Українці відкриті допомогти переселенцям, але від них теж має йти позитивний посил

Пропонуємо вашій увазі текстовий виклад телемосту, присвяченому проблемам переселенців “Зміни ідентичностей при великих переселеннях”. Дискусія проходила у Харкові, Києві, Львові та Дніпропетровську.

Фокус-група Харків
Віталій Овчаренко: Ми зіштовхнулися з однією проблемою, що всіх переміщених осіб та всіх осіб, які протягом конфлікту на Донбасі переїхали з місць свого постійного життя в нові місця, не можна класифікувати. Тобто нема такого, щоб наприклад всі люди з вищою освітою були однозначно за Україну, без вищої освіти – навпаки за Росію, або менеджери за Україну, а інші проти… Всі історії переміщених осіб настільки окремі та індивідуальні, що якось їх класифікувати – дуже важко, або такіх класифікацій буде дуже багато. Одна група переїхала с приводу ідеологічних питань, інша – через побутові проблеми, зв’язані з веденням бойових дій та пов’язаних з цим питаннями.

Перше питання, яке ми окреслили – які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними, що можна підсилювати, а що варто коригувати.

До плюсів ми віднесли:

1) Переміщені особи, та люди, які просто переїхали на нові місця життя, набувають загальноукраїнську ідентичність. Люди відходять від якось місцевій ідентичності і переключаються на загальноукраїнську.

2) Такі переїзди сприяють намаганням покращити своє життя у новому місті. Місця, з яких вони переїхали були депресивними, переїжджаючи до нових місць, люди отримують новий сенс та базис для нового життя.

3) Люди, які переїхали, отримають нову можливість реінтеграції Донбасу. Ці люди бачать, що ті стереотипи, якими їх накачують російські ЗМІ, не мають під собою підстав. Далі спілкуючись зі своїми родичами-знайомими з окупованих міст, вони таким спілкуваннях реінтегрують і себе, і цих знайомих до загальноукраїнської ментальності.

Негативних оцінок, нажаль, виявилося більше:

1) Виникають проблеми з ідентичністю переміщених осіб. Коли вони жили в своїх містах на Сході України вони мали якусь місцеву ідентичність, а коли переїхали – вони вже позбулися своєї старий ідентичності, але нову ще не здобули. А людям, які не мають ідентичності, набагато гірше пристосуватися до нового життя.

2) Зміна життя в таких важких умовах не може не відобразитися і на психологічному і на емоційному стані людей. Люди, особливо старшого віку, звикли до розміряного, звичного життя. Працювавши на звичних роботах, маючи багатолітніх сусідів, вони дуже важко витримують війну, і їм треба переїхати на нове місце. Все життя їм треба розпочати заново. Старшим людям це набагато гірше.

3) Знайти себе у новому житті після всіх цих переїздів, після цих всіх емоційних та психологічних навантажень, людям вкрай складно. А оскільки держава в даному випадку повністю не виконує свої функції, люди намагаються боротися з проблемами або власними силами, або за допомогою волонтерів. Але ми всі розуміємо, що волонтерська допомога – не безмежна, її не варто порівнювати з державною.

4) Переміщені особи, якщо вони переїжджають організовано, купою, то вони тягнуться до людей із свого регіону. Вони намагаються з ними більше спілкуватися, і таким чином маргіналізуються та переходять до стану внутрішнього та зовнішнього гетто. Вони не трансформуються, не змінюються, а залишаються такими ж, як були, але в нових обставинах. І тому вони не бажають ані змін для себе, ані змін для оточуючих.

Ми окреслили такий мінус як міфологізація, яка, нажаль, є складовою частиною переїзду. На жаль, дуже часто люди використовують самий негативний досвіт та негативні приклади щодо переміщених осіб. Звичайно, бувають такі випадки, коли неадекватні переміщені особи поводять себе не дуже чемно, а потім їхня поведінка розповсюджується на поведінку всіх переміщених осіб, що їдуть зі Сходу. Але не дуже адекватні особи є у кожному колективі. Ця міфологізація спостерігається по всій країні, чому сприяють і засоби масової інформації.

5) Низький ступінь соціалізації та реінтеграції в новий спосіб життя, в нове суспільство, в нове місто, в новий район, мікрорайон, будинок – це ми беремо точечні приклади.

6) Психоз, тобто повна втрата самоідентифікації, належності до якоїсь окремої групи. В такому стані психозу деякі люди знаходять постійно та стикаються із серйозними проблемами.

Як зберегти розвинене відчуття єдиної країни в масових переміщеннях

Потрібно розповідати історію українського Донбасу для всіх переміщених осіб. Для того, щоб люди не відчували себе розрізненими, іншими після зомбування російською пропагандою, що Донбас – не Україна, їм потрібно розповідати наприклад, про заселення Донбасу за козацькі часи. Ми зійшлися на тому, що держава не допрацьовувала в гуманітарній сфері в попередні роки. Тобто, в цій війні та гуманітарній катастрофі на Сході України є і наша провина.

На території Донбасу живуть не лише маргінали, це не прокажена територія. Ті люди, що зараз залишилися жити під окупацією, не є зрадниками. В них просто немає засобів щось змінити. Ми бачимо, що інформаційні канали Донбасу зачищені: там немає незалежних журналістів, а всі ті люди, що бігають із надписами «ТВ» є всього-навсього обслуговуючим персоналом російських окупаційних військ. Люди, які навіть західним ЗМІ сказали б, що вони за Україну та проти окупації знають, що їх в такому разі чекає. Їх побоювання за власне життя після висловлення своєї громадської позиції не є безпідставними, бо послідує розправа з таким інакодумством. Як бувший житель Донецька я знаю, що з інакодумством зараз борються все більше.

