У Новопскові школярі та ліцеїсти прослухали курс лекцій про Розстріляне Відродження

У грудні 2015 р. у Новопскові Луганської обл. за підтримки Української Миротворчої школи був проведений курс лекцій, присвячений українським письменникам-неокласикам 20-30 р. XX ст.

Метою проекту є висвітлення репресії радянської влади проти українського відродження 20-х р.

Слухачами лекцій стали старшокласники місцевих шкіл, ліцеїсти, їх викладачі та місцеві громадські активісти. Заходи проходили у Новопсковському Краєзнавчому Музеї, в залі, присвяченому антитерористичній операції. Перед початком лекцій слухачі з цікавістю роздивлялися стенди і фото з фронту.

Відкрив курс лекцій Артем Довгий, керівник проекту, місцевий український активіст, волонтер, слухач Української Миротворчої школи. Артем розповів про діяльність Школи в Україні, її місію і мету.

На один з заходів була запрошена волонтерка, яка розпочинала волонтерський рух в районі. Вона розповіла слухачам про свою діяльність.

Загальною темою для лекцій стали митці Розстріляного відродження. Вибір теми обумовлений бажанням показати майбутнім поколінням негативні наслідки московського тоталітаризму в Україні в усіх сферах життя, зокрема в культурі, наслідком чого стало Розстріляне відродження та подальші репресії проти української інтелігенції.

Лектором виступив Василь Золотарьов – місцевий український активіст, колишній журналіст районної газети “Новопсковщина”. Працюючи журналістом, він брав інтерв’ю у бійців батальйону Айдар і в подальшому підтримує з ними контакт.

На останню лекцію були запрошені громадські активісти з місцевої Просвіти. Лекція була трохи довшою, адже окрім загальної теми, Розстріляного відродження, також згадали й про окремих письменників та поетів, таких як Юрій Липа, Юрій Клен, Олена Теліга.

Після лекції слухачі обговорили враження від лекції, корисність її для майбутнього покоління та актуальність. На закінчення школі були передані книжки. Також декілька книжок передані в бібліотеку місцевої Просвіти.

Школярі та ліцеїсти на лекціях поводилися зацікавлено, в кінці емоційно аплодували лектору. Викладачі з ліцею також були дуже вдячні за лекцію.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

WP_20151216_09_09_20_ProOLYMPUS DIGITAL CAMERAWP_20151216_09_10_33_Pro

Відео однієї з лекцій

Проект «Українська миротворча школа» реалізується коаліцією громадських організацій за фінансової підтримки Посольства Великої Британії в Україні.


Інші новини про події

Школярі Новопскова прослухають курс лекцій про Розстріляне відродження

Як писати про війну?

images (1)

Дискусія про те, як правильно писати про війну, в українському суспільстві триває приблизно стільки ж, скільки триває сама війна. Так, війна, нехай неоголошена, але у будь-якому випадку цей конфлікт з боку міжнародного права класифікується як міжнародний. Навіть ті, хто не з початку дивились або вже покинули дивитися засідання Ради Безпеки ООН, не могли не помітити, що на кожному засіданні в бік Росії вживають слово агресор, а в бік її дій – агресія.

Тому що це згідно міжнародного права за всіма критеріями Росія у випадку конфлікту на сході України є агресором. А Україна – об’єктом агресії.

Навіть якщо обидві країни і не оголошували війну. До вашого відома це не в моді. Десь так з середини 20-го століття як не в моді. Що не заважає війнам починатися і закінчуватися. Просто тепер їх називають міжнародними конфліктами. Читайте статтю 2 будь-якої з 4-х Конвенцій Міжнародного Хреста 1949 року: «Крім положень, застосовуваних уже у мирний час, цю Конвенцію слід застосовувати у випадках оголошення війни чи кожного збройного конфлікту, який виникає між двома або більше Високими Сторонами, навіть і тоді, коли цей стан війни сторони не визнають». Ця стаття для них спільна. Почитайте. Наступний абзац там називає окупацію окупацією, навіть у випадку, якщо окупації не чинився збройний спротив.

