“Найбільш впертий перемагає”. До річниці завершення Зимового походу

Ген.Михайло Омелянович-Павленко
Ген.Михайло Омелянович-Павленко

96 років тому, 5-го травня 1920-го року з’єднанням зі спільним польсько-українським протибольшевицьким фронтом закінчився героїчний Зимовий похід Дієвої армії Української народної республіки під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

У ніч з 6-го на 7-ме грудня з любарського “чотирикутника смерти” (складеного з трьох ворожих фронтів та катастрофічної епідемії тифу), після раптового від’їзду до Варшави Головного отамана Симона Петлюри, зради його улюблених гайдамаків під керівництвом Омеляна Волоха та демобілізації Січових Стрільців отаманом Коновальцем, у відчайдушний похід по тилах білих і червоних окупантів вирушила знесилена епідемією тифу і нестачею всього, що необхідно армії, примара війська, де стати до бою могла лише “жменька біля 2000 людей”.

За тиждень один з командирів українських дивізій розіслав білогвардійському керівництву телеграму: “Військовим частинам Добровольчої армії наказую або від’їхати на Дон, або перейти на бік республіканської влади України. Невиконавшим наказу – смерть“.

За спогадами учасника тих подій: “Добровольча головна команда наказом по армії вже поховала нашу армію і представляла її як ліквідовану, а тут прийшлося спростовувати це спеціальною телеграмою “Розбита нами Українська армія опинилася у нас в тилу”. Подільський генерал-губернатор, виряджаючи з Вінниці 9.XII ешелони на фронт, говорив: “С украинцами наконец покончено”, а 11.XII він вже втік до Одеси. Серед частин Добровольчої армії почалася паніка”.

17-го грудня з-під українських шабель у м.Ставище дивом врятувався на автомобілі денікінський герой,”победитель Киева” генерал Бредов. А наприкінці січня колись пихаті денікінці вже просили українців про припинення війни і союз проти комуністів: “Не будемо згадувати старе, не будемо розвідатися хто винен, хто ні, бо це буде діло історії. Далеко краще, хоча і пізно, дійти до згоди”. Було пізно.

Великою мірою спричинившись до катастрофи “единонеделимца” Денікіна, Українська армія продовжила боротьбу з большевиками, найяскравішою сторінкою якою стало взяття у квітні 1920-го року міста Вознесенська з величезними військовими складами. Драматизм ситуації полягав у тому, що наше військо йшло у бій практично без набоїв…

“Найбільш впертий перемагає” – любив цитувати Командарм девіз одного з французьких замків. У травні, подолавши близько 2500 верст за 180 днів та навівши на ворогів жах, великою мірою з походу повернулися:

Запорізька дивізія (Гулий-Гуленко): 140 старшин, 2100 козаків, 8 гармат і 45 кулеметів.

Волинська дивізія (Загродський): 100 старшин, 1250 козаків, 2 гармати та 35 кулеметів.

Київська дивізія (Тютюнник) – 110 старшин, 1700 козаків,4 гармати та 40 кулеметів.

Галицька кінна бригада (Шепарович)  – 10 старшин і 480 козаків.

3-й кінний полк (Вишнівський) – 37 старшин, 420 козаків та 18 кулеметів.

Таким чином, Армія мала 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат та 144 кулемети.

От підсумки походу лише однієї з частин, що брали участь у Поході, кінного полку Чорних запорожців (командир – полковник Петро Дяченко): “захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано… Військова здобич велика: 4 гармати, 4 скрині з набоями – все з кіньми, 9 кулеметів, 278 коней, 136 возів з військовим майном, 10 самоходів і радіостанція”.

Всі учасники Походу (“зимовопоходники”) стали лицарями Залізного хреста УНР. Командарм Михайло Омелянович-Павленко, воєначальник, для якого головним завжди було не завалити ворога власними трупами, а зберегти людей, який з Походу привів більше людей, ніж у Похід вирушило, отримав орден за номером один.