Економічна складова. Реінтеграція переселенців в єдину Україну відбулася б значно сильніше, якби перед  ними не стояло широке коло економічних питань. Якщо б в них не було проблем із роботою, поселенням, швидше спостерігався б процес покращення. Але Україна зараз знаходиться не в найкращій економічній ситуації і місцевим людям часто не знаходиться адекватної роботи, а тут ще приїжджають сторонні. Це не сприяє інтеграції та відчуття єдиної країни.

Крім того, переселенцям потрібно пояснювати, що в кожному місці, кожній новій території, куди вони приїжджають, є свої особливості, в кожному місці вони можуть стикнутися з певними проблемами – тобто треба вести пояснювальну роботу, щоб не відбивати в людей це почуття.

Як можна використати досвід нових масових переміщень для сьогодення

Ми окреслили два можливих для України досвіду переміщених осіб з минулого. Це приклад Німеччини, яка після війни запрошувала до себе та реінтегрувала євреїв, та приклад Ізраїлю по поверненню євреїв з усього світу. Багато з них навіть не знали мову, але приїжджаючи до Ізраїлю, вони заново вивчали її, а також історію, культуру, традиції.

Також ми окреслили трохи дискусійний російській досвід переміщення осіб після війни на Кавказі. Якій він був, чи був взагалі. Всі досвіди треба вивчати.

Фокус-група Львів
Ярослав Сватко: Ми у Львові прийшли до висновку, що стратегічними проблемами з переселеннями є ті, які були 70 років тому, переселення лемків, та зараз переселення за національною ознакою кримських татар. Все інше, що відноситься сьогоднішній війни – це зовсім інша реч…

В нас дискусія перейшла в кінці кінців на те, що сьогоднішня ситуація відрізняється від колишніх переселень етично та світоглядно-ціннісним фактором.

Олена: Найважливішій момент в тому, що ми могли оцінити два аспекти переселення та депортації та відповідно збереження, чи втрати своєї ідентичності.

Перша – це депортація у 1944 році українців з етнічних земель сучасної Польщі – так званого Захерсоння, Лемківщини, Бойківщини, Холмщини, Любочищини, Древлящини, а також на Сяні (назви деяких регіонів можуть бути помилковими). З тих етнічних земель було депортовано понад 750 тисяч українців. Спочатку їх депортували на території сучасної України (це 44-46 рік), коли люди під дулом автоматів за півгодини мали можливість зібрати речи та виїхати невідомо куди з невідомо якім майбутнім. І перші наші депортації торкнулися регіонів Донбасу – Донецьк, Луганщина, і саме там зокрема були наші лемківські села. Тих, хто не захотів переселятись у Радянський Союз, депортували на північний захід Польщі. Всі депортації тривали до 1951 року. Основною причиною депортації було те, що то були українці, а Польща створювала мононаціональну державу. Тут поруч зі мною сидять люди, їх прадідів безпосередньо вивезли на Радянську територію. Говорити про депортацію було не можна. Депортовані були на найнижчій соціальній сходинці без будь-яких прав та можливостей, люди їх сторонилися, і відповідно повернувшись в Україну, тому що вона українець, людина тут сприймалася страшенно чужою. По суті до 90-х років нашої власної лемківської ідентичності офіційно не існувало. Ця депортація в результаті вилилася в те, що ми навпаки почали підіймати свою ідентичність. І саме цій біль депортації, якій до сих пір не є офіційно визнаним на світовому і на українському рівні, з’єднав лемків, захерсонців та інших до купи і дав можливість вижити, зберегти свою абсолютно унікальну культуру, зберегти своє я. І найбільшим бажанням, яке є в кожного старшого лемка або доцянця є повернути ці місця. Нове покоління стає трошки ширше, тобто сучасна Україна є нашою батьківщиною, але та наша батьківщина, яка залишилася поза межами України – найбажаніший край, з яким ідентифікується щастя, родина, успіх і усі можливості.

Якщо ми говоримо, що було позитивним, що негативним у цьому переселенні, то більше ми зішлися на тому, що позитива не можемо назвати. Нас викинули з рідної землі без права повернення, а наразі і без права говорити про злочин депортації. Ми говоримо, але по суті і на українському і на всесвітовому рівні це замовчується. Наразі це замовчується і сьогодні, бо це невигідно говорити з політичних причин, бо поляки – наші великі друзі, які нам зараз дуже допомагають у війні з Москвою, і тому не треба казати, що вони взяли і депортнули 750 тисяч людей. Але саме завдяки злочину та негативізму депортації, лемки, як унікальна історико-етнічна група українців зберегли своє я у лоні української культури.

Якщо ми говоримо про сучасні депортації – то я би не казала, що це внутрішньопереміщені особи, я би сказала, що це реально біженці. Є можливість знайти позитивні сторони. Якщо повернутися до лемків, то нас депортували саме за нашу ідентичність, за те, що ми були українцями, за те, що ми точно знали, хто ми є, чого ми хочемо, ким ми хочемо бути.

На сучасному етапі проблема в тому, що взагалі було важко говорити про якусь конкретну ідентичність, можно говорити про ідентифікацію з «великим та могутнім Руським міром», або з якоюсь країною, яка не є нашою, але ідентичність людей, хто ми є, які наші цінності, ким ми хочемо бути в цьому випадку відсутня.

І зараз ті люди, які справді виїжджають звідти, шукають кращої долі, мають знайти свою ідентичність вже в сучасних реаліях. По суті в даному випадку ми маємо цивілізаційний вибір і цивілізаційні можливості. Про це скажемо трохи далі, але це є позитив, тому що людина не знала, хто вона є, але тепер почала усвідомлювати та обирати, і це є великий позитив.

