Оксана Муравльова, Євгенія Павлова: Ми маємо простягнути руку допомоги тим, хто там залишився

Українська миротворча школа представляє третій фільм з документального циклу «Жінки миротвориці».

Знайомтеся з Оксаною Муравльовою та Євгенією Павловою з Краматорська.

Оксана Муравльова: “Я переїхала з Ясинуватої Донецькою обл. до Краматорська і все почалося з нуля. У вересні чоловік привів мене до виконкому сказав: “Ми будемо волонтерами. Допомагатимемо іншим переселенцям”. Ми працюємо на СОС – Краматорськ. Спочатку це була просто гуманітарна допомога, але з часом ми зрозуміла: тільки нагодувати – мало. Треба якимось чином перевиховати, довести, що саме Україна – це рідний дім, який треба захищати. Треба постійно виховувати наших справжніх патріотів. Тоді ми почали шукати проекти соціального плану. Олексій з грудня працює з Українською Миротворчою школою. Спочатку навчався, а згодом став повноцінним членом цієї школи та Громадської Організації “ІЦ “Майдан Моніторинг”. Я в свою чергу теж прийшла до Української Миротворчої школи. Ми хочемо наших переселенців адаптувати. Щоб вони не відчували себе викинутими людьми. Наприклад, по суботах і неділях зараз ми вишиваємо, спілкуємося, ділимося, що відбулося за тиждень, дізнаємося, які у кого проблеми“.

Євгенія Павлова: “Я приехала из Донецка. Когда я заезжала в Караматорск, повесила себе на сумку украинскую ленточку. Сразу же пожилой человек сделал мне замечание, что здесь так не принято ходить. Я ему сказала: “Будете ходить”. И спустя год многие ходят и не боятся. И с браслетами, и с трезубцами на майках, на сумках, в веночках, вышиванках. Теперь это наше. Моему ребенку здесь очень нравится. В школе нет разделения. Местный ты или переселенец – не имеет значения. Просто новый мальчик. Помогают друг другу, кто чем может. Я хочу, чтобы и взрослые обратили на это внимание. Как нам найти ниточку, чтобы нам помириться. Что-то же должно нас объединять. Думаю, что мы должны протянуть руку помощи. Не кто-то другой. Миротворчество должно быть не от другой страны, а от нас самих. Тех, кто переехал тем людям, которые там остались. В Краматорске люди хотят жить в Украине, ходить с украинскими флагами, поддерживать украинский язык, носить вышиванки. В Краматорске не было раньше этого. Сейчас это все есть. Я хочу это все в Донецк привезти. Не в этом году, хотя бы в следующем. Да, мы будем там тоже делать, что и здесь. Учить українську мову, посещать украинских людей, которые там остались и ждут, ждут. Просто ждут“.

Детальніше дивіться у фільмі.

12002642_769702403175691_7111636298489194394_o
Оксана та Євгенія навчалися в Школі соціальних посередників, яку проводила Українська Миротворча школа
Оксана та Євгенія на Школі соціальних посередників у Харкові
Оксана та Євгенія на Школі соціальних посередників у Харкові
Оксана та Євгенія беруть активну участь в заходах ГО "ІЦ "Майдан Моніторинг"
Оксана та Євгенія беруть активну участь в заходах ГО “ІЦ “Майдан Моніторинг”

Попередні фільми з циклу “Жінки Миротвориці

Євгенія Левінштейн: Волонтерський рух – це і є те саме самоврядування

Валентина Агафонова, Олена Ніжельська: Люди змінюються. Вони просто бояться показати свою небайдужість

Ігор Авілов: Наша школа хоч і маленька, але діти у нас виростають гідні

46465022

Українська Миротворча школа завітала до села Нескучне (Донецької області) на ювілей місцевої школи, якій виповнилося 120 років.

Під час святкування присутніх ознайомили з неймовірною історією цієї маленької сільської школи. На жаль, в майбутньому  школа може закритися, ставши жертвою процесів оптимізації місцевих бюджетів під час дії адміністративно – територіальної реформи.

Проте саме ця школа стала переможцем конкурсу «LOVEDonbas», що проходив в рамках діяльності Української Миротворчої Школи. Учні школи зняли проморолик про село Нескучне, як про мальовничий куточок України.

У подарунок школа отримала Айфон – 6, який використовує для майбутніх промороликів, створення фото- та відео-архівів уроків і заходів, що проводяться в школі.