Міжнародний збройний конфлікт – це такий зручний евфемізм для війни. На відміну від класичного стану війни у цьому випадку не обов’язково мають на увазі відкладення чинності чи призупинення договорів, укладених у мирний час, а також повноцінне застосування права нейтралітету. Але у випадку України більша частина цивілізованого світу не лише розірвала угоди про військове і технічне співробітництво з РФ і наклало санкції, але давайте говорити чесно, доволі багато зробила для того, щоб перетворити російську економіку і військову потугу за лічені місяці у радіоактивний попіл. Я зараз про те, що очевидно, що міжнародна спільнота якимось дивовижним чином не вигадуючи нового велосипеда чомусь змогла класифікувати конфлікт так, як нам вигідно і треба. І називає речі своїми іменами. То звідки ж такі складнощі з’явились у провідних українських журналістів, які чомусь досі не знають як що називати і кожна редакція вигадує собі свій словник?

Ідемо далі. Ви скажете, що сама українська влада не визнає війну війною і називає її АТО. Навіть договори не всі розірвали і взагалі «ліпецька фабрика». Але я перепрошую, яким же це чином з точки зору міжнародного права заважає цьому конфлікту носити міжнародний характер?

Якщо конфлікт відбувається між міжнародним терористичним угрупуванням і визнаною  на міжнародному рівні офіційною владою навіть за підтримки міжнародної коаліції, то все одно цей конфлікт носить міжнародний характер. І я зараз писала про Талібан в Афганістані, а не про те, про що ви подумали.

Так, ми не унікальні. І знову таки – світ в принципі знає, що з нами робити і як нас назвати. Тоді чому українські журналісти такі не сміливі не можуть назвати розпоротий живіт українського депутата чи прив’язування до стовпа української активістки на території підконтрольній терористичним ЛНР та ДНР актом, що «спрямований на  заподіяння смерті чи серйозних тілесних ушкоджень цивільним особам, чи будь-яким іншим особам, що не беруть активної участі у ворогуванні у стані збройного конфлікту, коли метою такого акту, за його суттю чи контекстом, є залякування населення, або змушування уряду чи міжнародної організації вчинити чи утриматися від вчинення будь-якого акту».

Знаєте, що це за визначення? Це визначення терористичного акту у Міжнародній конвенції  про боротьбу з фінансуванням тероризму, яку Україна, до речі, ратифікувала. То як по вашому українська влада могла класифікувати те, що відбувається на Донбасі? В чому ж вона помилилась на думку українських журналістів? Ну то звідки такі складнощі з визначеннями у українських журналістів? Термінологічного апарату не вистачає аж настільки, щоб створювати власні словники? Бідніший ніж у українських депутатів? Серйозно?

Добре, скажете ви. Припустімо, то були акти тероризму справді спрямовані на залякування і на те, щоб українська влада чогось не вчинила, а ООН не помогла, але звідки видно, що цей тероризм міжнародний. І хіба ДНР і ЛНР – це організація, а не самопроголошені республіки? Так, організації, які, до речі, на відміну від «Ісламської держави», навіть мають дату створення – 9 лютого 2006 року  у Донецьку було створено (конспектуйте) Міжрегіональну федерацію громадських (прямо як Хамас) організацій «Донецька Федеративна Республіка», у склад федерації ввійшли «Донецька Республіка», «Дніпропетровська Республіка», «Харківська республіка»,  «Луганська Республіка», «Запорізька Республіка» і «Херсонська Республіка», а в інших областях координаційна рада вирішила створити посольства. Сюрприз? Це ще не все. Організація під назвою Донецька Республіка з’явилася у 6 грудня 2005-го року і зовсім недавно з помпою відзначила своє 10-річчя. Очолював її Олександр Цуркан і такий собі Андрій Пургін. Так, саме той Пургін саме з тої «ДНР», яку не знають як назвати українські журналісти. «Совпадение? Не думаю». Так що організація.

А для того, щоб довести що має міжнародне фінансування, варто  застосувати методи боротьби з фінансуванням міжнародного тероризму. Достатньо швидко можна знайти за які такі грошенята члени цієї самої республіки каталися у табір Селігер в Росію. Більше того, це можна зробити і за допомогою логіки. Здогадуєтесь? Табір Селігер, де збирались прокремлівські організації чиїм коштом фінансувався? Якщо він в Росії? Думаємо… Правильно. Якщо його проводили в Росії і для пропутінської молоді, то і фінансувала, в тому числі доставку тушок туди, Росія. А у 2005-му році книжка Леоніда Кучми «Україна – не Росія» уже вийшла. І таким чином це фінансування виходить яким? Правильно. Зовнішнім. Значить ця організація була профінансована вже тоді на міжнародному рівні. І її члени пройшли відповідну підготовку у російських таборах. То який це тероризм? І яким його буде вважати  суддя міжнародного трибуналу?

