Українці відкриті допомогти переселенцям, але від них теж має йти позитивний посил

Пропонуємо вашій увазі текстовий виклад телемосту, присвяченому проблемам переселенців “Зміни ідентичностей при великих переселеннях”. Дискусія проходила у Харкові, Києві, Львові та Дніпропетровську.

Фокус-група Харків
Віталій Овчаренко: Ми зіштовхнулися з однією проблемою, що всіх переміщених осіб та всіх осіб, які протягом конфлікту на Донбасі переїхали з місць свого постійного життя в нові місця, не можна класифікувати. Тобто нема такого, щоб наприклад всі люди з вищою освітою були однозначно за Україну, без вищої освіти – навпаки за Росію, або менеджери за Україну, а інші проти… Всі історії переміщених осіб настільки окремі та індивідуальні, що якось їх класифікувати – дуже важко, або такіх класифікацій буде дуже багато. Одна група переїхала с приводу ідеологічних питань, інша – через побутові проблеми, зв’язані з веденням бойових дій та пов’язаних з цим питаннями.

Перше питання, яке ми окреслили – які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними, що можна підсилювати, а що варто коригувати.

До плюсів ми віднесли:

1) Переміщені особи, та люди, які просто переїхали на нові місця життя, набувають загальноукраїнську ідентичність. Люди відходять від якось місцевій ідентичності і переключаються на загальноукраїнську.

2) Такі переїзди сприяють намаганням покращити своє життя у новому місті. Місця, з яких вони переїхали були депресивними, переїжджаючи до нових місць, люди отримують новий сенс та базис для нового життя.

3) Люди, які переїхали, отримають нову можливість реінтеграції Донбасу. Ці люди бачать, що ті стереотипи, якими їх накачують російські ЗМІ, не мають під собою підстав. Далі спілкуючись зі своїми родичами-знайомими з окупованих міст, вони таким спілкуваннях реінтегрують і себе, і цих знайомих до загальноукраїнської ментальності.

Негативних оцінок, нажаль, виявилося більше:

1) Виникають проблеми з ідентичністю переміщених осіб. Коли вони жили в своїх містах на Сході України вони мали якусь місцеву ідентичність, а коли переїхали – вони вже позбулися своєї старий ідентичності, але нову ще не здобули. А людям, які не мають ідентичності, набагато гірше пристосуватися до нового життя.

2) Зміна життя в таких важких умовах не може не відобразитися і на психологічному і на емоційному стані людей. Люди, особливо старшого віку, звикли до розміряного, звичного життя. Працювавши на звичних роботах, маючи багатолітніх сусідів, вони дуже важко витримують війну, і їм треба переїхати на нове місце. Все життя їм треба розпочати заново. Старшим людям це набагато гірше.

3) Знайти себе у новому житті після всіх цих переїздів, після цих всіх емоційних та психологічних навантажень, людям вкрай складно. А оскільки держава в даному випадку повністю не виконує свої функції, люди намагаються боротися з проблемами або власними силами, або за допомогою волонтерів. Але ми всі розуміємо, що волонтерська допомога – не безмежна, її не варто порівнювати з державною.

4) Переміщені особи, якщо вони переїжджають організовано, купою, то вони тягнуться до людей із свого регіону. Вони намагаються з ними більше спілкуватися, і таким чином маргіналізуються та переходять до стану внутрішнього та зовнішнього гетто. Вони не трансформуються, не змінюються, а залишаються такими ж, як були, але в нових обставинах. І тому вони не бажають ані змін для себе, ані змін для оточуючих.

Ми окреслили такий мінус як міфологізація, яка, нажаль, є складовою частиною переїзду. На жаль, дуже часто люди використовують самий негативний досвіт та негативні приклади щодо переміщених осіб. Звичайно, бувають такі випадки, коли неадекватні переміщені особи поводять себе не дуже чемно, а потім їхня поведінка розповсюджується на поведінку всіх переміщених осіб, що їдуть зі Сходу. Але не дуже адекватні особи є у кожному колективі. Ця міфологізація спостерігається по всій країні, чому сприяють і засоби масової інформації.

5) Низький ступінь соціалізації та реінтеграції в новий спосіб життя, в нове суспільство, в нове місто, в новий район, мікрорайон, будинок – це ми беремо точечні приклади.

6) Психоз, тобто повна втрата самоідентифікації, належності до якоїсь окремої групи. В такому стані психозу деякі люди знаходять постійно та стикаються із серйозними проблемами.

Як зберегти розвинене відчуття єдиної країни в масових переміщеннях

Потрібно розповідати історію українського Донбасу для всіх переміщених осіб. Для того, щоб люди не відчували себе розрізненими, іншими після зомбування російською пропагандою, що Донбас – не Україна, їм потрібно розповідати наприклад, про заселення Донбасу за козацькі часи. Ми зійшлися на тому, що держава не допрацьовувала в гуманітарній сфері в попередні роки. Тобто, в цій війні та гуманітарній катастрофі на Сході України є і наша провина.

На території Донбасу живуть не лише маргінали, це не прокажена територія. Ті люди, що зараз залишилися жити під окупацією, не є зрадниками. В них просто немає засобів щось змінити. Ми бачимо, що інформаційні канали Донбасу зачищені: там немає незалежних журналістів, а всі ті люди, що бігають із надписами «ТВ» є всього-навсього обслуговуючим персоналом російських окупаційних військ. Люди, які навіть західним ЗМІ сказали б, що вони за Україну та проти окупації знають, що їх в такому разі чекає. Їх побоювання за власне життя після висловлення своєї громадської позиції не є безпідставними, бо послідує розправа з таким інакодумством. Як бувший житель Донецька я знаю, що з інакодумством зараз борються все більше.