І ще один момент. Багато, хто каже, що зараз є стільки біженців, переміщених осіб, стільки нещастя, що це все через майдан, навіщо було розв’язувати цю війну, кажуть «вам що, погано жилося, чого ви почали?» Я кажу по-іншому, що нам майдан та ця війна дали можливість зрозуміти, кім ми є, і зараз дають нам можливість, незалежно від регіону України, говорити єдиною мовою – мовою цінностей, мовою світогляду України загалом, незалежно від регіону, від находження, говорити, як єдиний національний моноліт. І в цьому ми можемо бачити позитив.

Як зберегти чуття єдиної країни-України при масових переміщеннях

Найкращою компанією за єдину родину Україну в контексті переселень та депортації є зовнішній ворог. І в результаті, якщо ви ідентифікуєте себе з Україною, то незалежно від того, в якому регіоні ви будете жити, в вас є ворог, якій на початку дає вам можливість знайти спільну мову з усіма людьми, які живуть в інших регіонах і вважають так само.

Щоправда, тут є ще інший аспект, з яким ми у Львові зіткнулися, дивлячись на велику кількість біженців до Львову. Біженці, які не завжди ведуть себе адекватно, які не завжди хочуть зрозуміти, як ми тут живемо. І якраз ця інтеграція – чуття єдиної родини-України, залежить також від того, наскільки ці люди можуть зрозуміти спосіб життя тих людей, до яких вони приїхали. Наскільки вони будуть готові сприяти те, як тут люди живуть, як вони говорять, як вони погоджуються, бо нажаль буває багато випадків що «ви нам зобов’язані, забезпечуйте нас». В такому контексті навряд чи будь якій регіон буде готовий до якогось діалогу. Тобто це має бути сприйняття з двох сторін.

Візьмемо депортацію лемків, захерсонців-українців, і те, що ми маємо зараз. 70 років тому проти нас-депортованих були настроєні всі: з Польщі нас виганяли, бо ми українці, тут нас переслідували і зневажали, бо ми приїзжі. Зараз цієї тенденції щодо людей, які тікають зі сходу, немає. Ми відкриті допомогти, і переважна більшість регіонів України відкрита. Тобто якщо буде позитивний посил також від тих, хто переселяється, проблеми ніякої не буде.

Як можна використати минулий досвід масових переміщень та депортацій на сьогодення

Є злочин – має бути кара, було правопорушення – воно має мути засуджено і визнано, як правопорушення, тому що, якщо нас 70 років тому депортували, а це все замовчалося і не є визнаним на офіційному рівні, то злочин повториться. В серпні 2014 наше лемківське село Переможне накрили градом і наших лемків розстріляли за те, що вони допомогали українському війську – один до одного з тим, як було 70 років тому. Ту саме ситуацію ми маємо з кримськими татарами.

Якщо є безчинства і злочини, вони мають бути визнані, вони мають бути встановлені в свідомість наступних поколінь, щоб це не повторювалося. І мене здається, що це найважливіший момент.

Галина Проців: До того говорилося про те, що плюсів немає, але я вважаю позитивним те, що лемки мали можливість зробити все, щоб врятувати свої ідеї. Тобто вони перемістилися, але не мають офіційного статусу, як визнані в усьому світі депортовані біженці. Ніякими іншими словами це назвати неможна. Негативам є те, що люди втрачали свободу, втрачали свою малу батьківщину, мали страх і мали стрес. Вони мали лише 20 хвилин, щоб зібратися. Це була спочатку Дніпропетровська, а потім Тернопільська область. Вони несли з собою молитви, образи, вишивку і звичайно, ті документи, які в них були. І цю культуру вони зберегли по сьогоднішній день. І останнє, на що хочу звернути увагу – це те, що на сьогоднішній день є відчуття єдиної родини – України.

Якщо знати і вивчати сучасну історію України, ми зможемо бути разом, ідентифікувати себе, як одна нація, мати єдині цінності і розуміти, що нам разом треба і залишатися.

Дякую всім за цю дискусію, почивайте себе добре як у Львові, так у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, як єдина родина.  Сподіваюся, що те, що ми сказали зі Львова, буде корисним для вас всіх.

Фокус-група Київ

Тетяна Кохановська: Ми в нашої розмові зосередилися по-перше на досвіді прецедентів переміщення осіб як позитивному, так і негативному. Нам треба зрозуміти і визначитися, ким є тимчасові переміщанні з Криму або з Донбасу, бо вони не є депортованими, вони не є мігрантами за кордон, вони переміщуються в межах країни, але разом з тим вони не залишили свою малу батьківщину з власної волі, їх силою обставин звідти виштовхнули, особливо це стосується Криму, бо офіційної депортації там не було.

Такі прецеденти були, наприклад, опозіційна більшовизму міграція з Росії: «філософський параход» та інші схожі речи. Або міграція ірландців до Сполучених Штатів внаслідок економічних умов. Або дві напівекономічни хвилі міграції українців. Або масова міграція євреїв з території колишньої осілості до революції. Ми знаємо, що ця міграція була дуже велика, зовні добровільна, але насправді вона здійснювалася як внаслідок прямого насильства – погромів, так і створення дуже несприятливих умов.

Ми знаємо, як відбувалася трансформація ідентичності великих мас людей, які змушені були залишити свою батьківщину не з власної волі. Також ми говорили про досвід збереження української ідентичності за кордоном, і він успішний, значно більш успішний, ніж досвід збереження російської ідентичності в таких же умовах. Якщо в Канаді та в меншій мірі Сполучених Штатах успішно реалізувалася стратегія «Свій до свого по своє» і створення певних соціумів та української  ідентичності, то процеси, які відбувалися з міграцією 90-х, були трошки інакшими. Але ми констатували, що частково вони привели до подібного ж наслідку. Тут ведеться про тих, хто мігрував, як тільки стало можна під час економічних проблем та розрухи в середині 90-х. Вони поїхали наприклад до Німеччини, не маючи української ідентичності. Вони мали радянську, або навіть антирадянську ідентичність, але згодом, коли минули роки, як не дивно, люди набули українську ідентичність, тобто успішно реалізувалася якась інакша стратегія.

