Я розумію що все більше й більше закохуюся в рідні степи, в рідну природу, в рідні краєвиди…

День другий. Наша поїздка триває. Я розумію що все більше й більше закохуюся в рідні степи, в рідну природу, в рідні краєвиди… Вранішня прогулянка лісом надихає на роботу, на думки, на життя. Сосни ніби нашіптують поради: як далі жити, як поводитися, що робити.
Після вчорашнього потрясіння після побачених зруйнувань складно було приходити до тями. Душевний біль трохи вщух. Разом зі сном й проминули тяжкі роздуми. Як кажуть у народі: з цим треба переспати. Так і у нас… Очі у всіх втомлені, замислені, в очікуванні нових потрясінь.
Що нас чекає сьогодні?
Йдемо до автобусу з надією на нові враження, на можливість відтворити побачене та на подальшу допомогу рідній Батьківщині піднятися з колін.
Село Маяки зустрічає нас ніжною посмішкою чорнявої української принцеси, яка привітно позувала перед камерами. Лох сріблястий зацікавлено шелестів листочками: що вони тут вишукують? А польові квіти споглядали за гостями жовтими, блакитними оченятами, ніби говорили: ми – Україна, ми красою своєю славимо рідну землю свою.
От ми й на місці. Геннадій Михайлович привітно вітає нас у своєму приватному музею. Дивуємося: де у людини береться стільки натхнення, снаги, щоб «боротися з вітряними млинами» нашої влади, наших космополітів? Не вміємо ми зберігати рідну історію, культуру… Нашурували болванчиків по всій країні та скакали навколо них, а рідне знищували й затоптували. Згадуються слова нашого екскурсовода по Харкову Антона: дочекається влада поки історичний будинок почне валитися й швиденько на його місці нове одоробло збудує. А як же пам’ять? Без коріння не можна! Треба збирати, згадувати, щоб робити висновки, вивчати, досліджувати та не скоювати нових помилок. Геннадій Михайлович із захопленням водить нас по своєму міні-музею, хвалиться знахідками. Цікава історія знахідки: побачив майже зруйновану хатинку. 25 років там вже ніхто не мешкав. Тривалий час довелося оформляти документи. Але все вийшло. Життя у хатинки не менше пригодницьке. Наприклад, під час вітчизняної війни навколо все гриміло, вибухи заставляли підскочувати, але вона встояла, щоб розказати нам про свої враження… 
Захоплений історичними мріями дослідник почав свій шлях з невеликої монети, а потім – експонати один за одним заходили до хатинки, нагадуючи про життя слобожанського народу. Та вже замало місця. І творчі плани Геннадія Михайловича прагнуть створити корчму, пташник, галерею… Проводити екскурсії, майстер-класи, лекції. У цьому кожен із бажаючих може йому допомогти – завітайте до музею у Маяках!
Крива Лука. Будинок культури та привітні очі жіночок – місцевих мешканок. Доброзичливий прийом не дав оговтатися після переїзду, а смачний борщ і вареники ще більше привернули увагу до історії цієї місцевості. Наталя З. з болем переказувала ті 40 днів окупації минулого року. Як набігла російська орда, як заставляли проводити референдум, як сепаратисти залякували, арештовувати, агітували до своєї банди… Один навіть погодився, досі воює десь у Макіївці. Відчувається повага до українського воїна, який вибачався за скоєні неподобства. Солдатики намагалися оберігати селян: ділилися провіантом, ремонтували газопровід, електрику, заряджали телефони… І люди за це вдячні. Пані Наталя відмітила, що готувалися окупанти заздалегідь: у лісі знаходили землянки зі зброєю та й невідомі частенько забігали. А згодом наші робили зачистки… тривалий час ще невідомі шниряли лісом, заставляючи людей боятися.
Жахливі спогади викликають сльози. Та жіночки сміливо виступали проти «ополченців». Виходили, сварилися, виганяли. Ніхто їх тут не чекав, ніхто їх сюди не кликав!!!
Святогірʼя. Ще одна історична пам’ятка. Та вже якось по-іншому ставишся до неї, особливо коли замислюєшся над тим, що це московський патріархат. Московський… І все. Все красиво, все чудово, але – годуємо ворога… 
Найцікавішим моментом цього дня була лекція Олександра Добровольського. Український рух завжди був, були патріоти. Як не намагалася влада знищувати мову, традиції українського народу, впроваджувала заборони, нові правила та примхи, але ми вистоїмо, виборемо й побудуємо власну сильну, міцну та вільну Україну!!! 27.09.2015. УМШ по сходу Донецької області

10818308_773435582768182_8407972296918449576_o 12028756_773435342768206_6290368692161301498_o 11056559_773435326101541_2800703680222267666_o 12028727_773435319434875_6340199776602722103_o 12052574_773435306101543_3679679447022677435_o 11121229_773435086101565_1323488447597097670_o 12068716_773435079434899_4703518753608282524_o 12030471_773435112768229_6606637504323355193_o 12029835_773435089434898_5089382622849315313_o 11930912_773435082768232_5231241738161779368_o

Миротворець… Чи замислювалися ви коли-небудь над значенням цього слова?

