Як я навчилася цінувати кожну перемогу

Серпень 2014. Сподівання на те, що ось-ось над Луганськом піднімуть національний прапор, рухнули.

Харків. Гола-боса з дитиною та статусом переміщеної особи. Життя з чистого аркушу.

Кімната в гуртожитку. Час отямитися, знайти колег з рідного Департаменту освіти і науки Луганської облдержадміністрації, запровадити «гарячі» телефонні лінії для студентів із зони АТО та створити базу нової дислокації вищих навчальних закладів на підконтрольній території України. Понад три тисячі дзвінків, цілодобові благання по допомогу, тяжкі та складні історії студентів — все це перебивало власний відчай та біль. Все це гартувало в мені іншу людину. Людину, яка не підкорилася обставинам і попри проблеми рухалася уперед.

Місцеві журналісти з «Накипіло» стали першими, хто почув мою історію. Емоцій не було взагалі. Сльози нахлинули, коли в пакеті, що вони привезли, я побачила дитячі речі — шкільну форму для донечки… Найкращий подарунок до навчального року.

У жовтні 2014-го я звільнилася з департаменту, який налагодив роботу в Сєвєродонецьку. Причин багато. У донечки — нова школа (протягом двох років кожен день я дякувала класному керівнику Альоні Лазоренко за тепло, турботу та любов до нової школярки). А в мене — нова робота, помічник ректора єдиного переміщеного з Донбасу аграрного вишу. З цього моменту почався новий етап у моєму житті, сповнений важкою і виснажливою працею, бажанням допомогти, захистити студентів і викладачів вже мого вишу.

У критичний момент, коли стало зрозуміло, що у тих, хто приїжджав до Харкова з зони бойових дій, взагалі не було нічого — ані посуду, ані речей першої необхідності — у нашому спільному університетському житті з’явилася соціальний робітник благодійного фонду «Карітас» Ганна Чуркіна. Її увага та піклування дозволили не тільки почати обживатися на новому місці, але й не впасти духом.

Волонтери «Станції Харків» оперативно допомагали з розміщенням студентів-сиріт, складали списки для допомоги. Крупи, масло, тушонка, чай, кава і ковдри. Виживемо.

Налагодження навчального процесу з нуля, підтримка студентів і викладачів, пошуки гуртожитків, відновлення документів, спілкування з органами державної влади і все ще невизначеність — що далі? Коли повернемось? Вже рік минув! Вже скоро?! …

Серпень 2015-го — не повертаємося. Усі нарешті зрозуміли — ми не у відрядженні. Війна триває. Студенти з окупованих територій їдуть, їдуть, їдуть. Все спочатку.

Прислуховуюся до порад чиновників: «Тримайтеся!». Тримаюся. Але ж розумію, що усієї роботи, що маю, замало. Подаю заявку до участі в проекті «Українська миротворча школа», хочу стати «соціальним посередником», хочу розібратися, вчитися, змінити себе та світ навколо. Хочу довіри, безпеки, нових умінь. Шукаю пояснення тому, що відбувається зі мною, з оточенням, рідними, які досі лишаються на окупованій території. Саме тут знайомлюся з людьми, які змінили світогляд — Наталка Зубар, Ігор Дубровський, Ігор Семиволос. Заняття, робота, початок проекту «Успішна особистіть», виїзди зі студентами та викладачами на прифронтову територію. Почуваю себе агентом змін, який несе українську мову в російськомовне середовище, вчить шанувати символи нашої держави, спонукати до дій.

А далі — відзнака від Посольства Великої Британії в Україні. Нові знайомства, ідеї, натхнення. І нехай практично не було грошей, одяг із секонд-хенду, а замість житла — кімнатка в гуртожитку, я навчилася цінувати кожен день свого життя, кожну маленьку перемогу, кожне тепле слово.

2016 рік — знов не повертаємося. Активна співпраця з Британською Радою в Україні. Проект про створення освітніх аграрних центрів на Сході, відкритті Європи у подорожі до Польщі з інформаційним центром «Майдан Моніторинг».

В університет зайшла низка програм. Я пишаюся. Люблю розвиток і обожнюю людей, які мають сили та бажання йти, здійснювати мрії та реалізовувати плани. Коло однодумців розширюється. І саме у цей момент визріло рішення вступити до аспірантури. Харківський регіональний інститут державного управління. Через 20 років після закінчення магістратури я знову тут. Я аспірантка.