*************

На сайті Київської міської державної адміністрації триває голосування за проект рішення Київради про перейменування вулиці

Суворова на вулицю Омеляновича-Павленка. Голосування відбувається ТУТ.  Водночас відбувається голосування за перейменування столичної вулиці Кутузова на вулицю Алмазова – на честь уславленого командира Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Запорізької дивізії полковника Олекси Алмазова, якого особливо відзначав і Командарм – ТУТ.

Реєстрація для участи у голосуванні вкрай нескладна, взяти у ньому участь можуть не лише кияни. Реваншисти, “вчорашні”, колаборанти, совки, креоли (назвіть як маєте за потрібне) накручують “проти”, напевно вважаючи питання принциповим і знаковим.

Для українців це теж є знаковим питанням: вшанування українських героїв, які били і білих і червоних окупантів, замість символів ворожої імперії. Тож треба проголосувати “за” і поширити це повідомлення. Вважайте це особистим проханням автора.  Вшанувати пам’ять українських героїв, найдостойніших з достойних, є справою національної чести.

Слава Україні! Героям слава!

Олександр Северин

1зп після нагородження

Как УМШ разрешает конфликты в Херсоне!

Однажды вечером, доселе незнакомые юноши, к тому же пребывающие в полном расцвете сил, представители этнических общин области – крымский татарин «А», болгарин «Р» с одной стороны и азербайджанец «И» сотоварищи с другой – случайно встретились в херсонском ночном клубе, в Таврическом микрорайоне нашего города.

Как иногда случается, возникли банальные, но уж очень острые противоречия, по поводу того, кто будет танцевать с прекрасной незнакомкой, королевой этого далеко не сказочного бала. И когда нешуточные страсти достигли наивысшей точки кипения, «Р», пытаясь предотвратить неизбежное столкновение антагонистических интересов, спросил у «И»: «А какую общину Вы представляете?»
– Азербайджанскую, ответил тот
– А я болгарскую, ответствовал «Р» и осенью мы с вами играли в футбол на Кубке толерантности Украинской Миротворческой Школы…

13012816_264077910602535_3863511910016147448_n

С этой фразы тема танцев ушла на второй план, стороны забыли о причинах разногласий и включились в обсуждение перспектив дальнейшего взаимодействия.

В итоге, сейчас азербайджанская сторона помогает крымским татарам со сдачей сессии в одном из Вузов нашего города. Параллельно обсуждаются вопросы футбольного реванша. Болгары и Азербайджанцы – Серебро и Бронза Кубка толерантности УМШ. Болгары Херсона тогда стали вторыми, они обыграли азербайджанцев, действуя от обороны и на контратаках, хотя потенциал азербайджанской команды выглядел выше. Этот матч и его результаты стали причиной новой дружбы, нового взаимодействия.

Итак, Юрий Паличев, думаю, что нас ждет в ближайшем будущем ответственный товарищеский поединок. Будем готовиться, взаимодействовать и дружить общинами!

George Byanov

Студенти ЛНАУ презентували результати своєї закордонної практики

19 квітня 2016 р. Вечір з Вільний університет Майдан МоніторингУкраїнська миротворча школа. Оксана Хвиля Viktor Garbar

12990948_602583786562824_5733505541770202878_n

ЛНАУ! Ви здивували, ви зацікавили, ви ще раз підтвердили, що є УСПІШНИМИ ОСОБИСТОСТЯМИ! Ви заявили про себе: “Ми – не переселенці! Ми-переможці!” Від ваших презентацій – шквал позитивних емоцій і відчуття надзвичайної гордості! Дякую усіх, хто був сьогодні з нами!

13015674_602229369931599_5674133040985142033_n

19 квітня 2016 р. нам надали майданчик для спілкування у клубі “Шостий кут” у Харкові, для того, щоб наші студенти презентували результати своєї закордонної практики. Так, ця робота проводиться у кожному виші, але, для нас це досягнення. Вищий навчальний заклад із окупованого Луганська намагається не тільки вижити у нових умовах, але й рухатися вперед, створюючи умови для того, щоб кожен наш студент відчув себе УСПІШНОЮ ОСОБИСТІСТЮ!