12318048_10207285356865888_149978666_o
Під час святкування
Педагоги школи
Педагоги школи

12318076_10207285356705884_602952330_o

12333691_10207285357065893_1161999581_o
Засновник школи барон Корф
12343055_10207285357145895_2132973712_o
Ігор Авілов, педагог-організатор Нескучненської школи

12326052_10207285355385851_1058988876_o

У відео дивіться інтерв’ю з педагогом-організатором Нескучненської школи Ігорем Авіловим, який і запросив Українську миротворчу школу на ювілей.

Фільм – переможець конкурсу «LOVEDonbas»

Віталій Овчаренко

оператор Віктор Гарбар

Фото

Проект “Українська миротворча школа” проводиться коаліцією громадських і урядових організацій України та Польщі за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.

На семінарі Української Миротворчої школи прогнозували майбутнє Біляївського району

21 листопада 2015 року і м. Біляївка Одеської області відбувся семінар «Пошук майбутнього для Біляївського району» за методологією «Future Search». За допомогою сучасних інтерактивних методів дискусій та прийняття рішень (передусім, “пошук майбутнього”), учасники семінару проаналізували минуле та сучасне Біляївського району, та сформували власний погляд на можливий розвиток регіону на майбутні 10 років.

Учасники на семінарі
Учасники на семінарі

Головна ідея – уявити майбутнє Біляївського району, його місце в Одеському регіоні та Україні. Подивитися на відмінності, багатогранності та спільності у баченні майбутнього розвитку.

Метою цього семінару є пошук адекватних шляхів вирішення та трансформації можливих конфліктів, вироблення конструктивних пропозицій зацікавленим сторонам, пропозиції планів дій та проектів для розвитку регіону.

Ганна Шелест, лектор
Ганна Шелест, лектор

В семінарі взяли участь 18 представників органів місцевого самоврядування та державної влади, журналісти, активісти та бізнесмени. Зокрема, активну участь у семінарі взяв голові Біляївської районної державної адміністрації Жумаділов Арсен, Керівник Центру сприяння розвитку міст Бондарук Віктор, голова Граденицької сільської ради Пахомов Ігор, Директор Нижньодністровського національного природного парку Роженко Микола та інші.

Учасники семінару обговорили особливості розвитку регіону, на який впливає його прикордонне становище, зокрема сусідство з Придністровською молдавською республікою, підкреслили вплив колективізації початку 20 ст. на сприйняття як влади, так і колективної власності. підкреслили вплив колективізації початку 20 ст. на сприйняття як влади, так і колективної власності. Аналізуючи сучасне району, учасники обговорили великий сільськогосподарський потенціал, наявність транспортної інфраструктури та вигідного положення, вплив близькості до Одеси та адміністративно-територіальної реформи. Серед недоліків називали екологічні проблеми Дністра та відсутність позашкільних занять для дітей та молоді.

Учасники працюють в групах
Учасники працюють в групах

Мріючи про майбутнє, учасники семінари назвали, яким би вони хотіли бачити район, зокрема ефективним, молодіжним, патріотичним, стабільним, просунутим, привабливим для інвестицій.

12249795_10153753212323007_1636293438093741203_n
Представлення результатів напрацювань

Після роботи у групах, ними були представлені 4 проекти, які їм хотілося б реалізувати:

12279118_10153753212043007_4331471077892524428_n

 

  • розвиток екологічного туризму,
  • створення сучасного логістичного центру,
  • створення молодіжного центру з акцентом на спорт та позашкільну освіту;
  • проект щодо енергоефективності регіону.

Ганна Шелест,  координатор Української Миротворчої Школи в Одеському регіоні

Активісти Олександрівки Донецької обл. обговорили проблеми розвитку міста

Координатори Української Миротворчої Школи  Віталій Овчаренко та Віктор Гарбар 20 листопада 2015 завітали в місто Олександрівка Донецької області, де, за ініціативи місцевого громадського активіста Сергія Кайдаша, відбулось громадське обговорення актуальних проблем розвитку Олександрівщини.

Серед учасників обговорення місцеві фермери, представники сфери культури, волонтери та свідомі громадяни.

12334495_10207285871558755_1935428440_o

Місцеві фермери підняти проблему оренди землі та озвучили бюрократичні перепони оформлення документації для подальшої експлуатації земельних ділянок.