Економічна складова. Реінтеграція переселенців в єдину Україну відбулася б значно сильніше, якби перед  ними не стояло широке коло економічних питань. Якщо б в них не було проблем із роботою, поселенням, швидше спостерігався б процес покращення. Але Україна зараз знаходиться не в найкращій економічній ситуації і місцевим людям часто не знаходиться адекватної роботи, а тут ще приїжджають сторонні. Це не сприяє інтеграції та відчуття єдиної країни.

Крім того, переселенцям потрібно пояснювати, що в кожному місці, кожній новій території, куди вони приїжджають, є свої особливості, в кожному місці вони можуть стикнутися з певними проблемами – тобто треба вести пояснювальну роботу, щоб не відбивати в людей це почуття.

Як можна використати досвід нових масових переміщень для сьогодення

Ми окреслили два можливих для України досвіду переміщених осіб з минулого. Це приклад Німеччини, яка після війни запрошувала до себе та реінтегрувала євреїв, та приклад Ізраїлю по поверненню євреїв з усього світу. Багато з них навіть не знали мову, але приїжджаючи до Ізраїлю, вони заново вивчали її, а також історію, культуру, традиції.

Також ми окреслили трохи дискусійний російській досвід переміщення осіб після війни на Кавказі. Якій він був, чи був взагалі. Всі досвіди треба вивчати.

Фокус-група Львів
Ярослав Сватко: Ми у Львові прийшли до висновку, що стратегічними проблемами з переселеннями є ті, які були 70 років тому, переселення лемків, та зараз переселення за національною ознакою кримських татар. Все інше, що відноситься сьогоднішній війни – це зовсім інша реч…

В нас дискусія перейшла в кінці кінців на те, що сьогоднішня ситуація відрізняється від колишніх переселень етично та світоглядно-ціннісним фактором.

Олена: Найважливішій момент в тому, що ми могли оцінити два аспекти переселення та депортації та відповідно збереження, чи втрати своєї ідентичності.

Перша – це депортація у 1944 році українців з етнічних земель сучасної Польщі – так званого Захерсоння, Лемківщини, Бойківщини, Холмщини, Любочищини, Древлящини, а також на Сяні (назви деяких регіонів можуть бути помилковими). З тих етнічних земель було депортовано понад 750 тисяч українців. Спочатку їх депортували на території сучасної України (це 44-46 рік), коли люди під дулом автоматів за півгодини мали можливість зібрати речи та виїхати невідомо куди з невідомо якім майбутнім. І перші наші депортації торкнулися регіонів Донбасу – Донецьк, Луганщина, і саме там зокрема були наші лемківські села. Тих, хто не захотів переселятись у Радянський Союз, депортували на північний захід Польщі. Всі депортації тривали до 1951 року. Основною причиною депортації було те, що то були українці, а Польща створювала мононаціональну державу. Тут поруч зі мною сидять люди, їх прадідів безпосередньо вивезли на Радянську територію. Говорити про депортацію було не можна. Депортовані були на найнижчій соціальній сходинці без будь-яких прав та можливостей, люди їх сторонилися, і відповідно повернувшись в Україну, тому що вона українець, людина тут сприймалася страшенно чужою. По суті до 90-х років нашої власної лемківської ідентичності офіційно не існувало. Ця депортація в результаті вилилася в те, що ми навпаки почали підіймати свою ідентичність. І саме цій біль депортації, якій до сих пір не є офіційно визнаним на світовому і на українському рівні, з’єднав лемків, захерсонців та інших до купи і дав можливість вижити, зберегти свою абсолютно унікальну культуру, зберегти своє я. І найбільшим бажанням, яке є в кожного старшого лемка або доцянця є повернути ці місця. Нове покоління стає трошки ширше, тобто сучасна Україна є нашою батьківщиною, але та наша батьківщина, яка залишилася поза межами України – найбажаніший край, з яким ідентифікується щастя, родина, успіх і усі можливості.

Якщо ми говоримо, що було позитивним, що негативним у цьому переселенні, то більше ми зішлися на тому, що позитива не можемо назвати. Нас викинули з рідної землі без права повернення, а наразі і без права говорити про злочин депортації. Ми говоримо, але по суті і на українському і на всесвітовому рівні це замовчується. Наразі це замовчується і сьогодні, бо це невигідно говорити з політичних причин, бо поляки – наші великі друзі, які нам зараз дуже допомагають у війні з Москвою, і тому не треба казати, що вони взяли і депортнули 750 тисяч людей. Але саме завдяки злочину та негативізму депортації, лемки, як унікальна історико-етнічна група українців зберегли своє я у лоні української культури.

Якщо ми говоримо про сучасні депортації – то я би не казала, що це внутрішньопереміщені особи, я би сказала, що це реально біженці. Є можливість знайти позитивні сторони. Якщо повернутися до лемків, то нас депортували саме за нашу ідентичність, за те, що ми були українцями, за те, що ми точно знали, хто ми є, чого ми хочемо, ким ми хочемо бути.

На сучасному етапі проблема в тому, що взагалі було важко говорити про якусь конкретну ідентичність, можно говорити про ідентифікацію з «великим та могутнім Руським міром», або з якоюсь країною, яка не є нашою, але ідентичність людей, хто ми є, які наші цінності, ким ми хочемо бути в цьому випадку відсутня.

І зараз ті люди, які справді виїжджають звідти, шукають кращої долі, мають знайти свою ідентичність вже в сучасних реаліях. По суті в даному випадку ми маємо цивілізаційний вибір і цивілізаційні можливості. Про це скажемо трохи далі, але це є позитив, тому що людина не знала, хто вона є, але тепер почала усвідомлювати та обирати, і це є великий позитив.