До речі, зовсім не обов’язково Міжнародного Кримінального Суду і за Римським Статутом. Насправді міжнародних трибуналів щодо військових злочинів і злочинів проти людяності було декілька ще до створення цієї установи. А останній трибунал у справі  С’єрра-Леона було створено 2002-го року, вже після прийняття Статуту МКС. Підставою для створення такого окремого трибуналу з військових злочинів стала Угода між ООН і урядом С’єрра-Леоне за рекомендацією РБ ООН.

Саме тому особисто мене висловлювання деяких українських правозахисників щодо того, що без ратифікації Україною Римського Статуту міжнародний суд є недоступним, м’яко кажучи смішать. Серйозно? Взагалі-то один суд міжнародний по острову Зміїний ми уже успішно майже продули.

Факти і об’єктивна реальність говорять про дещо інші речі. До речі, знаєте у чому полягав конфлікт у С’єрра-Леоне, який гордо на сайті російської вікіпедії іменується громадянською війною? Українські журналісти ж такі класні, словники пишуть, вони ж мали про це розповісти.

Знаєте? Не знаєте? То я вам розкажу. Діло було так 23 березня 1991 року. Об’єднаний революційний фронт (така собі місцева організація) за підтримки Національного патріотичного фронту Ліберії (така собі група товаришів із сусідньої Ліберії) – обидві організації, які м’яко кажучи не гребували терористичними методами, – здійснили інтервенцію на територію держави С’єрра-Леона і спробували повалити уряд Джозефа Момо. Вам це щось нагадує уже, так? Так. Але то була громадянська війна. Тому що вони хотіли повалити уряд, встановити свій уряд і там була умовно своя організація, яка тим займалась.

Натомість в Україні група дуже зелених і не дуже ввічливих товаришів абсолютно відверто вкрала кусок території однієї суверенної держави у другої суверенної держави – півострів Крим. Тобто одна держава вчинила окупацію і анексію частини території іншої держави. Так як по вашому наші міжнародні партнери могли класифікувати цей конфлікт? Ще раз – одна держава приєднує до себе кусок іншої держави? Це може бути громадянська війна в середині однієї держави? За всього бажання Путіна тут навіть гуманітарною інтервенцією не пахне. Які ж тут можуть бути сумніви щодо класифікації у осіб, які хоча б трохи знайомі з міжнародним правом.

Тоді звідки ж такі проблеми в українських журналістів і правозахисників? Я не претендую в жодному разі на істину в останній інстанції, але мені особисто здається, що на це є дві причини:

  • за час незалежності у держави Україна не було влади, якій би народ міг довіряти;
  • українські журналісти і правозахисники дуже бояться, що якщо вони почнуть називати речі своїми іменами, їх звинуватять у пропаганді.

Взагалі-то є ще третій варіант, за якого українські журналісти і правозахисники можуть бути абсолютними невігласами, які не читають ні міжнародних конвенцій, ні українського законодавства і тому роблять заяви, що мобілізація незаконна, якщо не оголошено військовий стан, хоча мобілізаційну підготовку відповідно до ЗУ «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» проводять саме у мирний час, а мобілізація якраз необхідна для планомірної підготовки до переходу на «на функціонування у особливий період».

Але у цей третій варіант дуже не хочеться вірити. От просто не хочеться вірити у те, що не просто невігласи, а ще і вчитися не хочуть, бо за півтора роки підручник з міжнародного права можна було б купити і прочитати, так само як і закони вивчити. Хоча б українські. Міжнародні договори і конвенції більш менш у підручнику мають бути описані. Але оскільки вірити у таке не хочеться, то трішки докладніше про два попередніх варіанти.

Причина перша – це питання стрибка віри. Досі з боку українських урядів українські журналісти і правозахисники часто спостерігали репресії і незаконні затримання, причому часом терористами оголошували їхніх колег, які чомусь не мали другого клопоту як сховати гранату під газовою плитою і саме перед приходом міліції з обшуком. Звісно, що після стількох років таких смішних новин, які писалися за логікою – яка держава, такий і теракт, – важко усвідомити той факт, що не лише президент, уряд і державний апарат все-таки будуть трохи кращими за попередні, держава підросла у статусі, а терористи, з якими ми маємо справу вже і зовсім не смішні. І це люди, які у мирних українських містах підривають бойові гранати, закладають вибухівки в офісах, викрадають заручників, фінансуються з сусідньої держави і бірюльки закінчились.