В ході розмови шукали можливість подолати корупцію у цій галузі та спростити процедуру оформлення договорів оренди. На сьогодні фермери не можуть взяти довгострокові кредити. Немає підтримки серед державних програм для розвитку сільського господарства в цьому регіоні. Малий сільськогосподарський бізнес потерпає від дій агрохолдингів, які мають захист чиновників, заснованих на приватних зв’язках та грошових ресурсах. Немає кваліфікованих спеціалістів у галузі. Молодь невмотивована працювати на землі. ВУЗи не визначають потреб держави, а видають дипломи для спеціалістів незатребуваних професій.

12318161_10207285870598731_396894770_o

Болючою є і проблема закупівельної спроможності держави та несправедливе ціноутворення на продукцію.

Представники волонтерського руху описали власну співпрацю з благодійними фондами та організаціями, що допомагають внутрішньо-переміщеним особам продуктовими наборами та іншими засобами для життя. На сьогодні тут є близько 700 внутрішньо – переміщених осіб, що зареєстровані офіційно .

Волонтерка Євгенія зазначила, що ПРООН надає можливість людям розпочати власну справу, але вони кволо приймають рішення для роботи у грантах.

«Мене дуже турбує пасивність людей та їхня нездатність проявити власну громадянську позицію» – побоюється Євгенія

Представники культури займаються інтеграцією дітей переселенців і використовують для цього усі можливі засоби в рамках культурних заходів.  Проте вони зазначили, що культура в районі стрімко занепадає.

12343173_10207285870078718_395932084_o

Також гостро постало питання перспективи зруйнування комунальної газети в рамках адміністративно – територіальної реформи. Також представники преси зазначають, що газета є провладною, а тому залежною, отже на матеріали часто накладають цензурну заборону.

Віталій Овчаренко презентував напрямки діяльності Української Миротворчої Школи у Східних областях України.

Обговорення дало можливість людям окреслити чіткий список завдань для створення покрокової стратегії розвитку регіону.

Проект «Українська миротворча школа» реалізується коаліцією громадських організацій за фінансової підтримки Посольства Великої Британії в Україні.

Слобожанщина: оборонний вал і точка зборки України

Записав Альберт Цукренко для http://cultprostir.ua/

Журналістка, правозахисниця і режисерка Наталка Зубар є однією з визначних діячок патріотичної спільноти Харкова. Вона голова правління Інформаційного центру «Майдан Моніторинг», з 2000 року є редакторкою сайту Maidan.org.ua, який відіграв важливу роль у Помаранчевій революції 2004 року. З вересня 2014 року Наталія разом з однодумцями реалізує проект «Українська Миротворча Школа», метою якого є запобігання та трансформація насильницьких конфліктів на території України.

Один з напрямків діяльності УМШ – стимулювання «історичного діалогу через встановлення фактів загальнонаціональної та локальної історії та активне обговорення інтерпретацій цих фактів, особливо історії заселення та розвитку самоврядування Слобідської України». Саме історію Слобожанщини і процеси, які відбуваються там зараз, Наталія вважає критично важливими для мирного вирішення кризи на Донбасі. Чому? Про це і говорили.

  • Який сенс у роботі з актуальними проблемами українського суспільства прив’язуватися до архаїчних назв і застарілих територіальних понять? Хіба можуть мешканці певної історичної області зберігати окремішність, ідентичність протягом кількох століть війн, революцій, переселень?

Можуть, і ми по роботі на Слобожанщині – в тому числі в Донецькій та Луганській областях – переконалися в цьому. Слобожанська культурна ідентичність – мало описаний і мало вивчений феномен, але він абсолютно реальний, причому мені доводиться зустрічатися з ним навіть на прикладі людей з Бєлгорода і Воронежа.

Мешканці Слобожанщини переважно нелояльні до центральної київської влади, але при цьому лояльні до України як етнокультурного феномену і духовної спільноти.

  • Опишіть цю ідентичність, у чому її особливості?

Люди, по-перше, вирізняються говором. Неважливо, чи це слобожанський суржик, чи більш-менш чиста мова, важливо, що звучить це фонетично абсолютно однаково. Я зустрічала у Варшаві хлопця-політемігранта з Воронежа – коли він відкривав рот, присутні люди з Харківської області казали: «Та ми з вами точно з одного села!»

Крім того, це спільний словник, який відрізняє нас від іншого краю, спільні поняття (найвідоміші – «кульок» і «трємпєль»), специфічні мовні звороти. Я не філолог, але проводилися дослідження, які це описували. Збереглися однакові пісні, кулінарні звички (наприклад, маловідома деінде за межами Слобожанщини звичка робити борщ на буряковому квасі) тощо.