І ще один момент. Багато, хто каже, що зараз є стільки біженців, переміщених осіб, стільки нещастя, що це все через майдан, навіщо було розв’язувати цю війну, кажуть «вам що, погано жилося, чого ви почали?» Я кажу по-іншому, що нам майдан та ця війна дали можливість зрозуміти, кім ми є, і зараз дають нам можливість, незалежно від регіону України, говорити єдиною мовою – мовою цінностей, мовою світогляду України загалом, незалежно від регіону, від находження, говорити, як єдиний національний моноліт. І в цьому ми можемо бачити позитив.

Як зберегти чуття єдиної країни-України при масових переміщеннях

Найкращою компанією за єдину родину Україну в контексті переселень та депортації є зовнішній ворог. І в результаті, якщо ви ідентифікуєте себе з Україною, то незалежно від того, в якому регіоні ви будете жити, в вас є ворог, якій на початку дає вам можливість знайти спільну мову з усіма людьми, які живуть в інших регіонах і вважають так само.

Щоправда, тут є ще інший аспект, з яким ми у Львові зіткнулися, дивлячись на велику кількість біженців до Львову. Біженці, які не завжди ведуть себе адекватно, які не завжди хочуть зрозуміти, як ми тут живемо. І якраз ця інтеграція – чуття єдиної родини-України, залежить також від того, наскільки ці люди можуть зрозуміти спосіб життя тих людей, до яких вони приїхали. Наскільки вони будуть готові сприяти те, як тут люди живуть, як вони говорять, як вони погоджуються, бо нажаль буває багато випадків що «ви нам зобов’язані, забезпечуйте нас». В такому контексті навряд чи будь якій регіон буде готовий до якогось діалогу. Тобто це має бути сприйняття з двох сторін.

Візьмемо депортацію лемків, захерсонців-українців, і те, що ми маємо зараз. 70 років тому проти нас-депортованих були настроєні всі: з Польщі нас виганяли, бо ми українці, тут нас переслідували і зневажали, бо ми приїзжі. Зараз цієї тенденції щодо людей, які тікають зі сходу, немає. Ми відкриті допомогти, і переважна більшість регіонів України відкрита. Тобто якщо буде позитивний посил також від тих, хто переселяється, проблеми ніякої не буде.

Як можна використати минулий досвід масових переміщень та депортацій на сьогодення

Є злочин – має бути кара, було правопорушення – воно має мути засуджено і визнано, як правопорушення, тому що, якщо нас 70 років тому депортували, а це все замовчалося і не є визнаним на офіційному рівні, то злочин повториться. В серпні 2014 наше лемківське село Переможне накрили градом і наших лемків розстріляли за те, що вони допомогали українському війську – один до одного з тим, як було 70 років тому. Ту саме ситуацію ми маємо з кримськими татарами.

Якщо є безчинства і злочини, вони мають бути визнані, вони мають бути встановлені в свідомість наступних поколінь, щоб це не повторювалося. І мене здається, що це найважливіший момент.

Галина Проців: До того говорилося про те, що плюсів немає, але я вважаю позитивним те, що лемки мали можливість зробити все, щоб врятувати свої ідеї. Тобто вони перемістилися, але не мають офіційного статусу, як визнані в усьому світі депортовані біженці. Ніякими іншими словами це назвати неможна. Негативам є те, що люди втрачали свободу, втрачали свою малу батьківщину, мали страх і мали стрес. Вони мали лише 20 хвилин, щоб зібратися. Це була спочатку Дніпропетровська, а потім Тернопільська область. Вони несли з собою молитви, образи, вишивку і звичайно, ті документи, які в них були. І цю культуру вони зберегли по сьогоднішній день. І останнє, на що хочу звернути увагу – це те, що на сьогоднішній день є відчуття єдиної родини – України.

Якщо знати і вивчати сучасну історію України, ми зможемо бути разом, ідентифікувати себе, як одна нація, мати єдині цінності і розуміти, що нам разом треба і залишатися.

Дякую всім за цю дискусію, почивайте себе добре як у Львові, так у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, як єдина родина.  Сподіваюся, що те, що ми сказали зі Львова, буде корисним для вас всіх.

Фокус-група Київ

Тетяна Кохановська: Ми в нашої розмові зосередилися по-перше на досвіді прецедентів переміщення осіб як позитивному, так і негативному. Нам треба зрозуміти і визначитися, ким є тимчасові переміщанні з Криму або з Донбасу, бо вони не є депортованими, вони не є мігрантами за кордон, вони переміщуються в межах країни, але разом з тим вони не залишили свою малу батьківщину з власної волі, їх силою обставин звідти виштовхнули, особливо це стосується Криму, бо офіційної депортації там не було.

Такі прецеденти були, наприклад, опозіційна більшовизму міграція з Росії: «філософський параход» та інші схожі речи. Або міграція ірландців до Сполучених Штатів внаслідок економічних умов. Або дві напівекономічни хвилі міграції українців. Або масова міграція євреїв з території колишньої осілості до революції. Ми знаємо, що ця міграція була дуже велика, зовні добровільна, але насправді вона здійснювалася як внаслідок прямого насильства – погромів, так і створення дуже несприятливих умов.

Ми знаємо, як відбувалася трансформація ідентичності великих мас людей, які змушені були залишити свою батьківщину не з власної волі. Також ми говорили про досвід збереження української ідентичності за кордоном, і він успішний, значно більш успішний, ніж досвід збереження російської ідентичності в таких же умовах. Якщо в Канаді та в меншій мірі Сполучених Штатах успішно реалізувалася стратегія «Свій до свого по своє» і створення певних соціумів та української  ідентичності, то процеси, які відбувалися з міграцією 90-х, були трошки інакшими. Але ми констатували, що частково вони привели до подібного ж наслідку. Тут ведеться про тих, хто мігрував, як тільки стало можна під час економічних проблем та розрухи в середині 90-х. Вони поїхали наприклад до Німеччини, не маючи української ідентичності. Вони мали радянську, або навіть антирадянську ідентичність, але згодом, коли минули роки, як не дивно, люди набули українську ідентичність, тобто успішно реалізувалася якась інакша стратегія.