Ми це пов’язуємо з тим, що власне українство, як ідентичність потужно розвивалося 20 років, і нарешті набуло такого рівня розвитку, що втягнуло в себе навіть тих, хто не був до нього долучений.

По іншому питанню ми би навіть хотіли вступити в дискусію з харківською групою: як сприймати локальну ідентичність? Особисто ми в наявності локальної ідентичності проблеми не бачимо, абсолютно нормальною ситуацією є існування подвійної ідентичності: загальноукраїнська культурна, або політична ідентичність нормально гармонійно поєднується з локальними ідентичностями.  Подвійна або множинна ідентичність набагато більш нормальна практика для людини, ніж моноідентичність.

Характеризувати, як людей з моноідентичністю можна сектантів та, невдалу спробу офіційного конструювання – радянську ідентичність. Намагалися сконструювати таку моноідентичність «Новая историческая общность Советский народ», але, як ми бачимо, наслідки жахливі.

Якщо в країнах, які потроху вигребли, як Україна,просто формується нормальна національна ідентичність, то в країнах, де це не відбувається, як у Росії, ми бачимо абсолютний розпад соціальної тканини, атомізацію суспільства, швидке зростання рівню ксенофобії і тому подібні речи.

Тобто сама по собі, донбаська ідентичність не є в контрпозиції з ідентичностю українською, її можна наповнити будь-якім змістом. Скажемо, в Німеччині серед пострадянської міграції з України найбільш схільні до новітнього набуття української ідентичності виявилися ті, хто нормально інтегрувався в німецьку культурно-соціальну ситуацію. А ті, хто опинився в штучно-створеному пострадянському гетто, інтегруються набагато гірше. Ось ця закордонна вата при найближчому розгляді – це люди, які нормально не інтегрувалися в Німеччині.

Рівень збереження національної ідентичності в еміграції прямо залежить від рівня інтеграції в нове середовище, тому боротися з донбаською ідентичністю ми абсолютно не вважаємо за доцільне, а тім більше з кримською, адже, що там люди залишили свою малу батьківщину не з власної волі.  Навпаки, треба боротися за максимальну інтеграцію в широкий український соціум, за максимальний розвиток ідей українства та доводити, що це не є несумісні речи.

Треба сприяти розвитку українського Донбасу, трансформувати саму ідентичність. Крім того є питання, наскількі ця донбаська ідентичність є цілісною. За попередніми висновками, скоріше ні. Це питання більш детального дослідження. Але намагатися з нею боротись ми вважаємо недоцільним, треба наповнювати її новим змістом. Тим більше це стосується, скажемо, Криму, ми всі розуміємо, що там інакша ситуація.

За статистикою, як тільки на Донбасі заспокоїлося, дуже багато людей повертаються. Чи це є питанням ідентичності? Скоріше ні. Це питання консерватизму та негідності соціальної поведінки.

Фокус-група Дніпропетровськ
Ніна Єлоєва, координатор БФ “МАК”: Я з  першого дня займаюся проблемами переміщених осіб. Перші були кримчани. Ідентичність кримчан – абсолютно проукраїнська, і мене здається, що тим людям, які сюди переїхали, якось її коригувати зовсім непотрібно. Це в основному люди патріотичного складу, проукраїнсько налаштовані, які поважають українську культуру, недивлячись на етнічне походження.

Особливо хочу відзначити, що в нас теж є дуже великий народ, в свій час депортований. Це кримсько-татарський народ, якій був дуже цинічно депортований у 1943 році, і також, як і лемки вони були вивезені з території своєї держави насильницьким шляхом і викинуті в Сибіру та Таджикистані. І також, як і лемки, які були викинуті на захід Польщі, де була повна розруха, люди були повинні якось виживати.

Треба сказати, що та ситуація, що зараз відбувається з переселенцями з Криму та Донбасі відрізняється від тої, що були з лемками або кримськими татарами, тому що все ж такі вони не приїжджають на руїни, а приїжджають у цивілізовані міста, де їх зустрічають. Звісно буває по-різному, звісно, це не вдома, не дуже комфортне, бо дома завжди комфортніше, але все такі вони не приїжджають в дикий степ.

Ті хто хоче, і роботу знаходять, влаштовуються, дітей ми приймаємо до дитячих садочків, шкіл, інститутів… Це все в нас робиться без якихось потуг. Зрозуміло, що їм важко, бо нема друзів, знайомих, рідного дому, який вони все своє життя облаштовували, тому звісно, людям дуже важко.

Треба вказати, що та депортація кримотатарського народу, яка була у 43 році, нажаль продовжується і зараз. І звернутися додому для них зараз більш проблематичне питання, ніж для донеччан. Але хочу з власного досвіду помітити, що ідентичність людей, які були українцями не за етнічним походженням, а в широкому значенні цього слова, які сюди переїхали по морально-етичним або політичним намірам, не потребують коригування. Їх ідентичність проукраїнська.

