Україна перед вибором: змінити економічну поведінку, чи народити нового монстра?

Я радий, що маю таких інтелектуальних опонентів і можу в дискусії з ними чіткіше сформулювати і донести свої міркування про таку складну і разом очевидну проблему як корупція. Моя теза про «народження монстра з існуючих антикорупційних практик» викликала чималу дискусію. Ще раз підкреслюю, я не відмахуюся від проблеми корупції, я не «відмазую» корумпованих чиновників і тих хто їх корумпує, я визнаю, що корупція залишається проблемою для нашої країни. Але я категорично проти того, щоб перетворювати «боротьбу з корупцією» в чергову «кампанєйщину», фетиш та панацею. Корупція не є, на мою думку, головною причиною наших негараздів, а скоріше, нагадує погану спадковість, набуту при нездоровому способі життя. А це означає, що позбутися її, як і будь-яких поганих звичок, дуже важко і це потребує тривалого часу і розуміння, заради чого ми це робимо.

Шановний Andriy Andrushkiv згадав про сон розуму, який породжує чудовиськ, маючи правда на увазі чомусь невиконання політичними елітами своїх передвиборчих обіцянок. Я скористаюсь його метафорою, для пояснення тези про час. Якщо спиратися на Франциска Гойю, який, власне, цей вираз вигадав, ця метафора означає небезпеку непродуманих дій, побудованих на бажаннях, «фантазіях у сонних мріях». Це як раз про те, що я намагаюся вже який місяць, відтоді як ця тема мене зачепила, говорити. Благими намірами викладена дорога до пекла – іншими словами.

Кажуть, що політичні еліти забили на політичні програми. Я кажу, що це твердження є перебільшенням – гіперболою. На сьогодні існує коаліція, яка реалізовує коаліційну угоду, той порядок денний, за який я голосував. Інша річ, що політика це мистецтво можливого, а не неможливого, тут ми знову про сон розуму. Далі. Я стверджую, що антикорупційний наратив, у тому вигляді, який у нас існує, руйнує інститути, знищує довіру і слугує лише вузько партійним цілям політичної боротьби і збільшує, а не зменшує корупцію. Бо цей наратив, здебільшого, побудований на необхідності репресій і легітимізації насильства як постійно діючого механізму регуляції. Соррі за повторення.

А який же вихід, спитаєте ви? Що, ми маємо припинити звертати увагу на корупцію? Звісно, ні. Я бачу тут декілька кроків, але спочатку поясню свою логіку. Корупція це не виключно сидіння на потоках. В умовах природньої держави, якою ми, на жаль, досі є, привілейований доступ до ренти, яку збирає держава, є скоріше правилом. От в чому трагедія. Корупція це не просто негативне явище, а це цілий соціальний інститут, який покликаний компенсувати власнику брак захисту його власності з боку держави і суспільства. Це не я вигадав, це Мансур Олсон. Корупція це економічна поведінка. Якщо розглядати інститути за Нортом і ко., як писані та неписані правила та норми, то ми побачимо невідповідність і разючу відмінність між декларованими і реально діючими нормами в нашому суспільстві. Власники, малі та великі, у ситуації непевності інвестують щодня, щохвилини в корупцію державних інституцій для збереження своєї власності та збільшення привілейованого доступу до ренти. А далі працює механізм “курки та яйця” – розібратися, що було причиною, а що є наслідком чим далі, тим важче. Отже і виходить, що вся енергія “антикора” спрямована на наслідки – на державний апарат – і саме небезпечно, що рецепт, який врешті пропонується, по великому рахунку – замінити одних “корупціонерів” на “антикорупціонерів” при владі. Це хибний підхід. Тому що він не руйнує ключову проблему – привілеї. Я стверджую, що використовуючи антикорупційну риторику українські політики і афілійовані з ними частина ГО, банально хочуть отримати привілейований доступ до ренти, а не зруйнувати корупційні механізми. Це граблі, на які ми вже неодноразово наступали.

Чому, спитаєте ви? Відповім – це наочно проявляється у кейсі Ш.і Ф. Якщо відокремити у цій справі зерна від плевели, то ми побачимо, що головний мессидж прихильників вчинку Ш. – привілей здійснювати насильство щодо ними визначених негідників і відмова останнім в захисті. Саме це змушує мене дати таке різке визначення щодо народження монстра із існуючих антикорупційних практик і уявлень.