2017-й. Про повернення не думаю. Тупо болить десь у глибині душі. Скучила за мамою, батьком, братом.

Втім, цей рік був сповнений знаннями, цікавими людьми, реалізацією нових ідей. Поруч зі мною люди, які за три роки стали великою родиною. Пишаюся і продовжую працювати заради тих, хто у 2014 році чув голос на «гарячій ліній»: «Доброго дня! Луганський національний аграрний університет, місто Харків, слухаю вас!».

Фото Олени Знаткової

Читайте інші матеріали проекту Переселенці.Live

Передрук з http://www.mediaport.ua/yak-ya-navchilasya-cinuvati-kozhnu-peremogu 

Про чекістські методи журналістських розслідувань

З’явилося велике розслідування журналістів команди «Схеми» – «Генпрокуратура Юрського періоду» про діяльність Юрія Луценка на посаді Генпрокурора, де головним стрижнем стали відвідування народними депутатами, переважно представниками правлячої коаліції, Генпрокуратури в тому числі у неробочий час. Якщо я не помиляюся, останній з візитів зафіксований десь біля десятої вечора. Не ставлячи під сумнів право журналістів фіксувати, моніторити та дізнаватися про мету візитів народних депутатів і на цій підставі робити аналітичний матеріал, дозволю собі висловити декілька критичних зауважень до самої подачі аналітичного матеріалу.

1) В цьому матеріалі акцент робиться на декількох народних депутатах, репутація яких у певних колах ставиться під сумнів. Так наприклад, одного із головних персонажів цього розслідування Олександра Грановського називають двічі (одного разу замало!) «неофіційним куратором прокуратури від Банкової». “Також у ЗМІ його неодноразово називали «неофіційним куратором судової системи та органів прокуратури». – цитата) Тобто посилаються на неназвані ЗМІ, а в даному випадку відбувається по суті автоцитування, що має закріпити у глядача негативні відчуття до цього персонажа. Сам термін «неофіційний куратор», якщо простежити його слововжиток, означає людину, яка має визначальний неформальний (тобто такий що приймається в обхід правил) вплив на прийняття якихось важливих рішень. Якщо прибрати з пошуку google згадку про Мустафу Найєма як «неофіційного куратора» реформи поліції на Закарпатті, то всі інші згадки мають однозначно негативне забарвлення. Тобто всі, хто мають справу з такими людьми, також автоматично потрапляють у категорію людей з «підмоченою репутацією».

2) Генпрокурор згадує про 5921 депутатський запит до Генпрокуратури і можна припустити, що приблизна така ж кількість народних обранців бодай раз відвідувала Генпрокуратуру у цих справах. Натомість ми бачимо в репортажі лише обмежену кількість депутатів. Якщо журналісти ведуть такий моніторинг, то як мінімум, вони для об’єктивності мали б надати цифри, які б вказували на кількість відвідин Генпрокуратури тим чи іншим народним депутатом, а бажано всіма депутатами за визначений термін. При відсутності цих цифр виникають підозри у замовленому матеріалі.

3) Власне весь репортаж побудований на тому, що автор розслідування, стежачи за машинами і конкретними персонажами, фіксуючи факти зустрічей, як би натякає на їхню незаконну діяльність, цього звісно відкрито не стверджуючи. Втім за допомогою тривожної музики у глядача виникають чіткі асоціації з нелегальною діяльністю як мінімум. Застосування такого прийому доречне для фільмів про мафію, але сумнівно для журналістських розслідувань.

4) В сухому залишку в фільмі немає жодного факту якої-небудь нелегальної діяльності, окрім натяку, що урядовці продовжують зустрічатися на робочому місці по закінченню робочого дня. Типу як у грі в «Мафію» – настає ніч, чесні люди засинають, просипається мафія)))).

І останнє. У своїй роботі «Анти-розвиткові групи інтересів» польський дослідник Анджей Зибертовіч звертається до проблем діяльності спецслужб у демократичному просторі та їхнього впливу, або як він пише «зараження оточуючого середовища анклавами», під останніми він, зокрема, має на увазі методи діяльності спецслужб. Він зауважує, що до «одних із головних елементів методики спецслужб відносяться маніпуляція та дезінформація. Ані розвідка, ані контррозвідка не могли би розраховувати на успіх своїх операцій, – пише він, коли б – в ім’я, наприклад, принципів права, порядності, політкоректності, добрих традицій, не порушення взаємодовіри, як одної з основ суспільного життя – їм було наказано утримуватися від маніпуляції та дезінформації, як методів діяльності, не тільки щодо своїх ворогів, але часто щодо власних співробітників, не кажучи вже про сторонніх прихильників їхніх операцій».