Ми зараз робимо глибокі соціологічні дослідження про соціальний капітал у містах нашого проекту, у тому числі це і кілька міст Слобожанщини – маловивчених і малозрозумілих, таких як Бахмут (колишній Артемівськ), Слов’янськ, Старобільськ. Коли ми почали ретельніше придивлятися, чим люди зі Слобожанщини відрізняються від людей на інших теренах України, виявилося, що ця відмінність значна. По-перше, це стосується «принципу щоденного буття» – тобто  щоденних звичок. По-друге – способу комунікації між людьми. Слобожанщина – територія дуже багатоетнічна, багатоконфесійна, багатокультурна, і вона традиційно була диким полем або таким собі прохідним місцем, в якому комфортно почуваються і легко адаптуються дуже різні люди. Це відкрита спільнота – недаремно в її назві зберігся корінь «свобода». Цей початковий дух свободи, на мою думку, дуже зберігся тут.

  • Південні межі Слобожанщини проходять якраз через Донбас. Чи помітні ці «кордони», цей перехід?

Знаєте, недавно я наклала карту Слобідської України XVIII століття на нинішню карту АТО – вони майже ідентичні. Під українським контролем зараз перебуває територія саме в межах Слобожанщини. А нинішня індустріальна зона Донбасу, яка контролюється російськими окупантами, в ті часи (у XVII–XVIII столітті) не була заселена. Я вважаю цей факт невипадковим. Те, як створювалися ці терени і яким чином вони розвивалися, дуже важливо для розуміння того, що сталося.

8427

 

Зеленим відмічено територію Слобідської України. Помаранчевим – Військо  Запорізьке низове. Чорні крапки – Старобільськ, козацькі фортеці Тор (Слов’янськ), Бахмут (Артемівськ) і Домаха (Маріуполь).

Останній рік я фактично провела на звільнених територіях Донецької області і багато їздила ними, і я побачила візуальну різницю між містами Слобожанщини, які були засновані як козацькі фортеці в XVII сторіччі, і містами, які з’явилися пізніше – за Російської імперії чи за Совка. Ці козацькі міста були з самого початку сплановані як місця розташування військових. Їх планували таким чином, щоб, з одного боку, таке місто було легко обороняти, а з другого, щоб, якщо ворог і зайде до нього, він там одразу заплутався б. І зараз людина, заїжджаючи, наприклад, до Барвінкового (Харківська обл.) на автомобілі, типово губиться. У людей, які виростають в таких містах, специфічне просторове сприйняття. В дитинстві вони багато грають у схованки, у них дуже загострене почуття приватного простору. Цим вони сильно відрізняються від людей, які виросли, наприклад, у соцмісті Краматорська – у квадратно-гніздовій забудові з широченними вулицями, дворами, що продуваються вітрами, і т. ін. – у таких людей повністю відсутнє почуття приватності.

  • Чи є у Слобожанщини якісь європейські ознаки?

На Слобожанщині залишився дуже помітний вплив приватних промислових інвесторів ХІХ століття, які будували тут переробні і машинобудівні заводи. Це були люди з Європи – бельгійці, англійці, німці. Вони наймали і привозили сюди інженерів – в основному поляків та голландців. Ці інвестори залишили по собі не тільки підприємства, але й принесену ними технологічну культуру, яка була набагато вищою, ніж у тодішній Російській імперії. Індустрія тут розвивалася у зовсім інший спосіб порівняно з новішим індустріальним комплексом, який прийнято зараз називати Донбасом. На відміну від масштабних вугільних підприємств, ці старі цегляні, глиноземні та інші підприємства були більш європейськими, іноземні інвестори впроваджували на них більш-менш культурні умови праці. А ті, хто пізніше колонізував Донецький вугільний басейн, просто задешево купили надра і робочу силу та почали її експлуатувати як найгірші феодали чи навіть рабовласники. У зв’язку з цим між цими регіонами виникла велика різниця у ставленні людей до своїх «хазяїв» і навпаки. Це все дуже цікаві речі, і, як на мене, вони вимагають глибокого і ґрунтовного дослідження.

Перше серйозне і, що важливо, переможне повстання в новітній Україні – це повстання сумських студентів у травні 2004-го року. Потім «донецьких» в усій красі побачила вся Україна.

  • Наскільки те, про що ви розповідаєте, осмислюється самими мешканцями цих територій? Чи є поширеним на Слобожанщині регіональний патріотизм?