Ми це пов’язуємо з тим, що власне українство, як ідентичність потужно розвивалося 20 років, і нарешті набуло такого рівня розвитку, що втягнуло в себе навіть тих, хто не був до нього долучений.

По іншому питанню ми би навіть хотіли вступити в дискусію з харківською групою: як сприймати локальну ідентичність? Особисто ми в наявності локальної ідентичності проблеми не бачимо, абсолютно нормальною ситуацією є існування подвійної ідентичності: загальноукраїнська культурна, або політична ідентичність нормально гармонійно поєднується з локальними ідентичностями.  Подвійна або множинна ідентичність набагато більш нормальна практика для людини, ніж моноідентичність.

Характеризувати, як людей з моноідентичністю можна сектантів та, невдалу спробу офіційного конструювання – радянську ідентичність. Намагалися сконструювати таку моноідентичність «Новая историческая общность Советский народ», але, як ми бачимо, наслідки жахливі.

Якщо в країнах, які потроху вигребли, як Україна,просто формується нормальна національна ідентичність, то в країнах, де це не відбувається, як у Росії, ми бачимо абсолютний розпад соціальної тканини, атомізацію суспільства, швидке зростання рівню ксенофобії і тому подібні речи.

Тобто сама по собі, донбаська ідентичність не є в контрпозиції з ідентичностю українською, її можна наповнити будь-якім змістом. Скажемо, в Німеччині серед пострадянської міграції з України найбільш схільні до новітнього набуття української ідентичності виявилися ті, хто нормально інтегрувався в німецьку культурно-соціальну ситуацію. А ті, хто опинився в штучно-створеному пострадянському гетто, інтегруються набагато гірше. Ось ця закордонна вата при найближчому розгляді – це люди, які нормально не інтегрувалися в Німеччині.

Рівень збереження національної ідентичності в еміграції прямо залежить від рівня інтеграції в нове середовище, тому боротися з донбаською ідентичністю ми абсолютно не вважаємо за доцільне, а тім більше з кримською, адже, що там люди залишили свою малу батьківщину не з власної волі.  Навпаки, треба боротися за максимальну інтеграцію в широкий український соціум, за максимальний розвиток ідей українства та доводити, що це не є несумісні речи.

Треба сприяти розвитку українського Донбасу, трансформувати саму ідентичність. Крім того є питання, наскількі ця донбаська ідентичність є цілісною. За попередніми висновками, скоріше ні. Це питання більш детального дослідження. Але намагатися з нею боротись ми вважаємо недоцільним, треба наповнювати її новим змістом. Тим більше це стосується, скажемо, Криму, ми всі розуміємо, що там інакша ситуація.

За статистикою, як тільки на Донбасі заспокоїлося, дуже багато людей повертаються. Чи це є питанням ідентичності? Скоріше ні. Це питання консерватизму та негідності соціальної поведінки.

Фокус-група Дніпропетровськ
Ніна Єлоєва, координатор БФ “МАК”: Я з  першого дня займаюся проблемами переміщених осіб. Перші були кримчани. Ідентичність кримчан – абсолютно проукраїнська, і мене здається, що тим людям, які сюди переїхали, якось її коригувати зовсім непотрібно. Це в основному люди патріотичного складу, проукраїнсько налаштовані, які поважають українську культуру, недивлячись на етнічне походження.

Особливо хочу відзначити, що в нас теж є дуже великий народ, в свій час депортований. Це кримсько-татарський народ, якій був дуже цинічно депортований у 1943 році, і також, як і лемки вони були вивезені з території своєї держави насильницьким шляхом і викинуті в Сибіру та Таджикистані. І також, як і лемки, які були викинуті на захід Польщі, де була повна розруха, люди були повинні якось виживати.

Треба сказати, що та ситуація, що зараз відбувається з переселенцями з Криму та Донбасі відрізняється від тої, що були з лемками або кримськими татарами, тому що все ж такі вони не приїжджають на руїни, а приїжджають у цивілізовані міста, де їх зустрічають. Звісно буває по-різному, звісно, це не вдома, не дуже комфортне, бо дома завжди комфортніше, але все такі вони не приїжджають в дикий степ.

Ті хто хоче, і роботу знаходять, влаштовуються, дітей ми приймаємо до дитячих садочків, шкіл, інститутів… Це все в нас робиться без якихось потуг. Зрозуміло, що їм важко, бо нема друзів, знайомих, рідного дому, який вони все своє життя облаштовували, тому звісно, людям дуже важко.

Треба вказати, що та депортація кримотатарського народу, яка була у 43 році, нажаль продовжується і зараз. І звернутися додому для них зараз більш проблематичне питання, ніж для донеччан. Але хочу з власного досвіду помітити, що ідентичність людей, які були українцями не за етнічним походженням, а в широкому значенні цього слова, які сюди переїхали по морально-етичним або політичним намірам, не потребують коригування. Їх ідентичність проукраїнська.

