миротворча Школа пропонувала послугу проведення переговорів між міським головою та депутатським корпусом, але ця пропозиція просто зависла в повітрі на етапі розміщення оголошення в газеті. Зрештою, всі відмовилися.

Однак те, що ці конфлікти відбуваються, означає, що щось змінюється. В Сєвєродонецьку вдалося дійти згоди і спрацювали механізми ненасильницького вирішення складної ситуації.

Ред.: У березні 2016-ого ТЕКСТИ писали про параліч міської влади у Сєвєродонецьку (більше – тут ). У той час мова йшла про розпуск міської ради та введення військово-цивільної адміністрації, тобто пряме призначення керівника міста Президентом. На разі ж вдалося відновити на посаді міського голову, що можна вважати успіхом у веденні переговорів.

Крім Сєвєродонецька є ще декілька містечок із великою кількістю проукраїнських депутатів і де вони мають вплив. Наприклад, у Новому Айдарі, там взагалі все дуже красиво. В Добропіллі також.

У решті міст проукраїнські депутатські фракції доволі великі, але їх успіх перемінний та вплив невеликий. Наприклад, складна ситуація в Лисичанську, навіть гірша, ніж була у Сєвєродонецьку. Та це унікальне місто, бо раніше там узагалі нікого нового не було. Так само як унікальним є Сєвєродонецьк, у міській раді минулого скликання якого була лише одна опозиційна людина, а тепер їх багато.

Ред.: ТЕКСТИ робили дослідження динаміки підтримки проукраїнських партії на Сході та Півдні. Наприклад, у Новому Айдарі після місцевих виборів 2015-ого року кількість проукраїнських партій збільшилася на 76%, порівняно із 2010 роком. В Добропіллі показник був +20%. Детально вивчайте, як зросла підтримка проукраїнських партій на Донбасі тут.

Динаміка підтримки проукраїнських партій у районних радах Донецької області

Динаміка підтримки проукраїнських партій у районних радах Луганської області

Така конкуренція виникла вперше за останні 10-15 років. Є ще велика проблема з економічною конкуренцією. Із зрозумілих причин відбувається занепад, і той дрібний бізнес, який намагається втриматися на поверхні, ще не готовий йти в політику.

У тому ж таки Сєвєродонецьку група місцевого бізнесу допомагала бійцям на кордоні ще з квітня 2014-ого, коли ще не почалося навіть АТО. І ця ж група бізнесу є ключовою у змінах, які зараз там відбуваються.

Окрім того, що з’явилася конкуренція та конфлікти, з’явилися міста. Тобто стала важливою їх роль у цьому регіоні. Раніше це були населені пункти, в яких жили робітники. Вони виконували якусь конкретну соціальну функцію, їх контролювала Партія регіонів чи місцевий олігархат і на тому крапка. А за останні два роки почала розгортатися дискусія навколо міст з точки зору уявлення їх як чогось єдиного.

В Донецькій області є міста та є населені пункти, які ще не перетворились в міста, хоч і мають більше 100 тис. населення. До прикладу, Слов’янськ – це місто, на відміну від Краматорська. Краматорськ – це населений пункт, не зважаючи на те, що він став центром теперішньої Донецької області.

Ще приклад міста – Бахмут (колишній Артемівськ). Там люди відчувають себе містом і там величезна культурна традиція. Коли ми робили FutureSearch (прогнозування майбутнього розвитку міста – ред.) для Бахмута, то виявилося, що це було єдине місто, яке не говорило про занепад.

Під час запитань про те, що сталося в місті з початку незалежності, вони не називали занепад промисловості, як всі інші, натомість говорили про побудову стадіону, відкриття нового заводу, отримання престижної премії заводу шампанських вин і т.д.

Інший приклад міста – це Маріуполь. Він пережив дуже складний період і зараз це, без сумніву, окремий світ. Після обстрілів тривалий час було дуже важко розморозити людей. Був період, коли люди сиділи на валізах і готові були виїхати. Як тільки минулого літа стало зрозуміло, що небезпека закінчилась, одразу почалася творчість, ідеї, політика почала бути цікавою.