13043504_602228669931669_2562413133808555980_n
Віктор Гарбар і Оксана Середкіна

13062380_602229476598255_6830948984853209446_n 12994324_602228673265002_17720007122589609_n 12994399_602228736598329_7833378370098263699_n 13001078_602228796598323_3347210394539749189_n 13051611_602228769931659_9000913985760307869_n 13055566_602228739931662_809403845115931730_n 13062126_602228666598336_1598763038452584330_n

Минуле має значення. Якщо його не врахувати, воно перебудує майбутнє на свій лад

06 квітня 2016 року студенти та викладачі ЛНАУ відвідали презентацію трьох публікацій «Української миротворчої школи», де мали змогу особисто поспілкуватися з авторами, поставити запитання, висловитися з приводу таких актуальних та болючих проблем, поповнити бібліотеку сучасними підручниками з автографами.

Перша книга- «Польські олені, Обама та колективна пам’ять українців» Олександра Зінченка, українського історика, публіциста, письменника, найпомітнішого популяризатора української історії – це науково-популярна спроба пояснити, як минуле впливає на майбутнє. Розрахована на всіх, хто вважає себе приналежним до «агентів змін».

Друга книга – «Международный опыт гражданского миротворчества на постсоветском пространстве» Андрія Камєнщикова, соціолога за освітою, який веде суспільну миротворчу та гуманітарну діяльність в конфліктних регіонах колишнього СРСР. Мета даної публікації – поділитися тими уроками пострадянських конфліктів, які б були корисними у вирішенні проблем, які постали перед українським суспільством.

Третя книга – «Суспільні порозуміння – феномен європейської культури» Збігнєв Буяк (польський політик, політолог, діяч демократичної опозиції, лідер руху «Солідарність», який ліквідував комунізм у Польщі) – це ключ до розуміння того, чому Україна обрала шлях в євроатлантичний світ.

Ця зустріч, змістовна лекція з політології та історії, стала для наших студентів дуже цікавою та корисною, незважаючи на те, що в них інший профіль освіти. Адже молодь зовсім не пам’ятає радянського минулого, але ж це минуле настирно втручається в їхнє сьогодення, женучи з рідних домівок, забираючи мрії, плани, досягнення. Отже, «минуле має значення», і якщо це не подолати, воно перебудує на свій лад і їхнє майбутнє. «Проте, наші студенти прагнуть змін, але не завжди знають як ними стати».

Мене, як філолога, вразив той факт, що минуле, наша історія, впливає й на мовотворення. На жаль, для нас поняття справедливості та правосуддя – не тотожні, як у поляків (дякую, перекладачу Олександру Шевченкові).
Ще ми дізналися чому в українців високі паркани? Що спільного у польскіх оленів, німецького сміття, Барака Обами та побутового мовлення українців?
Найголовніше те, що нам неодмінно треба подолати гравітацію історії, заради щасливого майбуття, заради….. «Усе буде Україна!»

12472583_596225160532020_5652619477802443476_n

Катерина Остапенко

ХРЕСТ НА «САМОПОМОЧІ»?