І що відбуватиметься, запитує дослідник, коли техніки маніпуляцій та дезінформацій, яким навчені співробітники спецслужб, починають застосовуватися у демократичному суспільному середовищі та у контексті загальної зневіри у моральні принципи, упадку патріотизму, занепаду шани до традицій, до права, до авторитету інституцій держави? І відповідає – «тоді ці техніки (та й багато інших, наприклад, підбурювання) – опановані на фаховому рівні – використовуються на користь групових та особистих інтересів».

Тобто ми (і тут ми не перші) стикаємося з явищем «зараження суспільного середовища (в Польщі та в ряді інших посткомуністичних країн без сумніву сталося саме так) – тобто політичних, економічних та медіа- інституцій – методами, широкомасштабне застосування яких створює в тому числі довготривалий ефект у вигляді розмивання того необхідного для успіху спільної діяльності ресурсу, яким є капітал суспільної довіри.

Будтє бдітєльни, врах нє дрємлєт.

Ігор Семиволос

Нє стрєляйтє в актівіста – он іграєт, как умєєт

Вирішив я трохи попрацювати з дискурсом реформаторських і антикорупційних кіл і поки матеріал накопичується, цікавий, до речі, хочу сьогодні поговорити з вами про два сталих уявлення, які доволі часто зустрічаються у наших палестинах.

Перше, на що я звернув увагу, це поширене твердження про протистояння (конфлікт) влади і громадянського суспільства чи навіть просто суспільства і влади. Мовляв, влада нічого не дає або все забирає і відбувається боротьба з владою за справедливий перерозподіл ресурсів. Причому останнє далеко не кожен може сформулювати, часто це закінчується тезою: всі казли, їх всіх треба розстріляти. Нещодавно я мав можливість обговорити цю тему у середовищі громадянських активістів, які займаються дуже важливою справою, допомагають переселенцям. Зрештою, після бурхливого обговорення, виявилося, що таке фронтальне протистояння, на якому спочатку всі наполягали, виявилося вже не таким і фронтальним, а справедливий перерозподіл ресурсів перетворився на колективну дію групи інтересів, яка бореться поміж інших груп інтересів за доступ до тих самих ресурсів. Як на мене, це абсолютно легітимна ціль, якщо звісно не виступати з позицій винятковості, не бити себе п’яткою у живіт, переконуючи інших у своїй винятковій доброчесності. В цьому випадку образ непримиренного борця з корупцією підходить як найкраще. Так само відбувається із владою – при наближенні, вона розпадається на купу різних акторів, які є доволі незалежними у прийнятті рішень, і які часто ворогують (конкурують) між собою. До того ж, і влада, і суспільство це дві сполучені посудини і рівень неадекватності, згідно із фізикою за 7 клас загальної школи, — більш менш однаковий. Чи означає це, що треба відмовитися від конфлікту? Звісно, ні. Якщо є якийсь вартісний ресурс, який хоче отримати як мінімум дві сторони, і кожна з них доводить, що саме вона має на це право, конфлікт неминучий. Наше завдання – не зупинити конфлікт, а зробити все щоб він не став насильницьким. Бо тоді включаються інші механізми, які швидко руйнують саму довіру, унеможливлюють діалог і вирішення даного питання з найменшими втратами. (про win/win мовчу). Насильство перетворюється на самоціль.

Звідси я переходжу до другого твердження, яке доволі поширене – Порошенко гірший за Януковича. Напевно ви чули це і не раз. Десь це звучить відкрито, десь завуальовано у вигляді тверджень про узурпацію президентом влади. Розмови про узурпацію влади в Україні не новина. Опікшись на молоці всі натхненно дмухають на воду, тим більш що у конкурентному політичному середовищі це пречудовий стимул для мобілізації своїх прихильників. Як до речі і тема корупції і боротьби з нею. Як на мене, вона, у нашому суспільстві істеризована і подекуди доведена до абсурду. Я не буду повторювати азбучних істин, що корупція це питома частина нашої культури, яка була заточена на виживання, і що подолати її можна лише тривалою трансформацією інститутів і пр.