А тепер про те, що робити?

Перше, ми знаємо куди йдемо, це умовно кажучи суспільство з відкритим доступом, яке найбільш детально описав Дуглас Норт і ко. в книзі «Насильство і соціальні порядки». Він, правда, не сказав, яким чином цього досягти)) Втім всередині книги є дуже важлива підказка – відмова, не декларативна, а справжня, від привілеїв на користь універсальних прав.

Друге – відмовитися від маніхейського погляду на світ, який притаманний нашій культурній традиції. Я маю на увазі чорно-білу картинку. Небезпека цього підходу не лише в ескалації конфлікту всередині країни, але й загроза застосування «простих рішень», де відповіддю на ускладнення системи буде спроба її максимального спрощення. Тобто повернення до стану «слабкої природної держави».

Третє – зміна економічної поведінки акторів, відмова від корупційної поведінки можливі при гарантуванні прав власності всім без виключення, реформі судової системи та зміцнення довіри. Але інститут приватної власності я поставив би на перше місце. М.Олсон у роботі «Логіка колективних дій: суспільні блага та теорія груп» стверджував, що колективна дія буде ефективною лише тоді, коли вона даватиме можливість її учасникам отримати особисту вигоду (економічну, соціальну тощо). Звідси походить вирішення нашої проблеми – держава, як головний рентоотримувач має гарантувати недоторканність приватної власності і справедливий (justice) розгляд конфліктів і суперечок побудований на праві, а не на привілеях, а власники, зі свого боку, як група, мають відмовитися від корупційних практик, і інвестувати у доброчесність. Це, до того ж, економічно вигідніше.

Ігор Семиволос

Збігнєв Буяк. Чи можна в сучасній державі проводити фундаментальні реформи без суспільної угоди?

Це початок книги «Круглі столи, що змінили хід історії», яка готується в рамках проекту «Українська Миротворча школа». Ми ставимо цей попередній текст, як надзвичайно актуальний після подій навколо ухвалення змін до Конституції України 31 серпня 2015 року.

Що таке суспільна угода? Або про польський досвід Солідарності.

Солідарність то дві угоди – «Серпнева» 1980 року, та «Круглого столу» 1989 року. Найважнішим для вибору нашої дороги і стратегії була передовсім «Серпнева угода» підписана страйкуючими робітниками та урядом. Це було 31 серпня 1980 року. Ми бачили по телевізору, як її підписали. Ця хвиля обудила задушену авторитарною владою волю до дії у громадян. Нарешті ми могли самі, за власним бажанням, вмінням та за власний кошт організовувати вільні профспілки.

Для мене дуже важливим є те, що зі страйку ми вийшли передовсім з завданням для себе.  В результаті угоди кожен громадянин в міру власних можливостей і амбіцій міг організувати вільну профспілку на своєму місці роботи, в своєму професійному середовищі, регіоні. Кожен в міру власних можливостей і волі до дії будував свою організацію не тільки для оборони власних прав, а і для реформування держави в сфері діяльності, яку представляв.

Таким чином побудова вільних профспілок перетворилася в побудову суспільного руху за демократичні і вільноринкові реформи в цілій країні. Це було джерелом нашого задоволення, бо це завдання, яке ми поставили для себе, робило нас гордими та вільними громадянами, хоча авторитарна система існувала й надалі. Ми були вільні не тому, що такими робило нас конституційне право. Конституція все ще була правовим актом авторитарної держави.

Ми були вільними, бо могли займатися проблемами нашої країни. Та угода ламала хребет політичної системи ПНР (Польської народної республіки). В совєцькому лагері «польський барак» завжди вважався за найвеселіший. Після угоди то все ще був лагерний барак, але ми вставили ногу у трохи відчинені двері. Невдовзі нас було 10 мільйонів.

Чи можна в сучасній державі проводити фундаментальні реформи без суспільного порозуміння, суспільної угоди? Мій досвід каже – ні!

Збігнев Буяк

Переклад Наталії Зубар