В Кривому Розі відбулися вибори міського голови

Про нові вибори у скандальному Кривому Розі я почув від криворізьких волонтерів, які завітали до сектора «Маріуполь» російсько-українського фронту. Напередодні виборів в офісі однієї з партій оголошено збір добровольців на вибори міського голови. Обирали не кого не будь, а тих, хто має досвід роботи на виборах, (тобто тих, кому не треба розжовувати елементарні вимоги виборчого законодавства.
Маріупольських добровольців брати участь у виборчих перегонах виявилося 17, якраз на число місць у мікроавтобусі. До Запоріжжя при їхали вже у сутінках. Колишня площа Леніна перед греблею Дніпрогесу, де недавно злетів останній «обласний» більшовицький вождь, незважаючи на сусідство з електростанцією, була слабо освітлена. Тому ми не побачили «безхозний» постамент Ілліча. Їхати прямо через Томаківку і Нікополь до Кривого Рогу водій не став, бо «дорога відсутня». У Кривому Розі волонтери (ті самі, які приїжджали до Маріуполя) розказали, що після «ремонту» нікопольської греблі, «зробленому» за вказівкою дніпропетровського губернатора Олександра Вілкула (сина одного з фігурантів виборчого процесу в Кривому Розі) гребля так просіла, що легковик може застрягти у ямі по саму кабіну.
Тому їхали дорогою на Дніпропетровськ, а потім звернули на криворізьку трасу, яка виявилася схожою на полігон з водійської майстерності через ями і горби. Близько 130 км наш автобус стрибає і обминає ями понад 3 години. Невже дніпропетровське начальство ніколи не їздить до Кривого Рогу? Ані Олександр Вілкул, ані Коломойський, ані нинішній очільник області Резніченко або не бували в місті, або літали виключно літаками?
Нарешті Кривий Ріг. Нас зустріли активісти «Самопомочі», коротко ввели у курс справи. На виборах кандидата від «Самопомочі» Семена Семенченка підтримують «Свобода», «Укроп» і «Сила людей». «Батьківщина» і РПЛ(радикали) прийняли бік «Опоблока». Деяким видали портативні відеокамери (в тому числі і мені) і розподілили по дільницях. Маріупольцям дісталися виборчі дільниці Жовтневого району Кривого Рогу. Піймав себе на думці, що в Маріуполі якось забувається, що Центральний район міста колись був Жовтневим.
Якщо взяти декомунізацію, то в Кривому Розі, як кажуть, і кінь не валявся. Весь час чув назви вулиць Тухачевського, Шапошнікова, Коротченка, а «моя» дільниця знаходилась біля парку ім. Суворова. Дивуватися з того не треба, бо місто очолює (і буде очолювати і далі) Юрій Вілкул, багатолітній (судячи з його офіційної біографії) член КПРС. А за час між виборами і перевиборами Вілкул працював над збереженням за собою посади міського голови, роздаючи містянам по 500 грн., яка там декомунізація?
Вранці нас розвезли по дільницях. Дорогою бачимо на одному із стадіонів ще радянський напис «Слава хозяевам недр». Креативненько, якщо врахувати, хто володіє 4 ГОКами Кривого Рогу. Розвозили довго, тому багато хто на відкриття дільниць не встиг.
Я з камерою напоготові до виборчої дільниці, яка розташувалася у великому адміністративному будинку. Де знайшли притулок жовтневий райвійськкомат, інститут післядипломної освіти лікарів Дніпровської медичної академії і ще купа державних і приватних структур.
Дільнична комісія чітко була розділена на дві частини і я швидко зорієнтувався, хто за кого. Не дивлячись на моє журналістське посвідчення, одна половина на чолі із заступником і секретарем комісії дивилися насторожено. Хоча причин для цього не було, хіба моя українська. Але це Кривий ріг, тому і прихильники Вілкула розмовляли українською (ясно, що не всі).
Спочатку йшло за звичним сценарієм. Основним виборцем були всюдисущі бабці, деякі зігнуті навпіл. Вони і визначають наше життя на майбутні роки. А тут Вілкул їх ще і заохотив 500 грн виплатою. Молоді було мало. Іноземний спостерігач на наших виборах, невтаємничений у структурі нашого населення, по виборах зробить висновок, що Україна – держава старих і немічних.
Деякі обурювались відсутністю біографій кандидатів в мери (їх, нагадаю, було 15). «Де портрети цих бандитів?» – голосно запитала одна бабця, стукаючи палкою.