А ось ватники дуже тяжкі в спілкуванні, навіть після того, як їм була надана допомога. Їх ідентичність змінюється дуже повільно, або не змінюється зовсім. Вони часто отримають або навіть вимагають дуже багато для себе, вважаючи, що ми зобов’язані це надати. Не всі, але нажаль таких людей немало. Вони залишаються сильно незадоволеними, і їх незадоволеність направлена і на державу Україна, і на українську мову, яка їх дратує, і на український прапор, який їх теж дратує, і на український гімн, який їх дуже дратує…

Я згадую, в тому середовище, де ми приймали в донецькому регіоні в червні, було дуже сильне напруження, і ми вставали і щоб це напруження скинути, співали українській гімн. Для нас це був позитив, а одна молода жінка, років може 30, до мене підходе і питає «У вас шо, музыкальная пауза?» Для мене це був стрес… І психолог, яка в нас теж працювала, була волонтером, якось мені зауваження зробила: «Ви їх не дратуйте гімном, бо в них психологічний стрес». Я її питаю: «Ви мене скажіть, якщо його можна виміряти, в кого він більший: у мене, яка бачить, що зі мною поруч люди, які  ненавидять землю, по якій ходять мої діти, ненавидять мою культуру, живуть тут і не люблять цю землю, або в неї? Як можна виміряти цей стрес?» Так що мені здається, ситуація складна, я не знаю, чи можливо її якось відкорегувати – цю ситуацію з ментальністю. Але все-такі не треба складати руки, треба якось людей асимілювати в нашу українську культуру. Це дуже тяжко, але це треба робити.

Біля мене сидять кримчани, якось більше ми сьогодні говорили про донеччан, і може і кримчани свою думку висловлять, це буде також цікаво в форматі цієї розмови, бо про Крим ми якось менше говорили.

Ігор Павлів – переміщена особа з Криму: Мы исследовали как положительные, так и отрицательные моменты, смотрели, насколько изменились другие люди. В конце концов, наша дискуссия подошла к тому, что мы поставили залу вопрос – что дальше? Какую роль мы можем сыграть в этих изменениях? В конце концов все сошлись на том, что у на еще не до конца сформировалась национальная идея. Возможно, когда 23 года назад наши родители голосовали за Украину, еще не было такого понимания, за что же они голосуют. Сейчас, как говорил докладчик из Львова, мы попали в такое время, когда нам нужно сделать выбор, кто мы, определиться. И вот, когда мы определились, стало ясно, какая у нас национальная идея.

Второй момент, который мы хотели отметить, это то, что в нашей стране, к сожалению, нет украинской пропаганды. Очень много людей настроены пророссийски, про свою страну, про Украину как державу со своей державной символикой, речь идет не часто. Речь идет о государственных каналах, и это большая проблема.

Еще один момент, который есть, это большой разрыв между властью и людьми. Большинство переселенцев, которые приехали из других городов, на государство не очень-то и надеялось: кто-то надеялся на свои силы, кто-то на постороннюю помощь. Все же я скажу, что большинство людей большего ожидали от государства. На данный момент большинство людей, особенно те, кто приехали в первый раз и были настроены более патриотично, – этим людям легче находить себя, устраиваться на работу, находить общий язык. Люди сейчас приезжают с разными мотивациями, но нет той прозрачности, которую люди часто хотят видеть от власти, от государственных устройств.

Еще один момент, который мы обсуждали. Помимо национальной идеи нам нужно видеть пути, как изменить ситуацию. Часто переселенцы спрашивают: что я могу, кто я здесь такой? Вопрос «кто я такой и как я могу влиять на изменения в своей стране» сейчас перед украинцами остро стоит. Есть много стран, у которых мы можем учиться. Перед нами пример Израиля, который даже во время войны продолжал развиваться. Страна не прикрывалась тем, что у нее тяжелое экономическое положение и война идет. Т.е. люди как развивались, так и сейчас развиваются. Нам, украинцам, тоже нужно двигаться дальше, и тот потенциал, который у нас есть, стараться полностью реализовывать. Приехали мы сюда, хотим построить свою страну –  значит, надо ее строить, а не ждать, что кто-то построит ее за нас.

Зоя Красовська: У нас вже вичерпується час, хочу додати те, що ще не говорили, – зараз іде мова про те, що ідентичність у нас змінюється. Люди, які переїжджали, відчувають себе українцями, не хочуть жити на окупованих територіях, не хочуть підкорятися чужеродним правилам, тому вони переїхали сюди, вони давно себе усвідомлюють українцями, але набагато сильніше почали себе усвідомлювати  українцями під впливом агресії.

Тут звучав приклад, якій, як на мене є надзвичайно цікавим і показовим, чи є якісь проросійско-налаштовані українці, які почали себе почувати українцями, виїхавши за кордон? Коли вони приїхали в Росію і побачили, що там до них ставляться ворожо тому, що вони українці, то більше почули себе українцями. Ще в нас є виступ представника з Криму.

Рустем Кургівелієв – переміщена особа з Криму: Я хочу всем пожелать, чтобы наши дискуссии вышли за пределы этих конференц-залов. Учитывая, что на нашей земле война, нужно принимать действительный опыт (и не нужно изобретать велосипед) стран, которые через это прошли и проходят на данный момент, в современном мире.

Нужно брать именно израильские методы и технологии, кто бы это ни воспринимал в штыки. Почему это еще так важно – это эффективно действует, и не надо делить людей. Сейчас нас называют «крымчанами», «лугандонами», и так далее… Это все нужно остановить, чтобы люди действительно понимали, что мы все украинцы! Понимаете, когда израильтяне воевали за свою территорию, к ним ехали евреи со всего мира. Мы воюем с одним общим врагом, у нас гибнут чеченцы, далеко от своих родных мест, своих земель, от своих сел и городов, родных и близких, у нас стоят грузины, которые так же гибнут, у нас поляки, израильтяне приезжали помогать, пора уже осознать это. У нас армяне были на баррикадах – я говорю о Сергее Нигояне. То, что загорелось, мы не должны потушить, нужно это взять и раскручивать, как динамо-машину.

У нас есть повод – агрессия с той стороны, и она не уйдет, если им в нос не дать, они не успокоятся. И пора выходить из этих конференц-залов, здесь в Днепропетровске есть хорошая площадь с огромными мониторами. Я надеюсь, такая есть и во Львове, и в Киеве…

Когда наши власть имущие шли к власти, которую уже взяли в руки, то они с майдана умудрялись транслировать это на всю страну. А почему сейчас мы должны сидеть, ютиться и молчать в конференц-залах, куда нас загоняют? Может, кому-то не нравится то, что я говорю, но я говорю от сердца. И наших солдат надо поддерживать, поддерживать и еще раз поддерживать!
Слава Україні! Героям слава!