Власне тут я хочу показати як працює комунікація у конфлікті. Спочатку у людей за допомогою таких месиджів як зрада, все пропало, нас здадуть тощо збільшується тривожність, потім удавана загроза, завдяки масовому психозу, перетворюється на соціальний факт, в нього вірять і вважають це правдою. На цьому етапі важливо, щоб до фріків приєдналися і поважні, впливові у суспільстві авторитетні особи. Чому це відбувається тема окремого дослідження. Звідси останній важливий крок – публічний заклик до превентивної дії.

І тут я знов повертаюся до тези Порошенко гірший за Януковича. Вона в умовах такої спотвореної комунікації легітимізує в очах багатьох людей, в тому числі і абсолютно щирих патріотів (пишу це бо точно знаю як мінімум деяких з них) насильство, як єдиний спосіб досягнення цілі. Пам’ятайте про це, врах нє дрємлєт!

Ігор Семиволос, директор Центру Близькосхідих Досліджень, координатор Української Миротворчої Школи

Що буде після повернення? Школа Соціальних Посередників моделює процес реінтеграції

Друга Школа Соціальних Посередників збагатила інструментарій соціальних посередників ефективним інструментом моделювання суспільних процесів у локальних громадах — Інтеграційною  організаційно-діловою грою. Цей інструмент дозволяє надійно та у стислі строки промоделювати майбутні ситуація, які будуть виникати в трансформаційних процесах, зокрема в процесі реінтеграції пост-окупаційного простору та тимчасово окупованих територій.

Слухачі ШСП-2 змоделювали соціальні процеси, що будуть відбуватись в територіальних громадах, які зараз перебувають під контролем окупаційних військ Російської Федерації та місцевих колаборантів, але неодмінно будуть повернені під юрисдикцію України.

Головною задачею Інтеграційної організаційно-ділової гри «Після повернення» було проаналізувати ситуацію, яка виникне в територіальній громаді відразу опісля повернення її території під юрисдикцію України; виявити причини та дійових осіб ймовірних конфліктів; сформувати таку спільну стратегію дій влади, бізнесу та громадянського суспільства, яка мала б інструменти запобігання конфліктів та їхньої трансформації, вчасного виявлення та нівелювання негативних тенденцій.

Інтеграційна організаційно-ділова гра «Після повернення» (миру на Донбасі) тривала загалом 8 годин та складалась з 5 окремих модулів, в грі взяли участь 20 слухачів ШСП-2. Завдання гри було сформульоване так: «Луганськ звільнено, в ньому є тільки населення цих територій, українська армія і ви, що ви робитимете?» Результатом гри стало вироблення стратегії взаємодії  та кооперації дій влади, бізнесу і громадянського суспільства в звільненому місті.

Після проведення гри, проведення співбесіди з її учасниками, аналізу результатів, організатори гри створили загальну рамку організації та проведення інтеграційних організаційно-ділових ігор, спрямованих до моделювання соціальних процесів в територіальних громадах , що перебувають в процесі трансформації (зокрема, зокрема в процесі реінтеграції пост-окупаційного простору та тимчасово окупованих територій), своєчасного виявлення, попередження та трансформації конфліктів, які неодмінно виникатимуть в таких процесах. В процесі розробки гри брали участь спеціалсти з України, Польщі, Ізраїлю і США.

Рамка передбачає правила відбору учасників, розподілення ролей учасників гри, протоколи поведінки соціальних посередників впродовж проведення гри, форми оприлюднення результатів гра та засоби їхнього поширення серед членів територіальної громади.

Віктор Гарбар, Ігор Дубровський, Дмитро Звонок, Наталія Зубар.
Інформаційний центр «Майдан Моніторинг»

Школа Соціальних Посередників в 2016-2017 роках працює за підтримки Міжнародного Фонду Відродження http://irf.ua

Фото Наталії Зубар та Сергія Митрохіна

“Найбільш впертий перемагає”. До річниці завершення Зимового походу

Ген.Михайло Омелянович-Павленко
Ген.Михайло Омелянович-Павленко

96 років тому, 5-го травня 1920-го року з’єднанням зі спільним польсько-українським протибольшевицьким фронтом закінчився героїчний Зимовий похід Дієвої армії Української народної республіки під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

У ніч з 6-го на 7-ме грудня з любарського “чотирикутника смерти” (складеного з трьох ворожих фронтів та катастрофічної епідемії тифу), після раптового від’їзду до Варшави Головного отамана Симона Петлюри, зради його улюблених гайдамаків під керівництвом Омеляна Волоха та демобілізації Січових Стрільців отаманом Коновальцем, у відчайдушний похід по тилах білих і червоних окупантів вирушила знесилена епідемією тифу і нестачею всього, що необхідно армії, примара війська, де стати до бою могла лише “жменька біля 2000 людей”.