Маріуполь складний, бо в ньому є Маріуполь та Антимаріуполь. Антимаріуполь – це заводські райони, які повністю контролюються МЕТІНВЕСТОМ (холдинг Ахметова, який об’єднує металургійні заводи, в тому числі і Маріупольський МК ім. Ілліча – ред.) і люди, які там живуть, голосують за МЕТІНВЕСТ. Це той випадок, коли завод є панівним у частині міста.

Якби, скажімо, в Маріуполі був лише Приморський район, то картина і політичний клас Маріуполя виглядав би зовсім по-іншому. Та все-одно запущені зміни вже не зупинити. Є соціально активна частина міста з візією та потенціалом. Це відрізняє Маріуполь від багатьох інших невеликих міст.

Коаліції “за” і “проти” змін у нових суспільних поділах

До війни суспільний поділ на цих територіях був класичним для радянського типу культури. Був прошарок національно орієнтованої інтелігенції, яка в Донецькій і Луганській області сприймалася як клоуни, які ні на що не впливають, але є.

Існував середній бізнес, який був значною мірою афілійований із великим бізнесом. Були старі партійні еліти, походження яких тягнулося іще з КПРС і комсомолу. Вони просто влилися свого часу в Партію регіонів. Також були чиновники, більш або менш демократичні. І були заводи, які домінували.

Якщо, наприклад, у Сєвєродонецьку працював завод “Азот”, то слово “Азота” було останнім.

Після революції, війни, звільнення територій середній бізнес та проукраїнські сили (національно орієнтована інтелігенція), а також переселенці, які змушені були переїхати та мали проукраїнські настрої, утворили альянс проти того, що називається “старі політичні еліти” – колишню Партію регіонів, чиновників, заводи.

Якщо ж завод перестає працювати, як “Азот”, то він автоматично випадає із цієї обойми. Якщо ж продовжує працювати, як МЕТІНВЕСТ, то він забирає пул – левову частку всіх посад і місць у міськраді. Залежно від цього факту виникає або не виникає конкуренція.

Часом ці коаліції можуть солідаризуватися з новими силами, які прийшли в місцеві ради, як у Маріуполі. Час від часу партія чиновників, яку очолював міський голова Маріуполя з 1998 по кінець 2015-ого року Юрій Хотлубей, намагається вести гру із Силою Людей. А потім може підтримувати Промінвестбанк, МЕТІНВЕСТ й Опозиційний блок, намагаючись тримати ситуацію під контролем.

Але невідомо, що буде далі. Скорочення все-одно відбуваються. Позиції і сила Ахметова в цьому регіоні все-рівно будуть зменшуватися. І, відповідно до закону збереження енергії, ці голоси та вплив комусь будуть перетікати.

Чи вистоять зміни

У Донецькій та Луганській областях зараз сформувалася ситуація, коли немає чітких відповідей чи очевидного результату. Ключове питання сьогодення – це ресурси. Ситуація залежить від того, чи готові їх надавати держава та зацікавлені персонажі людям, які працюють на зміни.

На разі головне завдання – максимально вирівняти можливості цих груп у переговорному процесі. Адже переговори можливі лише тоді, коли сторони більш-менш рівні. Інакше вони впадають у ступор, як ми це бачили в Сєвєродонецьку. Ступор означає, що вже не можна по-старому, а вони не хочуть по-новому.

Політичні й суспільні зміни відбуватимуться швидше, коли будуть якісь наочні зміни рівня життя. Особливо, якщо все-таки відбудеться ренесанс у відновленні інфраструктури та налаштування зв’язку цього регіону із рештою країни.

Хоч це і малоймовірно. А якщо все буде відбуватися так як зараз, то буде млява трансформація, яка затягнеться на десятки років з абсолютно незрозумілим результатом.

Електоральна база проросійських партій залишається досить сильною. Досі є потужна підтримка Опозиційного блоку. У мешканців цих територій немає цінностей відкритого суспільства, та й узагалі із цінностями там складно. Тому без економічних, траспортних і інших змін ми не зможемо завоювати довіру цих людей.

Це те, що слід очікувати від держави. Бо коли люди на цих територіях визначалися, вони визначалися і з державою. Не просто з країною, “страною”, а з УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ.