Підсумок телемоста зі Львова
По ходу телемоста було висказано багато корисних думок, і нам у Львові найбільш приємно те, що наприклад все те, що ми між собою обговорювали, почули із Дніпропетровську, дуже приємно, що ми однаково думаємо. Це великий позитив, що ми говоримо про ідентичність українську. Якщо ми говоримо про українську ідентичність те саме, що і колеги з Дніпропетровську, значить ми справді є одна нація. Ось за це я вам всім дякую!

Підсумок з Харкова.
Теж хочу погодитися з розмовою, що дуже позитивно те, що в нас схожі думки. Дякую за дуже емоційний виступ з Дніпропетровську вже у кінці. Ну і думаю, що це не останній наш такій захід. Всім дякую. Слава Україні!

Російська окупація стала можливою через відсутність на Донбасі зв’язків і комунікацій між людьми

На львівському телеканалі НТА відбувся ефір з Наталією Зубар (засновниця сайту Майдан, правозахисниця з Харкова, спеціаліст з інформаційної безпеки) та Оленою Логвіненко, (переселенка з Донбасу, переможниця конкурсу LOVEDonbas). Ведуча: Оксана Гнатишин.

Тема ефіру: стан інформаційного простору України та особливості ведення гібридної війни проти України.

Розкажіть детальніше про конкурс LOVEDonbas. У рамках якого проекту він відбувався?

Наталя Зубар: Цей конкурс відбувався у рамках проекту Українська Миротворча школа. Цей проект запобігає конфліктам у прикордонних областях України. Ми працюємо, зокрема на вільних територіях Луганської і Донецької обл., над тим, щоб трансформувати існуючи конфлікти у щось цивілізоване.

Одна з найбільших проблем, яку ми виявили – це величезна проблема з інформуванням населення, з комунікаціями. Завдяки поганим комунікаціям в широкому плані (як міжперсональні комунікації, так і поганий стан медіа), була можлива російська окупація Донбасу. І досі можливими є певні впливи російської інформаційної війни.

Тому, серед іншого ми спробували почути Донбас, пішли до людей, багато з ними говорили, вивчили ситуацію і зрозуміли, що до того, як Донбас почути, треба його навчити говорити. З цим були певні проблеми хоча б тому, що там не було свободи слова, там гасилася будь-яка громадянська активність, там у людей дуже низький рівень соціального капіталу, тобто, там просто не було спікерів. Зараз вони народжуються.

Для цього ми придумали такий конкурс LOVEDonbas, аби показати світу Донбас, який він полюбить. Було три номінації, фото, відео і ессе. На конкурс було подано біля 150 робіт. Можу сказати таку цікаву річ. На конкурс подали 30 ессе, і у 29 написано, які класні і хороші люди на Донбасі, як ми їх любимо, які вони особливі. Крім того, подали 450 фото. І з них тільки 10 мали обличчя людей. Решта – пейзажі.

Чому на конкурс прийшло більше світлин з пейзажами, аніж з обличчями?

Олена Логвіненко: Я думаю, тому що лідерів, до яких вони б були прив’язані немає, але до місцевості, до природи прив’язка є.

Наталя Зубар: Цікавою була реакція людей на світлини. «Не может быть. Это Донбасс?». Вони не вірили, що це світлини Донбасу. Ми зробимо зараз виставку і покажемо цю красу всій Україні, щоб люди зрозуміли, що там не тільки шахти і терикони, там живуть люди.

Ми почули, що Донбас не вмів говорити. Олено, як вам слухати про свою Батьківщину такі речі. Чи не зачіпає?

Олена Логвіненко: Я сама багато критикую Донбас за низькі бійцівські якості. Адже, або ти борешся, або терпиш все, що відбувається. Мені деяка критика Донеччини не надто приємна. Це як коли мати критикує свою дитину. Cама мати може критикувати, іншим – зась. Так і тут. Це моє, це моя батьківщина, це частина мене. А коли хтось інший критикує, стає боляче і неприємно. І я тепер розумію, як львів’янам та Західній Україні було боляче, коли вони чули про себе неприємні речі.

Але ми мовчимо, приймаємо критику на свою адресу як даність. Наша сторона більш хвора, несе багато проблем країні, тому ми мовчимо. Що ми можемо сказати? Зараз починаємо розбиратися, в собі копатися. Я вважаю, це дуже важливо, почати в собі копатися самим.

Наталя Зубар: Повертаючись до інформаційної війни. Відсутність зв’язків і комунікацій – це страшна річ і це робилося навмисне.

Ви вважаєте, що і зараз вони відсутні?

Наталя Зубар: Зараз уже краще, але недостатньо. В Красноармійську (це бувше і я сподіваюся майбутнє місто Грішине), де, до речі, Леонтович (автор Щедрика), керував музичним хором, журналісти спитали у жінки на вулиці: «Наскільки старе ваше місто?». І почули у відповідь: «Я народилася у 1962 р. так воно уже було». Уявіть собі! Місту за 200 років! Львів’яни в таке не можуть повірити. Це саме благополучне місто Донбасу. Там працюючи шахти. Воно впорядковане, проукраїнське, але навіть там люди не знають своєї історії. Це теж елемент інформаційної війни. Люди тут позбавлені пам’яті. Чому у Львові більше патріотизму, чому тут більш свідомі люди, чому тут розвинене громадянстке суспільство? Кожен львів’янин прив’язаний до своєї історії, до свого міста. Він любить його і знає, що тут було до нього. Є такі психологічні експерименти, коли людину штучно позбавляють пам’яті. Людина у такого стані знаходиться на межі самогубства. Наша країна була на межі самогубства в тому числе через те, що вона була штучно позбавлена пам’яті. В нашому проекті тепер бере участь Інститут національної пам’яті Україні і Польщі. Одна із цілей – цю пам’ять відновити. Дуже багато для цього робиться від видавничої діяльності, від наукових конференцій.