А ось ватники дуже тяжкі в спілкуванні, навіть після того, як їм була надана допомога. Їх ідентичність змінюється дуже повільно, або не змінюється зовсім. Вони часто отримають або навіть вимагають дуже багато для себе, вважаючи, що ми зобов’язані це надати. Не всі, але нажаль таких людей немало. Вони залишаються сильно незадоволеними, і їх незадоволеність направлена і на державу Україна, і на українську мову, яка їх дратує, і на український прапор, який їх теж дратує, і на український гімн, який їх дуже дратує…

Я згадую, в тому середовище, де ми приймали в донецькому регіоні в червні, було дуже сильне напруження, і ми вставали і щоб це напруження скинути, співали українській гімн. Для нас це був позитив, а одна молода жінка, років може 30, до мене підходе і питає «У вас шо, музыкальная пауза?» Для мене це був стрес… І психолог, яка в нас теж працювала, була волонтером, якось мені зауваження зробила: «Ви їх не дратуйте гімном, бо в них психологічний стрес». Я її питаю: «Ви мене скажіть, якщо його можна виміряти, в кого він більший: у мене, яка бачить, що зі мною поруч люди, які  ненавидять землю, по якій ходять мої діти, ненавидять мою культуру, живуть тут і не люблять цю землю, або в неї? Як можна виміряти цей стрес?» Так що мені здається, ситуація складна, я не знаю, чи можливо її якось відкорегувати – цю ситуацію з ментальністю. Але все-такі не треба складати руки, треба якось людей асимілювати в нашу українську культуру. Це дуже тяжко, але це треба робити.

Біля мене сидять кримчани, якось більше ми сьогодні говорили про донеччан, і може і кримчани свою думку висловлять, це буде також цікаво в форматі цієї розмови, бо про Крим ми якось менше говорили.

Ігор Павлів – переміщена особа з Криму: Мы исследовали как положительные, так и отрицательные моменты, смотрели, насколько изменились другие люди. В конце концов, наша дискуссия подошла к тому, что мы поставили залу вопрос – что дальше? Какую роль мы можем сыграть в этих изменениях? В конце концов все сошлись на том, что у на еще не до конца сформировалась национальная идея. Возможно, когда 23 года назад наши родители голосовали за Украину, еще не было такого понимания, за что же они голосуют. Сейчас, как говорил докладчик из Львова, мы попали в такое время, когда нам нужно сделать выбор, кто мы, определиться. И вот, когда мы определились, стало ясно, какая у нас национальная идея.

Второй момент, который мы хотели отметить, это то, что в нашей стране, к сожалению, нет украинской пропаганды. Очень много людей настроены пророссийски, про свою страну, про Украину как державу со своей державной символикой, речь идет не часто. Речь идет о государственных каналах, и это большая проблема.

Еще один момент, который есть, это большой разрыв между властью и людьми. Большинство переселенцев, которые приехали из других городов, на государство не очень-то и надеялось: кто-то надеялся на свои силы, кто-то на постороннюю помощь. Все же я скажу, что большинство людей большего ожидали от государства. На данный момент большинство людей, особенно те, кто приехали в первый раз и были настроены более патриотично, – этим людям легче находить себя, устраиваться на работу, находить общий язык. Люди сейчас приезжают с разными мотивациями, но нет той прозрачности, которую люди часто хотят видеть от власти, от государственных устройств.

Еще один момент, который мы обсуждали. Помимо национальной идеи нам нужно видеть пути, как изменить ситуацию. Часто переселенцы спрашивают: что я могу, кто я здесь такой? Вопрос «кто я такой и как я могу влиять на изменения в своей стране» сейчас перед украинцами остро стоит. Есть много стран, у которых мы можем учиться. Перед нами пример Израиля, который даже во время войны продолжал развиваться. Страна не прикрывалась тем, что у нее тяжелое экономическое положение и война идет. Т.е. люди как развивались, так и сейчас развиваются. Нам, украинцам, тоже нужно двигаться дальше, и тот потенциал, который у нас есть, стараться полностью реализовывать. Приехали мы сюда, хотим построить свою страну –  значит, надо ее строить, а не ждать, что кто-то построит ее за нас.

Зоя Красовська: У нас вже вичерпується час, хочу додати те, що ще не говорили, – зараз іде мова про те, що ідентичність у нас змінюється. Люди, які переїжджали, відчувають себе українцями, не хочуть жити на окупованих територіях, не хочуть підкорятися чужеродним правилам, тому вони переїхали сюди, вони давно себе усвідомлюють українцями, але набагато сильніше почали себе усвідомлювати  українцями під впливом агресії.

Тут звучав приклад, якій, як на мене є надзвичайно цікавим і показовим, чи є якісь проросійско-налаштовані українці, які почали себе почувати українцями, виїхавши за кордон? Коли вони приїхали в Росію і побачили, що там до них ставляться ворожо тому, що вони українці, то більше почули себе українцями. Ще в нас є виступ представника з Криму.

Рустем Кургівелієв – переміщена особа з Криму: Я хочу всем пожелать, чтобы наши дискуссии вышли за пределы этих конференц-залов. Учитывая, что на нашей земле война, нужно принимать действительный опыт (и не нужно изобретать велосипед) стран, которые через это прошли и проходят на данный момент, в современном мире.

Нужно брать именно израильские методы и технологии, кто бы это ни воспринимал в штыки. Почему это еще так важно – это эффективно действует, и не надо делить людей. Сейчас нас называют «крымчанами», «лугандонами», и так далее… Это все нужно остановить, чтобы люди действительно понимали, что мы все украинцы! Понимаете, когда израильтяне воевали за свою территорию, к ним ехали евреи со всего мира. Мы воюем с одним общим врагом, у нас гибнут чеченцы, далеко от своих родных мест, своих земель, от своих сел и городов, родных и близких, у нас стоят грузины, которые так же гибнут, у нас поляки, израильтяне приезжали помогать, пора уже осознать это. У нас армяне были на баррикадах – я говорю о Сергее Нигояне. То, что загорелось, мы не должны потушить, нужно это взять и раскручивать, как динамо-машину.

