Ты управляешь системой, а не наоборот

CUU7j1hWUAE6Eqe.jpg large
Какие чувства вызывает у вас этот день? Гордость,чувство свободы, скорби, достоинства, ненависти, злобы…Уже ровно два года и начинаешь отматывать время назад,задаешься постоянным вопросом «а что если…..?», и не находишь на него ответа. Знаешь одно, есть дорога вперёд, есть люди которые готовы стоять с тобой рядом, есть те которые были готовы, но они уже смотрят на тебя сверху,и есть те кому все равно. У них уже отработанная программа жизни «дом-работа-да что б пожрать всегда было»,именно сейчас это наверно самый страшный класс людей,они не хотят ничего знать,да они даже не знают,что надо знать!Я из последних сил стараюсь не терять надежды в таких людей, но как говориться «насильно мил не будешь»…
Как сложно бывает мне, когда,я что-то не знаю, либо не понимаю и мне мучительно с этим жить! Неужели никто не осознает, пока вы будете «аморфным стадом овец» ,вы будете прекрасной машиной для замечательной и беспечной жизни тех на кого мы сейчас так жалуемся! Хочется, что б каждый понимал,что каждый из вас может делать жизнь своего города, страны лучше, но только тогда когда вы «откроете глаза» и начнете развиваться. Делайте так, что бы вы управляли системой, а не система вами!!!

Миротворець… Чи замислювалися ви коли-небудь над значенням цього слова?

Ось із таким запитанням я разом із журналістами і представниками УМШ виїхала у «похід» по Сходу України. Можливо, до кінця відрядження чітко зможу сформулювати відповідь!
Ще навесні, коли лише планували поїздку, навіть не уявляли яких психологічних навантажень, емоцій, сподівань викличе вона серед учасників. Вже з перших хвилин відчулося напруження та бажання – якомога швидше виїхати та побачити все власними очима. В автобусі зібралися люди абсолютно різні: за віком, за вподобаннями, за фахом, але всі вони однодумці, і всі з трепетом ставляться до рідної землі, до України. І цей спільний дух супроводжує нашу мандрівку – «юних» миротворців.
Але все по порядку. Харків. Вокзал. Інді. Зібралися. Завантажилися. І поїхали. Уперед – до Донеччини! Дорога – Чугуєв, Ізюм, Святогірськ… Чудові краєвиди. Все більше і більше пишаюся рідною Батьківщиною: її красою, її творцями, її трудівниками… ЇЇ королівська величність Осінь вже надихає на поетичні натхнення, на роздуми, на почуття…
Коротенька зупинка в Ізюмі. Перше, що здивувало – це зібрання байкерів – вільних людей на мотоциклах – гучні, впевнені. Чомусь промайнула невпевненість, турбота – жодного українського атрибуту. Захотілося голосно привітатися: «Слава Україні!» Але, ні – ніяково: їх багато і що у них на умі? Та ці думки зникли відразу як вийшли на висоту і побачили мрійливий, чарівний краєвид! Це казково – річечка омиває ніжно береги поселення ніби хоче вберегти від неприємностей, від бід. Дерева лопочуть листячком, радіючи сонечку та миру.
Святогірськ. Приїхали. Розташувалися і пообіді знову в дорогу. Семенівська психіатрична лікарня. Звідси починається наша екскурсія. Звідси й починалося все рік тому. 
Жах війни… Він на кожному стовбурі дерева, у кожному побаченому будинку, в отворі споруд… А що за цим? Сльози, людське горе, і багато крові. Ні, сьогодні ви не побачите тут крові, вона змилася дощами,, розвіялася вітром, її оросили сльози матерів…
Заходимо на територію лікарні та попадаємо в жахливий морок минулих бойових днів. Кожне деревце дихає болем, ніби молить про порятунок. Квіти ніжно шепочуть: полийте, прихистіть, замилуйтеся нашою красою.
Уламки, бій цегли, шматки даху… Все нагадує про війну. Підходимо до прийомного відділення лікарні. Так, воно колись тут було. Споруда мовчазно дивиться на тебе вибитими вікнами. Зруйновані отвори дверей кличуть усередину. І ми заходимо, намагаючись не порушити спокою лікарні. Навколо сміття, бите скло, розкидані документи – лікарські справи хворих. За кожним аркушем людська доля. Колись тут лікувалися психічнохворі. Відомо, що третина залишилася тут, їх не дали вивезти, можливо, десь на території й прикопали. Адже, окупанти не турбувалися про хворих, для них не був «відпрацьований матеріал». Цікава думка промайнула у нашого невеличкого колективу: «орки» обрали цей заклад не лише як через зручне місце для обстрілу, а й тому, що вони самі душевно хворі особі. Бо нормальна людина ніколи не буде бажати війни…
Миколаївка. Зруйновано не один будинок. Ми під’їхали до відомого зруйнованого нанівець під’їзду. Офіційно загинуло 13 мешканців! А насправді – набагато більше!!! На той час місцева влада вже не працювала і нікому було рахувати.
Пройшов рік. І що змінилося? Нічого. Обіцянки-цяцянки від влади залишилися обіцянками. Будинки як стояли зруйнованими, так і стоять. Навіть сміття нікому прибрати. Що це? Чекаємо на господарів? А хто ті мешканці, що зараз живуть у поселеннях? Чи чекаємо допомогу від іноземців? А коли будемо працювати самі? Чи так і будемо чекати та заглядати до чужої миски? Звичайно, зрозуміло чому жіночка з балкону майже зруйнованого будинку роздратовано підтримала нашу розмову щодо дня пам’яті. Як повідомив Віталій, на річницю до цього згорьованого під’їзду прийшли лише ті, чиїх родин торкнулося горе. А де представники влади? Все засідають по кабінетах і ділять залишки баришів. Невже так і не навчило життя думати про людей, про їх добробут, про їх горе і проблеми? Чому вже рік триває відбудова і ніяк не розпочнеться?
Їдемо далі і не можемо пропустити свіжу невеличку пам’ятну табличку на могилі чотирьох наших вояків. Аніщенко Олександр, Лужевський Руслан, Сенюк Тарас, Долінський Віктор… Зупинилися, провідали, поклонилися подвигу хлопців. Дякуємо Вам!
Знову дорога, і тепер до залишків «комунізму». Туди, де височіє герой пролетаріату – Артем – Федір Сергієв. І знову величезна кількість питань.

12027130_772965042815236_3688301292147426291_o 12032868_772965029481904_4130610663756457632_o 12034189_772964992815241_6716247430380582830_o 12027223_772964856148588_8255849619492983382_o 12068771_772964759481931_2767101341996812428_o 11113581_772964766148597_828616062542636126_o 12038984_772964596148614_6234871107190039472_o 12038727_772964572815283_4495982449615123561_o 11223613_772964496148624_4176616604242501041_o 10631061_772964426148631_2152580498418058823_o 12015194_772964409481966_8353996391791098665_o