Ми будемо завозити людей зі Східу на Захід і навпаки, але не просто подивитися, а брати участь у різних подіях. В Краматорську, наприклад, гарно працює «Вільна хата», відкритий простір для молоді, яка була заснована випускниками УКУ. Це центр кристализації громадського життя.

Ми поліпшуємо комунікації, підтримуємо медіа, блогерів, створення нових медіа, наприклад, радіо, телестудії, даємо дуже багато тренінгів, і в тому числі тренінгів з інформаційної безпеки. Це краш-курс критичного мислення і це дуже важливо.

Чи потрібен окремий підхід для представників Заходу і Сходу?

Наталя Зубар: Ні, ми говоримо до всіх одними словами, ми можемо використовувати тільки різні приклади. Ми робили в рамках проекту соціологічні дослідження. «Єдина Україна» – це конструкт, який дуже вдалося донести до всіх людей. Навіть до людей радянського типу свідомості в Харкові. У них в голові ця Єдина Україна може виглядати інакше, але вона є. Ментальні кордони між нами набагато менші, ніж можна собі уявити. Безумовно є традиції, є якісь комунікативні коди.

Люди в різних регіонах впевнені, що їх проблеми унікальні. Нічого подібного. Але знаєте, хто знає найкраще, що проблеми в різних регіонах не унікальні? Переселенці. Бо вони бачили, що відбувається і тут і там, вони можуть порівнювати. Цей досвід, його передача, критичний аналіз є у всіх, як у інтелектуалів, так і у дуже простих людей. Це те знання, якого була штучно позбавлена Україна.

Олена Логвіненко: Головна думка мого есе, показати, що ми не інші, ми такі як усі. Можливо, ми здаємося іншими, ми такі ж як і ви. Як львів’яни, кияни, дніпропетровці, такі ж луганчани і донеччани. Може, інші вібрації, ми більш активні, більш гучноголосі, але на це не треба звертати уваги, навіщо такі речі порівнювати?

Роками загарбник проводив у нас свою політику. І за рік, за два чи зможемо ми людям з Донбасу донести інакшу інформацію?

Олена Логвіненко: Я роблю ставку на нашу молодь. Вона двигун процесу. Молоді потрібно давати можливості. Хапати кожного, хто сказав: «Я хочу». Стояти над ним і говорити: «Давай, роби, ми стоїмо тебе чекаємо. Не опускай руки».

Наталя Зубар: Номінацію відео виграв ролік школи з села Нескучного. Його робила молодь, школярі. Завдяки таким речам Донбас відкривається з іншого боку. Це і була мета конкурсу. Школа в цьому селі буде святкувати 125 років. Це Донбас якого ще вчора для нас не було. Школа була заснована відомим бароном Корфом, реформатором з освіти ще за часів Російської імперії. Такі історії є на Донбасі і про них треба розказувати людям.
Там є пректасні історії про захисників і дисидентів, Василя Стуса, Олексу Тихого. Зараз наші товариші хочуть перейменувати великий проспект Леніна, який простягається через 4 міста, на проспект Олекси Тихого. Вони почали клеїти таблички вздовж проспекту. Такого типу акції ми підтримуємо. Ми вважаємо, що це приносить мир в ці міста. Як писав Котляревський

“Де згода в сімействі, де мир і тишина,
Блаженні там люди, блаженна сторона.
Їх Бог благословляє, добро їм посилає
І з ними ввік живе, і щастя їм дає.
Де згоди немає, там мир не царить,
Там Бог не вітає, добро їм не дарить.
Руйнуються пожитки, добро їх, їхні дітки,
Все марно пропаде… все марно пропаде…

В нашій родині має бути мир, в тому числі і в прикордонних територіях, таким чином ми зміцнюємо наш фронт. Це співпраця на єдність держави.

Яким чином ми маємо діяти зараз, щоб убезпечити себе від інформаційного впливу агресора?

Наталя Зубар: Передовсім тут дуже велика роль медіа. І медіа має стати просвітою. Різні медіа по-різному готові до цієї функції. Я тут більше сподіваюся саме на державні медіа. Зараз вони реформуються і зможуть собі це дозволити. Більше розуміння є саме у державних медіа, а не в тих, що належать олігархам і мають різні зацікавленості. А також нові медіа.

Головне – виховувати у людей критичне мислення, показувати порівняння, як правильно, як неправильно, крім того, елементарна психологічна освіта, теорія психологічної війни, як робляться психологічні операції. Те, що робить Росія масштабно, але не унікально. Теорія психологічної війни розроблена дуже давно. Це можна пояснити людям і розказати, як на це не реагувати. Як казав професор Рущенко, головна війна йде за мізки людей. Треба імунізувати мізки людей, тоді впливу не буде. Треба поставити барьер до ворожої інформації.

Якщо когось зацікавили наші проекти, у нас плануються конкурси для молоді Приазовья і Донбасу, але ми вже будемо чітко просити, покажіть нам цікавих людей, не тільки пейзажі. Ми будемо робити конкурс «Вчителі змін» для старших школярів, щоб вони писали твори про вчителів, як Олекса Тихий, когось, хто серйозно змінив їх життя. Ми залучаємо людей з Заходу працювати на Сході. У нас і зараз працюють на Сході люди з Бережан, з Тернополя та зі Львова.

Проект “Українська миротворча школа” проводиться коаліцією громадських і урядових організацій України та Польщі за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.