У нас есть повод – агрессия с той стороны, и она не уйдет, если им в нос не дать, они не успокоятся. И пора выходить из этих конференц-залов, здесь в Днепропетровске есть хорошая площадь с огромными мониторами. Я надеюсь, такая есть и во Львове, и в Киеве…

Когда наши власть имущие шли к власти, которую уже взяли в руки, то они с майдана умудрялись транслировать это на всю страну. А почему сейчас мы должны сидеть, ютиться и молчать в конференц-залах, куда нас загоняют? Может, кому-то не нравится то, что я говорю, но я говорю от сердца. И наших солдат надо поддерживать, поддерживать и еще раз поддерживать!
Слава Україні! Героям слава!

Підсумок телемоста зі Львова
По ходу телемоста було висказано багато корисних думок, і нам у Львові найбільш приємно те, що наприклад все те, що ми між собою обговорювали, почули із Дніпропетровську, дуже приємно, що ми однаково думаємо. Це великий позитив, що ми говоримо про ідентичність українську. Якщо ми говоримо про українську ідентичність те саме, що і колеги з Дніпропетровську, значить ми справді є одна нація. Ось за це я вам всім дякую!

Підсумок з Харкова.
Теж хочу погодитися з розмовою, що дуже позитивно те, що в нас схожі думки. Дякую за дуже емоційний виступ з Дніпропетровську вже у кінці. Ну і думаю, що це не останній наш такій захід. Всім дякую. Слава Україні!

Наше завдання – дати змогу переселенцям відчути себе членами української родини

2 червня 2015 р. у Харкові (в культурному центрі «Інді») пройшла дискусія-телеміст «Зміни ідентичностей при великих переселеннях». Організатори заходу мали на меті глибше глянути на проблему переселенців – не лише як відсутність роботи/житла, а й питання ідентичності. Захід організовано Інформаційним центром «Майдан моніторинг» (http://maidan.org.ua/) за підтримки проекту «Київський діалог» (http://www.kiev-dialogue.org/).

Разом з Харковом до дискусії приєдналися м. Львів, м. Київ та м. Дніпропетровськ.

Протягом двох годин групи дискутували на три основні теми:
1. Які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними: що можна підсилювати, а що варто корегувати?
2. Як зберегти чи розвинути “чуття єдиної родини – України” в масових переміщеннях?
3. Як можна використати уроки і досвід минулих масових переміщень для сьогодення?

Одним з найважливіших питань, відповідь на яку намагались знайти харківська група: «Як надати людям відчуття «родини»? Це пов’язано з тим, що не було централізованого переселення на державному рівні, жителі Луганської та Донецької областей вимушені були бігти. Наше завдання – дати змогу відчути їм себе членами родини, де б вони не знаходились.

Активіст НДО «Альянс-республіка» Іван Козаченко охарактеризував історичні аспекти переселень, навів приклади великих переселень народів (зокрема, кубанські козаки, СС Галичина). Дійшли спільного висновку, що не варто створювати компактні поселення, бо це сприятиме дисиміляції внутрішньо переміщених осіб.
Наприкінці групи обмінялись своїми напрацюваннями та, як виявилось, мали однакову точку зору з багатьох питань. Під час дискусії одразу виникла необхідність визначитись з поняттями (зокрема, «ідентичність», «переселенці», «біженці», «масові переселення»). Також гострою проблемою було визнання відсутності національної ідеї, що значно ускладнює ситуацію.

Після обговорення, групи зійшлись на наступних тезах:
– необхідно розділити ВПО на декілька груп («переселенці» та «біженці»), кожна з яких потребує окремого підходу;
– до позитивних моментів зміни ідентичності віднесли: набуття загальноукраїнської ідентичності замість місцевої; виникнення «вікна можливостей» у ВПО (появу нових можливостей, реалізації нових планів); той факт, при облаштуванні життя облаштовується все оточуюче, внаслідок свідомої самоідентифікації людина стає більш активним членом громадянського суспільства;
– до негативних моментів віднесли: втрата ідентичності негативно впливає на психічний та емоційний стан, особливо важко літнім людям, внаслідок переселення створюються «гетто», чого слід уникати, втрата локальної ідентичності залишає людей «без відчуття коріння», поширення міфологізації;
– війна – результат гуманітарної катастрофи;
– необхідність популяризації української історії Донбасу;
– уряд продовжує втрачати довіру;
– скрутне економічне становище країни ускладнює процеси переселення;
– історія переселень є унікальним джерелом досвіду, яким слід скористуватись у повному обсязі;
– використання досвіду збереження української ідентичності закордоном.

11078145_772443236186204_4193147976255566364_o 11111154_772443222852872_3867525499852100225_o 11289370_772443202852874_68605121104181960_o 11334263_772443322852862_2640652782080962680_o 11393552_772443419519519_6938950118141821175_o 11406147_772443216186206_2057364198244099230_o 11412094_772443279519533_9035566907228122559_o

Східне регіональне представництво міжнародного фонду “Відродження”

Зміни ідентичностей при великих переселеннях – аналіз першого телемосту

Зміни ідентичностей при великих переселеннях Дискусія-телеміст

2 червня, Харків-Львів-Київ-Дніпропетровськ 

Що було більш важливішим для мене, дискусія чи телеміст?

Важливішою була дискусія, бо ми обговорювали різні теми, і в тому числі такі, які не були завчасно передбачені і окреслені оранізаторами. Вони торкалися теми злочинів попередніх періодів переселення українців у часи Радянського Союзу, які не були визнані, а винуватці досі не понесли покарання.