Мало. Він існує, але не названий. А свідомо сповідується він у дуже невеликому прошарку інтелектуалів. Але ми працюємо над тим, щоб його популяризувати.

Мешканці Слобожанщини переважно нелояльні до центральної київської влади, але при цьому лояльні до України як етнокультурного феномену і духовної спільноти – тобто сепаратистські тенденції для них нехарактерні, і в цьому сенсі ці території сильно відрізняються від окупованих.

  • Існує думка, що місто Харків є таким собі штучно створеним, ворожим до України анклавом на території Слобожанщини.

Ні, Харків таким не є і ніколи не був. Так, Харківщина найбільше постраждала від Голодомору і політичних репресій, але слобідська сутність цього міста і регіону збереглась. Харків успішно асимілює приїжджих – це ми бачимо на прикладі переселенців з Донбасу, які через півроку вже кажуть «наш Шевченко» і «наш Майдан».

  • Слобожанщина для решти України – це терра інкогніта, мало хто знає і розуміє її. Українці досі дивуються, наприклад, що Суми традиційно голосують за проукраїнські, демократичні політичні сили.

Так, абсолютно з вами згодна, я десь рік після Євромайдану провела, відповідаючи купі іноземців – від журналістів до дипломатів – на ідіотське питання «Чому Харків – не Донбас?».

Що стосується Сум і Сумської області, вони першими – в кінці 90-х і на початку нульових років – відчули на собі нашестя «варварів» у вигляді тодішнього губернатора Володимира Щербаня. Це був перший «донецький», який дорвався до влади поза межами Донбасу. І він у результаті так дістав місцеве населення, що тихе провінційне містечко повстало. Це було іще навесні 2004-го року, про що Україна також мало знала і нині забула. Звідси боротьба за свободу пішла далі на Схід, у Харківську область і т. д. Перше серйозне і, що важливо, переможне повстання в новітній Україні – це повстання сумських студентів у травні 2004-го року. Потім «донецьких» в усій красі побачила вся Україна у вигляді банди Януковича, яка розстрілювала Євромайдан.

Те, що зараз відбувається на Слобожанщині, – це побудова реального, а не в лапках, мультикультуралізму, побудова нового типу політичної нації.

  • Яку роль виконує – чи може виконати – Слобожанщина в масштабах України?

Вона зараз де-факто почала виконувати ту саму роль, що і в ХVII столітті – роль оборонного валу.

Тут хочеться згадати передмову до Декалогу українського націоналіста, написаного в 1930-х роках, де говориться «Я дух одвічної стихії, який врятував тебе від татарської потопи і поставив на грані двох світів творити нове життя». Так от, той самий дух зробив Слобожанщину гранню двох світів. У XVII столітті за угодою з російським царем це дике поле було заселене вільними людьми, козаками для захисту від татарської навали. І тепер Слобожанщина, яка була краєм протистояння між західною та східною цивілізаціями, знову стала ним. Вона є кордоном вільного світу, на якому відбуваються дуже серйозні трансформаційні процеси – побудова не тільки фізичного, але й ментального кордону між західною демократичною, ліберальною цивілізацією і Ордою, світом насильства, який шукає війни, не цінує людське життя, який є антигуманним.

  • Жити на такому кордоні – неабияке випробування.

Так, саме у це прикордоння тікає найбільше людей із захопленої території Донбасу. І їхнє співжиття з місцевими мешканцями – це дуже великий виклик для України. Якщо жителі Слобожанщини впораються з такою кількістю мігрантів – а це сотні тисяч людей – то, можливо, від цього постане нова якість політичної нації. Вона зараз формується, і її принципи утверджуються на абсолютно інших умовах, ніж це було б у Західній Україні або навіть Центральній. Мені здається, що те, що зараз відбувається на Слобожанщині, – це побудова реального, а не в лапках, мультикультуралізму, побудова нового типу політичної нації. Тут треба зазначити, що і це не нове: саме у Харкові у 1900 році юрист і інтелектуал Микола Міхновський проголосив перший програмний документ українського націоналізму, який називався «Самостійна Україна». Не у Львові і не у Києві! Це був маніфест саме політичного націоналізму: середовище, яке народило Міхновського і цей документ, було багатоконфесійним і багатонаціональним, і воно бачило в Україні альтернативу Російській імперії. Цей концепт, народжений на Слобожанщині, зараз утверджується саме на ній.