В 2014-му в Закарпатті готувалася провокація, для створення конфлікту між угорцями та українцями

Сьогодні, 10-го червня 2015 р., в Ужгороді в Галереї Ілько розпочався круглий стіл на тему “Потенційні конфлікти в Закарпатті та шляхи їх вирішення”. Організаторами закладу є “Громадський конвент” та Українська Миротворча школа. Член “Громадського конвенту” Павло Гомонай, відзначив, що незважаючи на віддаленість Закарпаття, були спроби розкачати ситуацію в області. Зокрема, минулого року мала відбутися провокація в центрі Ужгорода, яка б спровокувала конфлікт між українцями і угорцями.

“Нещодавно в багатьох угорських селах на Закарпатті замалювали і поламали вказівники − це також була скоординована акція. Після цього піднялася тема виокремлення окремого угорського району. Координаційний центр всіх цих подій, знаходиться в Ростові (Росія), вони навіть приїжджали в Закарпаття у 2006-му році.

З останнього − в області зареєстрована організація ГО “Зайнятість”, яка начебто допомагає заробітчанам. Нагадаю вам, що Петро Гецко починав з того, що був головою ГО Зайнятість”.

Тож наша робота виявити конфлікт на ранній стадії, Українська Миротворча школа працює перважно в прифронтових областях, але оскільки у нас теж є елементи підриву, то будемо працювати і тут”, − зауважив Павло Гомонай.

Джерело

В Ужгороді дискутують, як конфлікти трансформувати в конструктив

В Ужгороді дискутують, як конфлікти трансформувати в конструктив

Українська миротворча школа 10 червня 2015 р. в Ужгороді (Галерея Ілько) проводить круглий стіл «Потенційні конфлікти в Закарпатті та шляхи їх вирішення».На дискусію приїхала координатор школи Наталія Зубар із Харкова, прийшли місцеві активісти, науковці.Як зазначив представник ГО “Громадський конвент” Павло Гомонай, починаючи зібрання, Закарпаття – у зоні потенційного ризику провокування конфліктів. Так, восени минулого року, за його словами, були намагання загострити так зване угорське питання. Нещодавно з’явилася фейкова карта нового адміністративного поділу країни, за якою Закарпаття має приєднатися до Львівщини, що викликає неприйняття реформи. Пройшла хвиля замальовування та нищення угорських написів на в’їздах у населені пункти нашої області. Мусується тема в рамках адмінреформи створення території, яка б об’єднала угорськомовне населення краю. А останнім часом ідеться про ГО, яка має на меті нібито боротися за збільшення робочих місць для закарпатців, аби вони не виїздили на заробітки, але все це під “соусом” створення окремої самоврядної одиниці і курується російськими спецслужбами та “русином” у Москві Петром Гецком.

Наталія Зубар розповіла про проект Української миротворчої школи, який займається створенням стратегій трансформування конфліктів у прикордонних зонах. Працюють вони переважно на сході і півдні України, однак ситуацію у багатонаціональному Закарпатті теж моніторять.

За словами пані Наталії, за їхніми напрацюваннями вже внесено зміни до закону про військовий стан, прийнято закон про військово-цивільні адміністрації та вийшов указ президента про відзначення закінчення ІІ світової війни, який перевів святкування Дня Перемоги у новий формат.

Учасники дискусії відзначали роль ЗМІ, соціальних мереж у виникненні та роздмухуванні конфліктів, на що можна опиратися на Закарпатті для “погашення” фейкової інформації.

Сьогодні, 10 червня 2015 р., о 15.00 пройде ще одна дискусія – про роль медіа. Також Наталія Зубар уже провела зустріч із зацікавленими в Мукачеві, планує відвідати ще кілька міст Закарпаття.

В Ужгороді дискутують, як конфлікти трансформувати в конструктив

В Ужгороді дискутують, як конфлікти трансформувати в конструктив

В Ужгороді дискутують, як конфлікти трансформувати в конструктив

Джерело

В Одессе прошел конкурс эссе «Открывая Европу, познаем Украину»

11 июня 2015 года в помещении облгосадминистрации прошло награждение победителей конкурса эссе «Открывая Европу, познаем Украину» для учеников 10-11 кл.

Конкурс организован проектом «Украинская миротворческая школа» совместно с общественной организацией «Содействие межкультурному сотрудничеству» при финансовом содействии Посольства Великобритании в Украине в партнерстве с Департаментом внешнеэкономической деятельности и европейской интеграции Одесской областной государственной администрации.

“Хотя работы можно было подавать как на русском языке, так и на украинском, все эссе были поданы на украинском. Участники были так эмоциональны в текстах и так тихи на награждении, что мы сделали вывод, с детьми нам тоже нужно работать в нашем проекте” – делится впечатлениями одна из организаторов конкурса Анна Шелест.

113370

Работы оценивали члены жюри: политологи-международники, историки, преподаватели Одесского национального университета имени И.И.Мечникова и государственные служащие.
Конкурс проводился для старшеклассников Одесской области по следующим темам:
• Украина как часть европейской цивилизации;
• Европейское наследство в Украине;
• Я – европеец;
• Европейские ценности и опыт для развития моего региона.

Трое победителей получили ценные подарки, а лучшие работы опубликованы отдельным сборником.
Мы искренне поздравляем победителей!
I место: Марченко Анастасия, ученица 10 кл. Вилковского УВК «Общеобразовательная школа I-III ст. – лицей» Килийского района Одесской области
II место: Полянцев Дмитрий, ученик 10 кл. Вилковского УВК «Общеобразовательная школа I-III ст. – лицей» Килийского района Одесской области
III место: Ломовских Светлана, ученица 11 кл. Стрюковской общеобразовательной школы, с. Стрюковое, Николаевского района, Одесской области
Отдельную грамоту так же получил Вилковский УВК «Общеобразовательная школа I-III ст. – лицей» Килийского района Одесской области за активное участие в конкурсе.

Источник