Важливішим був телеміст, бо ми почули думки і позиції людей із різних частин України, які розуміють і обговорюють різні способи вираження ідентичності при великих переселеннях. Представники усіх локацій говорили виключно про сучасні переселення, а ми у Львові проводили паралелі із переселеннями 70-ти річної давності. Висновки усіх локацій були подібними, бо усі ми знаходимося в контексті правди і громадянської відповідальності за своїх побратимів, які живуть в різних куточках усієї території України (включаючи окуповані території і анексований Крим) і зазнали утвердження або зміни власної ідентичності під час великого переселення у звязку з агресією з боку Росії.

Побажання:

  • Продовжити обговорення надалі і зробити їх у форматі діалогів чи дебатів, щоб люди із різних локації мали можливість один одному задати запитання.
  • До обговорень залучати нових людей і особливо біженців.

Запитання:

  1. Які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними: що можна підсилювати, а що варто корегувати?

Тези:

  • Важко назвати певні позитивні зміни ідентичності при переселенні, але нами було виділено кілька: переселенці більше виражають свою українську ідентичність і стають більш впевнені у правильності свого важливого вибору; вони стають більш відповідальнішими за збереження життя і здоров’я своїх дітей, рятуючи їх і даючи шанс визначення їх ідентичності в майбутньому; більше виражається самостійність людей (без залежності від держави і державних рішень); люди більше мають потребу у вивченні історії України, яка в тому числі має сторінки про переміщення.
  • Негативні сторони переселення: втрата свободи, життя, житла, місця праці та навчання, нерухомості тощо.
  • Негативне є те, що за 24 роки незалежності нікому на державному рівні не було діла за ідентичність українців, і це вказує на повний провал в гуманітарній, соціальній, національній та інформаційній політиці держави. Люди мають відчуття «вирваних із корінням» (так само, як і 70 років назад) та несправедливості. Переселенці починають по новому усвідомлювати поняття своєї малої Батьківщини і по іншому ідентифікують себе із Україною.
  • Переселенці, а особливо діти, мають страх перед майбутнім і перебувають у постійному стресі, що унеможливлює повноцінне життя в нових умовах (які також є для них стресом).
  • Окуповані райони сьогодні є депресивними. Надалі вони будуть мати ще більш виражені ознаки (із більшими площами ураження) через значний екологічний дисбаланс, що пов’язаний із військовими діями і розбалансованими системами господарського управління та житлово-комунального господарства. Назву декілька із них: а) відсутність якісної питної води для потреб населення та с/г тварин; б) знищення верхнього орного шару землі, що унеможливлює використання його в індивідуальному чи колективному сільському господарстві і виробництві; в) підвищення рівня ґрунтових вод, масштабні підтоплення у зв’язку із порушенням системи відкачки вод із шахт; г) збільшення випадків і площ просідання ґрунтів, техногенних землетрусів; д) збільшення імовірності техногенних аварій із значними хімічними і радіаційними забрудненнями; е) хаотичні захоронення трупів людей та тварин, що можуть впливати на стан якості питної води; є) вплив хімічних речовин із використовуваної зброї тощо.
  1. Як зберегти чи розвинути “чуття єдиної родини – України” в масових переміщеннях?

Тези:

  • Вивчати власну історію масових переселень: їх причини, масштаби, прояви та наслідки (підсилити фотоматеріалами та спогадами людей).
  • Мати та посилювати відчуття спільності та єдності українців.
  • Підтримувати мову, культуру, мистецтво, традиції тощо.
  • Здійснювати дії разом на свій спільний захист і життєзабезпечення.
  • Підкреслювати високі моральні людські цінності у допомозі, спільних діях на порятунок і співпереживаннях.
  • Заручитися підтримкою сильної української діаспори.
  • Вимагати від держави: адекватного визнання масових переселень минулого і сучасного; допомоги людям, які стали вигнанцями не за своїми власними бажаннями.
  • Об’єднання людей у клуби для діалогів, спілкування і дебатів.
  1. Як можна використати уроки і досвід минулих масових переміщень для сьогодення?
    Тези:

3.1. Вивчати історію  масових переселень минулого.

3.2. Влаштовувати зустрічі біженців, депортованих і ВПО (людей різних поколінь, різних частин України, різних періодів переселення).
3.3. Не створювати штучно «гетто» для переселенців.
3.4. Організовувати спільні толоки для влаштування побуту переселенців.

3.5. Для захисту соціальних інтересів та прав людей сприяти їх обєднанню.

Галина Проців, м.Бережани Тернопільської області

(мої батьки депортовані з території Польщі в період Другої Світової війни)

11108964_10152873768968148_7513254430067593812_n

 

Проект Резолюції Першого Всеукраїнського Форуму «Співпраця заради порятунку»

25-27 травня 2015 року в Харкові відбувся форум кризових психологів, який об’єднав більше 80 практиків з 35 міст України, що працюють з військовими, переселенцями та жертвами війни.

Форум був організований Інформаційним центром «Майдан Моніторинг» в рамках проекту «Українська Миротворча Школа».

Представляємо вам попередні результати роботи форуму.

11289473_10152868287833148_4709021988241779165_o

Проект Резолюції Першого Всеукраїнського Форуму «Співпраця заради порятунку»

Форум «Співпраця заради порятунку» являє собою відкриту саморегульовану комунікаційно-експерту спільноту, яка об’єднує представників організацій, що надають соціальні послуги тим, хто постраждав та страждає від бойових дій, війни та впливу інших травмуючих подій. Усі організації, представлені на Форумі, діють в межах чинного законодавства України.

Усвідомлюючи, що наша діяльність безпосередньо впливає на стан національної безпеки, ми – учасники Форуму вважаємо за необхідне поставити питання щодо проблеми якості соціально-психологічної допомоги та її відповідності викликам часу.

Серед нагальних проблем, які потребують вирішення, ми відзначаємо відсутність координації у власній діяльності та не системність співпраці з державними установами.