І як українські громадяни вони чекають підтримки: грошей, речей, захисту і багато іншого. Розмовами про ідентичності ситий не будеш. Ми ж говоримо про раціональний вибір цих людей. Це не тільки на Донбасі, це і в інших регіонах. А Запоріжжя хіба не так? А Харківщина, Херсонщина? А в центрі?

І навіть якщо гроші є (міжнародна допомога, наприклад), переважна більшість людей навіть не може проект написати. І їх треба вчити писати проекти, а не “смєту робити”. А проектне мислення – це вже дуже потужна зміна.

Зрештою, на окупованих територіях також діє раціональний вибір. Коли ми бачимо місцеву соціологію, що люди підтримують так звані “Л/ДНР”, то ця соціологія нічого не варта, тому що люди відповідають в умовах окупації і визначаються з точки зору раціонального вибору. Люди відповідають так, щоб зберегти собі безпеку.

Ігор Семиволос

Як тільки ситуація змінюється й українські війська заходять на окуповану територію, то в людей відразу спрацює раціональний вибір і вони скажуть: “Окей, Україна, прапор, все”. Питання тільки в прапорі, який там буде висіти, і в тому соціальному порядку, який там буде існувати.

Джерело: texty.org.ua

Метрополітарний розвиток міст та регіонів чи їх великий занепад?

Метрополітарний розвиток великих міст України разом зі стратегіями сталого розвитку відповідних прилеглих територій (метрополітарні простори) – це засадничі питання та виклики, що стоять перед українським суспільством на шляху сучасних трансформаційних процесів. Особливим чином ця проблематика актуалізується на тлі серйозних безпекових завдань, які стоять перед Україною.

Ці питання полягають у необхідності реінтеграції та ревіталізації звільнених територій (Луганська, Донецька область), стабілізації, інтеграції та зміцнення інших прикордонних територій (Чернігівщина, Харківщина, Сумщина, Одещина, Херсонщина, Приазов’я).

Також тема метрополітарного розвитку має безпосередньо відноситися до сфери впливу реформи місцевого самоврядування, що уже відбувається. Інша справа, що аспект метрополітарного розвитку є не дуже укорінений у загальний дискурс щодо регіонального розвитку України, оскільки дана тема не є надто розвинутою в Україні теоретично, тим паче й практично.

Для діячів Української Миротворчої Школи та членів ГО ІЦ “Майдан Моніторинг” липень 2015 року розпочався моніторинговим проектом «Місія Донбас». Більш детально про саму місію та про її підсумковий звіт можна дізнатися тут: Місія «Донбас 2015» – моніторинг низки міст сходу України

Пункти №7 та №8 звіту «Місії Донбас» стосуються саме проблем сіл і малих міст та ролі метрополії, стратегічних планів розвитку територій. Український досвід, як я уже казав, не є багатим на успішні приклади конструювання метрополітарної політики. Отже, керуючись саме необхідністю пошуку нових рішень та ознайомлення з існуючим досвідом на дану тематику, нами була погоджена можливість студійного візиту до Польщі. Досвід, яким володіє сучасна Республіка Польща, є множиною успішних практик провадження метрополітарної політики, який пов’язаний радше з фаховими та творчими зусиллями конкретних міст, ґмін та їхніх спілок чи об’єднань, ніж з централізованою політикою центрального уряду. Сама метрополітарна політика в Польщі не є оформленою законодавчо у вигляді норм та приписів польської правової системи. Існує лиш «Концепція Просторового Загосподарювання 2030» Міністерства Регіонального Розвитку, яка описує загальну візію розвитку цілої Польщі через розвиток метрополій та метрополітарних територій.

image1

Зауважу, що більшість досягнень та успішних результатів у Польщі в цій сфері є радше наслідком ефективних проектів урядів метрополій та/або об’єднань ґмін метрополітарних територій, ніж наслідком певної централізованої політики.