Молодь почала підтягуватися у другій половині дня. Багато було з немовлятами на руках. Скоріше за все саме молодь дала ті 24% проти Вілкула. Хоча не факт. Молодь також різна – така посттоталітарна свідомість. Спостерігач від кандидата в мери Світлани Сови (Сила людей), взнавши, що я не місцевий, розповів, що у місті 260 тис. пенсіонерів, яких Вілкул просто купив за 500 грн., тому можливо другого туру може і не бути (так воно і сталося). Він сам отримав ці злощасні п’ять сотень, але, за його словами, здав їх на фонд «Сили людей».
Близько 18.00 сталося таке, чого я не пам’ятаю на виборах в Маріуполі давно – на дільниці число виборців перевалило за 50%. Народ продовжує йти.
Порушень було мало. Раз автобус підвіз пенсіонерів і робітників голосувати. Спостерігачам довелося перевіряти їх паспорти, одначе все було чисто. Щоправда роботяги не призналися, де вони працюють. Буйних не було і це впадало в очі. У Кривому Розі люди більш спокійні. Після закриття дільниці порахували голоси: з 1174 тих, хто проголосував, 762 голоси за Вілкула, 260 – за Семенченка. Завіса.
Після того, як було пораховано і упаковано бюлетені (все це я знімав), мене відвезли до штабу «Самопомочі» в одному з готелів. Видно було, що група підтримки «Самопомочі» зібралась з різних місць країни: одесити, львів’яни, івано-франківці, тернополяни, донеччани (машин з донецькими номерами було багато біля готелю).
Тільки здав камеру, як до залу увійшли нардепи Семенченко, Єгор Соболєв і Олег Лаврик. Було якось дивно бачити Семенченка в костюмі і білій сорочці замість звичного камуфляжу.
– Я скоріше за все, переселюсь до Кривого Рогу – сказав Семенченко, перевалюючись на підборах.- щоб Вілкулу п’ять років спокійно не жилося. Мені не вперше отримувати шишки і подряпини, переживу і зараз. Взагалі, я буду там, де треба. Якщо треба, стану мером Шепетівки. Ми отримали голосів більше, ніж інші демократичні партії разом узяті. Спасибі всім за підтримку.
– Кожен на своєму місці робить все для перемоги – підтримав його Соболєв. – сьогодні ми не перемогли, але програний бій не означає програну війну.
Позаду нас стояв колишній претендент на мерське крісло Юрій Мілобог. Одначе депутати, хоч привітали його, до гурту не запросили, а сам він не напрошувався.
Через кілька хвилин куратор групи маріупольців з штабу «Самопомочі» привіз мене до решти земляків. А ще через півгодини ми їхали по нічному Кривому Рону назад, у маріуполь. Ми зробили все, що могли. Решта – не наша провина.
Висновок, який зробив я під час виборів у Кривому Розі невтішний. Регіональна банда, яка наклала в штани, під час революції Гідності і втечі її головного пахана, підняла голову і відвойовує втрачені позиції, поступово відновлюючи свій вплив на втрачених після весни 2014-го територіях. Цьому сприяє те так Ахметов, який ніколи не переставав стискати свою мертву хватку на Кривбасі, але і влада, як виконавча, так і законодавча, вірніше, законодавчий істеблішмент поросту злив місто.
По інтернету гуляють різні версії того, що сталося у Кривому Розі. Найпоширеніша версія: «Самопоміч» взяла гроші у Ахметова, чиїм висуванцем є Вілкул. Але тут постає цілком резонне питання: хто саме з «Самопомочі»? Лідер партії, львівський міський голова Андрій Садовий розпочав всю цю досить коштовну кампанію з створення на голому місці і розкрутки нової всеукраїнської партії з цілком конкретною метою зайняти головне крісло держави, тобто стати президентом України. Хоч вбийте, але не повірю, що злити виборчу кампанію партії заради якихось грошей – це його ініціатива. Яку б суму йому б не запропонували. Бо тут є справа гонору, як кажуть у Львові. Навряд чи, отримавши такий удар, «Самопоміч» зможе серйозно претендувати на Банкову.
Залишається тоді версія, що гроші від Ахметова взяла парламентська фракція (Сироїд, Семенченко, Соболєв, Пастух, Лаврик та інші) без згоди садового. Тобто виходить, що у даному випадку хвіст вертить собакою. Або навіть в самій «Самопомочі» виник розкол, амбіцій у депутатів вистачить. Тоді події в Кривому Розі показують, що з президентськими амбіціями Садовому треба попрощатися. Як і з амбіціями парламентської фракції покерувати Україною.
Втім, для переважної більшості жителів України ці перспективи навояд чи матимуть якесь значення.

Вадим Джувага
Кривий Ріг-Маріуполь