1. Учасники Форуму відзначили, що стосовно координації власної діяльності сьогодні не вистачає:

  • Комунікаційного простору для спілкування фахівців. Цей простір може бути окреслений спільними заходами у різних формах (круглі столи, семінари, інші заходи), які можуть проводитись як у межах Форуму, так і поза ними.
  • Внутрішньої системи обміну досвідом, яка може набувати як форм взаємного навчання, так і його поширення за межі Форуму.
  • Системи взаємної підтримки задля подолання наслідків психічного виснаження та професійних деформацій.
  • Спільного бачення взаємодії як з представниками влади і місцевого самоврядування, так і з представниками державних структур, які виконують споріднені завдання.

Вирішення цих питань можливе через практичні кроки:

Створення міждисциплінарної робочої групи Форуму (МРГФ), завданнями якої є: визначення процедур та регламенту роботи Форуму; термінологічний аналіз та розробка відповідних рекомендацій; розробка рекомендацій з організації соціально-психологічної допомоги бенефіціарам, та їх презентація у відповідних міністерствах через громадські ради; громадська оцінка соціально-психологічної допомоги з боку державних установ та організацій та громадських організацій та ініціатив. МРГФ має створюватись на принципах відкритості та не має обмежуватись лише представниками організацій, які брали безпосередню участь у проведенні Форуму. МРГФ має бути обрана протягом місяця з часу прийняття цього рішення шляхом взаємних консультацій учасників Форуму.

  1. Прийняття Кодексу (зводу правил, положень, етичних норм), що описують як волонтерську діяльність, так і професійну діяльність з надання соціально-психологічної психологічної допомоги.
  2. Створення загальної бази організацій, що надають соціально-психологічну тим, хто постраждав та страждає від бойових дій, війни та впливу інших травмуючих подій. Ця база має бути відкритою та доповняємою. Це сприятиме координації та скорішій реакції на виникаючі потреби, виходячи з їх актуальності.
  3. Підготовка, видання та розповсюдження брошур з описом практик, інфографік, дорожніх карт.
  4. Залучення ЗМІ для висвітлення діяльності Форуму та популяризації ідей взаємодії.
  5. Впровадження навчальних заходів стосовно формування культури діалогу задля реалізації спільних дій.
  6. Залученння бенефіціарів до діяльності учасників Форуму. Вирішення цього питання: по-перше, сприятиме підвищенню якості надання соціальних послуг; по-друге, сприятиме формуванню соціального капіталу з носіїв екстремального досвіду, які мають власне бачення стосовно спрямованості послуг та можуть виступати учасниками цього процесу.

2. Учасники Форуму відзначили також, що для забезпечення системної співпраці з державними установами необхідно:

·        Запропонувати державним установам, які прямо чи опосередковано мають брати участь у надані соціальних послуги тим, хто постраждав та страждає від бойових дій, війни та впливу інших травмуючих подій, представникам наукової спільноти створити спільний з Форумом діалоговий простір.

·        Враховуючи на те, що завдання учасників Форуму безпосередньо впливають на стан національної безпеки, він може бути організований як спільна робоча група під патронатом Ради національної безпеки і оборони.

  • Оргкомітету Форуму доручити у десятиденний строк підготувати необхідний пакет документів та інструментарій для оперативної взаємодії учасників Форуму «Співпраця заради порятунку».

Харків, 27 травня 2015 року

———

Також надаємо результати роботи груп форуму

———

Проект “Українська Миротворча Школа” проводиться коаліцією громадських і урядових організацій України та Польщі за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.

Черемха, реформи і громадська безпека

20150519_152635Цю черемху я посадила в 2003 році. Зараз вона вище 4-го поверху. І зараз в околиці нема жодної тополі. У всьому районі нема. А в 2003 пуху тополиного в нас було по коліно.

Наш двір був першим, де зрубали старі, 50-річні тополі. Ну, звісно, я в тому брала участь, як один, але не єдиний, організатор. Це було непросто і зайняло кілька місяців.

Ми скинулися, зібрали всі дозвільні документи, подолали опір двох родин, які захищали ті тополі (то ще та історія, але вони давно зі мною помирилися, тож я не буду це згадувати) і в результаті замість тих тополь – в нас прекрасно облаштований двір з такими шикарними деревами. Сама саджала цю красуню.

Тополі були трухлявими всередині і реально аварійними. Через тиждень після знищення наших дворових тополь, в Харкові був буревій і в сусідньому дворі така саме тополя розбила гараж і дві машини.

З тих пір щороку до нас приходив новий сусідський двір переймати досвід. В результаті до минулого року наші сусіди за свій кошт знищили майже всі тополі. Минулої весни приїхав Зеленбуд і зрізав останні п’ять. Все. Кошмар закінчився.

В ті часи мені довелося вивчити купу літератури. Тополя – прекрасний очищувач повітря, але – до 35 років. Далі замість очищення вона починає смітити, а також стає всередині трухлявою і аварійною. Тополі з пухом є одними з найбільших алергенів і в міському середовищі, на мою думку, мають бути знищені всі.

Крім красивих дерев і доглянутого двору в результаті тої операції ми познайомилися з нашим дільничним міліціонером, який виявився цілком нормальною людиною, перезнайомилися з купою сусідів і налагодили між всіма обмін інформацією. Рівень безпеки в районі підвищився суттєво.

А тим часом на днях в Києві тополею вбило дитину.

Я до чого це все пишу? Змін не буде, якщо ви їх не почнете самі. І безпечне довкілля вам ніхто не забезпечить, якщо ви це не почнете робити самі.

Саме тому в рамках проекту Українська Миротворча Школа ми розробляємо стратегії подолання конфліктів і робимо пілоти, які можна копіювати…. Ця черемха – такий пілот.

Наталія Зубар