Як я навчилася цінувати кожну перемогу

Серпень 2014. Сподівання на те, що ось-ось над Луганськом піднімуть національний прапор, рухнули.

Харків. Гола-боса з дитиною та статусом переміщеної особи. Життя з чистого аркушу.

Кімната в гуртожитку. Час отямитися, знайти колег з рідного Департаменту освіти і науки Луганської облдержадміністрації, запровадити «гарячі» телефонні лінії для студентів із зони АТО та створити базу нової дислокації вищих навчальних закладів на підконтрольній території України. Понад три тисячі дзвінків, цілодобові благання по допомогу, тяжкі та складні історії студентів — все це перебивало власний відчай та біль. Все це гартувало в мені іншу людину. Людину, яка не підкорилася обставинам і попри проблеми рухалася уперед.

Місцеві журналісти з «Накипіло» стали першими, хто почув мою історію. Емоцій не було взагалі. Сльози нахлинули, коли в пакеті, що вони привезли, я побачила дитячі речі — шкільну форму для донечки… Найкращий подарунок до навчального року.

У жовтні 2014-го я звільнилася з департаменту, який налагодив роботу в Сєвєродонецьку. Причин багато. У донечки — нова школа (протягом двох років кожен день я дякувала класному керівнику Альоні Лазоренко за тепло, турботу та любов до нової школярки). А в мене — нова робота, помічник ректора єдиного переміщеного з Донбасу аграрного вишу. З цього моменту почався новий етап у моєму житті, сповнений важкою і виснажливою працею, бажанням допомогти, захистити студентів і викладачів вже мого вишу.

У критичний момент, коли стало зрозуміло, що у тих, хто приїжджав до Харкова з зони бойових дій, взагалі не було нічого — ані посуду, ані речей першої необхідності — у нашому спільному університетському житті з’явилася соціальний робітник благодійного фонду «Карітас» Ганна Чуркіна. Її увага та піклування дозволили не тільки почати обживатися на новому місці, але й не впасти духом.

Волонтери «Станції Харків» оперативно допомагали з розміщенням студентів-сиріт, складали списки для допомоги. Крупи, масло, тушонка, чай, кава і ковдри. Виживемо.

Налагодження навчального процесу з нуля, підтримка студентів і викладачів, пошуки гуртожитків, відновлення документів, спілкування з органами державної влади і все ще невизначеність — що далі? Коли повернемось? Вже рік минув! Вже скоро?! …

Серпень 2015-го — не повертаємося. Усі нарешті зрозуміли — ми не у відрядженні. Війна триває. Студенти з окупованих територій їдуть, їдуть, їдуть. Все спочатку.

Прислуховуюся до порад чиновників: «Тримайтеся!». Тримаюся. Але ж розумію, що усієї роботи, що маю, замало. Подаю заявку до участі в проекті «Українська миротворча школа», хочу стати «соціальним посередником», хочу розібратися, вчитися, змінити себе та світ навколо. Хочу довіри, безпеки, нових умінь. Шукаю пояснення тому, що відбувається зі мною, з оточенням, рідними, які досі лишаються на окупованій території. Саме тут знайомлюся з людьми, які змінили світогляд — Наталка Зубар, Ігор Дубровський, Ігор Семиволос. Заняття, робота, початок проекту «Успішна особистіть», виїзди зі студентами та викладачами на прифронтову територію. Почуваю себе агентом змін, який несе українську мову в російськомовне середовище, вчить шанувати символи нашої держави, спонукати до дій.

А далі — відзнака від Посольства Великої Британії в Україні. Нові знайомства, ідеї, натхнення. І нехай практично не було грошей, одяг із секонд-хенду, а замість житла — кімнатка в гуртожитку, я навчилася цінувати кожен день свого життя, кожну маленьку перемогу, кожне тепле слово.

2016 рік — знов не повертаємося. Активна співпраця з Британською Радою в Україні. Проект про створення освітніх аграрних центрів на Сході, відкритті Європи у подорожі до Польщі з інформаційним центром «Майдан Моніторинг».

В університет зайшла низка програм. Я пишаюся. Люблю розвиток і обожнюю людей, які мають сили та бажання йти, здійснювати мрії та реалізовувати плани. Коло однодумців розширюється. І саме у цей момент визріло рішення вступити до аспірантури. Харківський регіональний інститут державного управління. Через 20 років після закінчення магістратури я знову тут. Я аспірантка.