За тиждень один з командирів українських дивізій розіслав білогвардійському керівництву телеграму: “Військовим частинам Добровольчої армії наказую або від’їхати на Дон, або перейти на бік республіканської влади України. Невиконавшим наказу – смерть“.

За спогадами учасника тих подій: “Добровольча головна команда наказом по армії вже поховала нашу армію і представляла її як ліквідовану, а тут прийшлося спростовувати це спеціальною телеграмою “Розбита нами Українська армія опинилася у нас в тилу”. Подільський генерал-губернатор, виряджаючи з Вінниці 9.XII ешелони на фронт, говорив: “С украинцами наконец покончено”, а 11.XII він вже втік до Одеси. Серед частин Добровольчої армії почалася паніка”.

17-го грудня з-під українських шабель у м.Ставище дивом врятувався на автомобілі денікінський герой,”победитель Киева” генерал Бредов. А наприкінці січня колись пихаті денікінці вже просили українців про припинення війни і союз проти комуністів: “Не будемо згадувати старе, не будемо розвідатися хто винен, хто ні, бо це буде діло історії. Далеко краще, хоча і пізно, дійти до згоди”. Було пізно.

Великою мірою спричинившись до катастрофи “единонеделимца” Денікіна, Українська армія продовжила боротьбу з большевиками, найяскравішою сторінкою якою стало взяття у квітні 1920-го року міста Вознесенська з величезними військовими складами. Драматизм ситуації полягав у тому, що наше військо йшло у бій практично без набоїв…

“Найбільш впертий перемагає” – любив цитувати Командарм девіз одного з французьких замків. У травні, подолавши близько 2500 верст за 180 днів та навівши на ворогів жах, великою мірою з походу повернулися:

Запорізька дивізія (Гулий-Гуленко): 140 старшин, 2100 козаків, 8 гармат і 45 кулеметів.

Волинська дивізія (Загродський): 100 старшин, 1250 козаків, 2 гармати та 35 кулеметів.

Київська дивізія (Тютюнник) – 110 старшин, 1700 козаків,4 гармати та 40 кулеметів.

Галицька кінна бригада (Шепарович)  – 10 старшин і 480 козаків.

3-й кінний полк (Вишнівський) – 37 старшин, 420 козаків та 18 кулеметів.

Таким чином, Армія мала 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат та 144 кулемети.

От підсумки походу лише однієї з частин, що брали участь у Поході, кінного полку Чорних запорожців (командир – полковник Петро Дяченко): “захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано… Військова здобич велика: 4 гармати, 4 скрині з набоями – все з кіньми, 9 кулеметів, 278 коней, 136 возів з військовим майном, 10 самоходів і радіостанція”.

Всі учасники Походу (“зимовопоходники”) стали лицарями Залізного хреста УНР. Командарм Михайло Омелянович-Павленко, воєначальник, для якого головним завжди було не завалити ворога власними трупами, а зберегти людей, який з Походу привів більше людей, ніж у Похід вирушило, отримав орден за номером один.

*************

На сайті Київської міської державної адміністрації триває голосування за проект рішення Київради про перейменування вулиці

Суворова на вулицю Омеляновича-Павленка. Голосування відбувається ТУТ.  Водночас відбувається голосування за перейменування столичної вулиці Кутузова на вулицю Алмазова – на честь уславленого командира Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Запорізької дивізії полковника Олекси Алмазова, якого особливо відзначав і Командарм – ТУТ.

Реєстрація для участи у голосуванні вкрай нескладна, взяти у ньому участь можуть не лише кияни. Реваншисти, “вчорашні”, колаборанти, совки, креоли (назвіть як маєте за потрібне) накручують “проти”, напевно вважаючи питання принциповим і знаковим.

Для українців це теж є знаковим питанням: вшанування українських героїв, які били і білих і червоних окупантів, замість символів ворожої імперії. Тож треба проголосувати “за” і поширити це повідомлення. Вважайте це особистим проханням автора.  Вшанувати пам’ять українських героїв, найдостойніших з достойних, є справою національної чести.

Слава Україні! Героям слава!

Олександр Северин

1зп після нагородження