Центральною точкою нашого візиту стало славетне місто Краків. Але перед тим, як розповісти про зміст наших тематичних зустрічей в самому Кракові, варто звернути увагу на конкретний результат ефективної метрополітарної політики в Польщі, на який неможливо не звернути увагу під час подорожі з Варшави до Кракова. Відстань у 350 км, що долається потягом за 2 години 20 хвилин – це дійсна міжметрополітарна інтеграція. І так не тільки з Краковом! Аналогічне за швидкістю та зручністю сполучення мають інші польські мегаполіси як зі столицею, так і між собою.

image2

Зручний розклад ранкових та вечірніх поїздів з Варшави в усі кінці Речі Посполитої, а також між містами Польщі, робить залізницю справді важливим транспортним чинником та одним з ключових комунікаційних факторів республіки. Польська залізниця PKP робить все для того, щоби кожен поляк мав можливість швидких та зручних подорожей та відряджень. Багато поляків живуть в одному місці, а працюють за 200, 300, 400 км звідти. Порівняння PKP-шних Express InterCity Premium та „Інтерсіті” від Укрзалізниці за швидкістю та зручністю розкладу залізничного сполучення поки що не є на користь українських потягів. Навіть київські напрямки з Харкова, Одеси чи Львова значно поступаються варшавським з Кракова, Вроцлава чи Ґданська. На жаль, поки взагалі не йдеться про швидке і зручне сполучення Харків-Ужгород, Харків-Одеса чи навіть Маріуполь-Київ.

image3

У Кракові ми мали нагоду перебувати з робочим візитом дві доби 14 та 15 березня 2016 року. Координатором наших студій з польської сторони був доктор Міхал Кудлач (dr. Michał Kudłacz) з Економічного Університету в Кракові (Uniwersytet Ekonomiczny w Krakowie). І саме з доктором Міхалом відбулася перша зустріч по приїзду до Кракова 14-го числа. Доктор Кудлач в своїй праці досліджує міста світу, а найбільшу увагу зосереджує саме на політиці розвитку міст в Польщі. Пан Міхал досліджує політику розвитку міст в різних аспектах: суспільному, економічному, культурному, просторовому.

image4

Основною темою нашої зустрічі з доктором Кудлачем був розвиток міст в Польщі, а саму зустріч я більш детально зафіксував у тезах:

  • Критерії інфраструктурні, соціальні та культурні, як кількісні критерії сучасного міста.
  • Метрополія є містом, що вирізняється своїми якісними характеристиками.
  • Метрополія має здібність до самовідтворення потенціалу.
  • Риси міста-метрополії:
    • Місто є вузлом притоку капіталу (людського, економічного, політичного, наукового, …)
    • Місто є центром творення потенціалу
    • Місто є центром найбільших інституцій сфери публічної, приватної, неурядової.
    • Наявність каналів комунікації міста з іншими метрополіями
    • Виробництво більшості ВВП
    • Складна структура суспільства всередині міста
    • Орієнтація на вирішення загальнолюдських проблем
  • Метрополітарний простір є поняттям ширшим за метрополію та об’єднує багато населених пунктів та одиниць території разом з самою метрополією та території потенційного розвитку цього простору.
  • Метрополія може бути моноцентричною та поліцентричною (аґломерація з кількох великих міст).
  • Метрополії в Польщі:
    • Варшава (очевидно: столиця, фінансовий, політичний, науковий, інтелектуальний, бізнес-, транзит-, туристичний центр)

image5

    • Краків (незначно поступається Варшаві; міжнародний туризм, історична столиця, до 1 млн мешканців разом з метрополітарним простором, академічно-науковий центр, студентський центр)

image6

      • Тримісто (Ґданськ, Ґдиня, Сопот) (до 1 млн мешканців, приклад поліцентричної метрополії, міжнародний аеропорт, важливий осередок науковий, академічний та туристичний)
      • Вроцлав (0.7 млн мешканців, сильна динаміка розвитку, сильні міжнародні зв’язки)
  • Познань (місто-побратим нашого Харкова, 0.7 млн мешканців, сильна динаміка розвитку, сильні міжнародні зв’язки)
  • Лодзь (разом з приміськими територіями до 1 млн мешканців, активна реконструкція інфраструктури, студентський та академічний центр)
  • Верхня Сілезія (агломерація Катовіце, загальний демографічний потенціал – до 3 млн мешканців, розвинутий урбаністичний міський уклад, слабко розвинуті метрополітарні функції, сильні процеси інтеграційні та модернізаційні)
  • Розвиток регіонів відбувається за поляризаційно-дифузійною моделлю, коли розвиток полюсу зростання (наприклад, метрополії) спричиняє дифузію, поширення розвитку на менші одиниці території та на весь метрополітарний простір.