2017-й. Про повернення не думаю. Тупо болить десь у глибині душі. Скучила за мамою, батьком, братом.

Втім, цей рік був сповнений знаннями, цікавими людьми, реалізацією нових ідей. Поруч зі мною люди, які за три роки стали великою родиною. Пишаюся і продовжую працювати заради тих, хто у 2014 році чув голос на «гарячій ліній»: «Доброго дня! Луганський національний аграрний університет, місто Харків, слухаю вас!».

Фото Олени Знаткової

Читайте інші матеріали проекту Переселенці.Live

Передрук з http://www.mediaport.ua/yak-ya-navchilasya-cinuvati-kozhnu-peremogu 

Студенти ЛНАУ презентували результати своєї закордонної практики

19 квітня 2016 р. Вечір з Вільний університет Майдан МоніторингУкраїнська миротворча школа. Оксана Хвиля Viktor Garbar

12990948_602583786562824_5733505541770202878_n

ЛНАУ! Ви здивували, ви зацікавили, ви ще раз підтвердили, що є УСПІШНИМИ ОСОБИСТОСТЯМИ! Ви заявили про себе: “Ми – не переселенці! Ми-переможці!” Від ваших презентацій – шквал позитивних емоцій і відчуття надзвичайної гордості! Дякую усіх, хто був сьогодні з нами!

13015674_602229369931599_5674133040985142033_n

19 квітня 2016 р. нам надали майданчик для спілкування у клубі “Шостий кут” у Харкові, для того, щоб наші студенти презентували результати своєї закордонної практики. Так, ця робота проводиться у кожному виші, але, для нас це досягнення. Вищий навчальний заклад із окупованого Луганська намагається не тільки вижити у нових умовах, але й рухатися вперед, створюючи умови для того, щоб кожен наш студент відчув себе УСПІШНОЮ ОСОБИСТІСТЮ!

13043504_602228669931669_2562413133808555980_n
Віктор Гарбар і Оксана Середкіна

13062380_602229476598255_6830948984853209446_n 12994324_602228673265002_17720007122589609_n 12994399_602228736598329_7833378370098263699_n 13001078_602228796598323_3347210394539749189_n 13051611_602228769931659_9000913985760307869_n 13055566_602228739931662_809403845115931730_n 13062126_602228666598336_1598763038452584330_n

03 січня, а ми вчимося. Студенти та викладачі ЛНАУ зустрілися з представниками УМШ

03 січня 2016 року – для переважної більшості харків’ян це був просто надзвичайно морозний вихідний, та не для ЛНАУ. Цього дня відбулася зустріч наших студентів та співробітників з представниками Української миротворчої школи. Мороз нас не злякав (принаймні найзагартованіших), адже взимку мерзне лише той, у кого бракує приємних емоцій, а ЛНАУ це стовідсотково не стосується. Також довіра до Ігоря Дубровського спонукала нас піти. Його пропозиції завжди інтригують та зацікавлюють.

До того ж усі ми родом з дитинства, а значить обожнюємо новорічні сюрпризи. Ця зустріч і була своєрідним сюрпризом, бо, що буде відбуватися, ніхто з нас не знав. Двома словами діти в середині нас були в захваті, адже ми гралися, а граючись навчалися (звісно це ж Школа). Майстерний вчитель, психолог, а за сумісництвом «головний лиходій» цього дійства, Дмитро Звонок пояснив нам за допомогою математичних формул, знайомих та надзвичайно страшних, особливо для гуманітаріїв, «Х» та «У» зовсім не математичні, а загальнолюдські аксіоми: (11 присутніх)/(4 команди)=1(група); 1≠1 (ми не рівні, умови не можуть бути однаковими); а головне в житті, щоб ваші особисті та спільні дії привели до результату зі знаком «+». Ми відчули себе в ролі офіційних делегатів, командних лідерів, але наприкінці виявилося, що все вирішував лише той, у кого в руках була ручка. Здається, так, проте я можу помилятися, це ж математика. Необхідно повторити!!!!

Враження від командної гри: – “Ми відчули себе в ролі офіційних делегатів, командних лідерів, але наприкінці виявилося, що все вирішував лише той, у кого в руках була ручка” – Катерина Остапенко

Дякую за цікаву гру, корисний урок, який актуальний і необхідний сьогодні.

12484716_1660724744215010_2588186366988726539_o

12473916_1660724367548381_8251945733982395059_o

12466259_1660724287548389_6346931629999609861_o