Ось із таким запитанням я разом із журналістами і представниками УМШ виїхала у «похід» по Сходу України. Можливо, до кінця відрядження чітко зможу сформулювати відповідь!
Ще навесні, коли лише планували поїздку, навіть не уявляли яких психологічних навантажень, емоцій, сподівань викличе вона серед учасників. Вже з перших хвилин відчулося напруження та бажання – якомога швидше виїхати та побачити все власними очима. В автобусі зібралися люди абсолютно різні: за віком, за вподобаннями, за фахом, але всі вони однодумці, і всі з трепетом ставляться до рідної землі, до України. І цей спільний дух супроводжує нашу мандрівку – «юних» миротворців.
Але все по порядку. Харків. Вокзал. Інді. Зібралися. Завантажилися. І поїхали. Уперед – до Донеччини! Дорога – Чугуєв, Ізюм, Святогірськ… Чудові краєвиди. Все більше і більше пишаюся рідною Батьківщиною: її красою, її творцями, її трудівниками… ЇЇ королівська величність Осінь вже надихає на поетичні натхнення, на роздуми, на почуття…
Коротенька зупинка в Ізюмі. Перше, що здивувало – це зібрання байкерів – вільних людей на мотоциклах – гучні, впевнені. Чомусь промайнула невпевненість, турбота – жодного українського атрибуту. Захотілося голосно привітатися: «Слава Україні!» Але, ні – ніяково: їх багато і що у них на умі? Та ці думки зникли відразу як вийшли на висоту і побачили мрійливий, чарівний краєвид! Це казково – річечка омиває ніжно береги поселення ніби хоче вберегти від неприємностей, від бід. Дерева лопочуть листячком, радіючи сонечку та миру.
Святогірськ. Приїхали. Розташувалися і пообіді знову в дорогу. Семенівська психіатрична лікарня. Звідси починається наша екскурсія. Звідси й починалося все рік тому. 
Жах війни… Він на кожному стовбурі дерева, у кожному побаченому будинку, в отворі споруд… А що за цим? Сльози, людське горе, і багато крові. Ні, сьогодні ви не побачите тут крові, вона змилася дощами,, розвіялася вітром, її оросили сльози матерів…
Заходимо на територію лікарні та попадаємо в жахливий морок минулих бойових днів. Кожне деревце дихає болем, ніби молить про порятунок. Квіти ніжно шепочуть: полийте, прихистіть, замилуйтеся нашою красою.
Уламки, бій цегли, шматки даху… Все нагадує про війну. Підходимо до прийомного відділення лікарні. Так, воно колись тут було. Споруда мовчазно дивиться на тебе вибитими вікнами. Зруйновані отвори дверей кличуть усередину. І ми заходимо, намагаючись не порушити спокою лікарні. Навколо сміття, бите скло, розкидані документи – лікарські справи хворих. За кожним аркушем людська доля. Колись тут лікувалися психічнохворі. Відомо, що третина залишилася тут, їх не дали вивезти, можливо, десь на території й прикопали. Адже, окупанти не турбувалися про хворих, для них не був «відпрацьований матеріал». Цікава думка промайнула у нашого невеличкого колективу: «орки» обрали цей заклад не лише як через зручне місце для обстрілу, а й тому, що вони самі душевно хворі особі. Бо нормальна людина ніколи не буде бажати війни…
Миколаївка. Зруйновано не один будинок. Ми під’їхали до відомого зруйнованого нанівець під’їзду. Офіційно загинуло 13 мешканців! А насправді – набагато більше!!! На той час місцева влада вже не працювала і нікому було рахувати.
Пройшов рік. І що змінилося? Нічого. Обіцянки-цяцянки від влади залишилися обіцянками. Будинки як стояли зруйнованими, так і стоять. Навіть сміття нікому прибрати. Що це? Чекаємо на господарів? А хто ті мешканці, що зараз живуть у поселеннях? Чи чекаємо допомогу від іноземців? А коли будемо працювати самі? Чи так і будемо чекати та заглядати до чужої миски? Звичайно, зрозуміло чому жіночка з балкону майже зруйнованого будинку роздратовано підтримала нашу розмову щодо дня пам’яті. Як повідомив Віталій, на річницю до цього згорьованого під’їзду прийшли лише ті, чиїх родин торкнулося горе. А де представники влади? Все засідають по кабінетах і ділять залишки баришів. Невже так і не навчило життя думати про людей, про їх добробут, про їх горе і проблеми? Чому вже рік триває відбудова і ніяк не розпочнеться?
Їдемо далі і не можемо пропустити свіжу невеличку пам’ятну табличку на могилі чотирьох наших вояків. Аніщенко Олександр, Лужевський Руслан, Сенюк Тарас, Долінський Віктор… Зупинилися, провідали, поклонилися подвигу хлопців. Дякуємо Вам!
Знову дорога, і тепер до залишків «комунізму». Туди, де височіє герой пролетаріату – Артем – Федір Сергієв. І знову величезна кількість питань.

12027130_772965042815236_3688301292147426291_o 12032868_772965029481904_4130610663756457632_o 12034189_772964992815241_6716247430380582830_o 12027223_772964856148588_8255849619492983382_o 12068771_772964759481931_2767101341996812428_o 11113581_772964766148597_828616062542636126_o 12038984_772964596148614_6234871107190039472_o 12038727_772964572815283_4495982449615123561_o 11223613_772964496148624_4176616604242501041_o 10631061_772964426148631_2152580498418058823_o 12015194_772964409481966_8353996391791098665_o