Наступної доби зранку 15 березня у нас була запланована зустріч в Уряді Маршалковському Малопольского Воєводства.

image7

На цій зустрічі з польського боку були присутні Jerzy Fedorowicz (Єжи Федоровіч – член ради Воєводства Малопольського, Голова комісії культури Сейміка Воєводства Малопольського, Stanisław Banaś (Станіслав Банашь) – директор позаурядової організації Фундації “Ukryte Skrzydła” («Сховані Крила») , що співпрацює з Урядом Воєводства, Zdobysław Milewski (Здобислав Мілєвскі) – директор Канцелярії Сейміку Воєводства Малопольського, Jakub Olech (Якуб Олех) – координатор Відділу по публічним комунікаціям Канцелярії Сейміку Воєводства Малопольського.

image8

Основною темою зустрічі була співпраця Уряду Воєводства та Сейміку Воєводства з неурядовими організаціями, такими як організацій пана Станіслава. Деякі з методик співпраці між владою та громадянським суспільством є дуже важливими та потрібними до реалізації у нас в Україні, як, наприклад, «бюджет участі». Бюджетом участі називають певну частину бюджету, що виділяється задля реалізації проектів за ініціативи громадян та громадських організацій, зазвичай на відкритій конкурсній основі. Така практика, з одного боку, наближає діяльність влади до потреб громадян, а з іншого боку, підтримує громадянську активність фінансово, та сприяє її розвитку та збільшенню кількості активних громадян та громадянських активностей.

Також було дуже корисно для нас обмінятися досвідом з паном Станіславом Банашем щодо методів роботи з дітьми та адаптації, інтеграції вразливих груп до місцевої громади. Ми поділилися досвідом реалізації проекту «Країна руками дітей» http://maidan.org.ua/2015/09/proekt-krd-majbutnje-razom/ . А пан Станіслав поділився досвідом проекту соціалізації дітей та дорослих з депресивних районів, який Фундація «Сховані Крила» реалізовувала разом з їхніми бельгійськими партнерами «Mobile school» за дуже цікавою технологією інклюзивного навчання на вулиці.

Остання зустріч відбулася по обіді 15 березня з представниками Уряду Міста Краків. На зустрічі з польського боку були присутні Jacek Woźniak (Яцек Возняк) – заступник директора Відділу Розвитку Уряду Міста Краків та Mateusz Drożdż (Матеуш Дрождж) – працівник Відділу Розвитку Уряду Міста Краків.

image9

Пани Яцек та Матеуш розповіли більш детально про місто Краків, зробили презентацію Кракова, його історії розвитку, можливостей, досягнень та перспектив. Можна багато розповісти про це місто, про цю другу польську метрополію, та я наведу один цікавий приклад. Я уже згадував у описі нашої зустрічі з доктором Міхалом Кудлачем той факт, що Краків є метрополією, що виділяється своїєю позицією на мапі міжнародного туризму. А ви знали що 2014 року саме тільки місто Краків відвідало 10 млн туристів? Прописом: ДЕ-СЯТЬ МІЛЬ-ЙО-НІВ ТУ-РИС-ТІВ! Довідка №1: Населення ЦІЛОЇ Польщі у 2014 році 38,5 млн людей. Довідка №2: У 2014 році ВСІ курорти Єгипту відвідало теж 10 млн туристів.  

Українські регіони, великі міста та агломерації мають величезний потенціал, як економічний, так і людський, науковий, інтелектуальний, але Україна не має шансів відбутися як модерна країна без продуманої та сучасної метрополітарної політики. Саме через великі міста-хаби, так звані метрополії, в сучасному світі відбувається взаємозбагачувальний обмін надлишками потенціалів міст та цілих територій. І якщо наші великі міста разом з їхніми громадянами будуть замикатися самі на собі, вести паразитарну політику щодо прилеглих територій та щодо один одного, замість праці над великим завданням взаємодопомоги у розвитку заради спільної мети, то Україна так і залишиться напівпідсвіченим простором на світовій мапі розвитку. Або ж засяє яскраво всіма своїми регіонами?..

image10