Більше історія про те, як британське посольство обдзвонило всіх цивільних миротворців, конфліктологів, медіаторів і т.д. і попитало про те, що вони знають про правих українських радикалів тільки не тих, що «Свобода», а тих, що навпаки, не виглядає дивною. Бо загроза є реальною і очевидною і не у Великобританії, де теракти вчинив Лапшин – так, так, той самий занурений у науку хлопчина з Дніпропетровська, який трохи обчитався  книжок Дугіна і йому подібних.

Якщо забули, то було це аж у… 2013 році, тобто насправді недавно. І це український громадянин закордоном. І нема тут причин для гордості регіональної преси – не буду вказувати на конкретне видання, яке відверто раділо тому, що саме українців затримали за теракти проти мусульман у Великобританії вже у липні 2015-го року. Тому що проти нас працює саме ця мережа організацій, яку готували до диверсій на нашій території і уже дуже і дуже давно. Але так само і до терористичних атак за нашими межами, у яких би добре прослідковувався слід українських громадян.

Чи ви серйозно вірите у те, що хтось у Великобританії буде вдячній Україні за ідіотів, які підкладуть бомбу  під мечеть? Ви думаєте комусь закордоном цікава ваша ісламофобія? Серйозно? Відкрию вам секрет. Їм цікаво, щоб у них під вікном бомби не рвалися. Їм цікаво, щоб мир був. Вам теж це цікаво? То чого ж ви дивуєтесь, що і їм це цікаво? І хочете, щоб вони вам за теракти подякували. Бо мечеть? А ви в курсі що у Британії є баронеси-мусульманка одна з лідерів консервативної партії. Тому мечеть нормально. Бомба ненормально. І не хочуть вони ваших бомб. Їм нецікаво, що деякі українські феміністки (я серйозно) вважають, що Мозговой з «насіловать їх всєх надо» це просто «чілавєк с особим виглядом на жизнь». Не хочуть вони таких «взглядов на жизнь» на свободі. Тримайте своє виправдання Талібану при собі. Хоч і православного.

Все просто – є певна кількість папірчиків, більшість з яких прийняв парламент, яким визначається, що бомба під мечеттю – це теракт. А терактів там не люблять. Бо теракт – дивись вище – спрямований проти мирного населення теж. Як мінімум мирне населення вони лякають, що погано до психіки. А ще вони – який жах для українського громадянського суспільства – підривають віру громадян у спроможності власної держави. А жителі Великобританії свою країну і свою королеву люблять. З чого б це якась потолоч посміла підривати їхню віру у їхню державу і їхню королеву?

То за що любити тих, хто підтримує терористів? Це справді важко зрозуміти тим, хто не вірить своїй державі і своєму президенту, але це так. Є країни, у яких громадяни своїй владі довіряють. Про це все вам мали б розказати українські журналісти і Мінстець. Але оскільки вони зайняті укладанням словничків, то доводиться мені.

Крім всього іншого, попередні влади та і ця на початку, що тут гріха таїти, не грішили пропагандою. І скотитись до рівня пропагандистського ресурсу на зразок Russia Today – це для українських журналістів просто жах. А ще називати речі своїми іменами – це так схоже на мову ворожнечі, а потім тебе ж Дуня Міятовіч з ОБСЄ буде лаяти і на печеньки на конференцію ОБСЄ не покличе.

Але тут доведеться відкрити страшний секрет – називати речі своїми іменами у таких випадках це не мова ворожнечі. Його завданням є не вказати що той чужий поганий, не такий як я хороший. Його завданням є створити з хаосу військових дій уявлення про порядок, яке насправді допомагає і військовим, і суспільству змиритися з тими дуже некрасивими речами, які передбачають військові дії.

Те, що використовують у своїх прес-релізах військові – це жаргон військових. По аналогії з мовою ворожнечі, яка також є неточним перекладом терміну “hate-speech”, я часом називаю це явище мовою війни. Офіційно у мові можна виділити так званий воєнний реєстр.

Це явище досліджують і про нього пишуть величезну кількість монографій вчені у всьому світі. Чому воно в Україні невідоме? Ну не знаю. Можливо тому, що його неможливо приплести до жодної із затверджених на фінансування державних програм і до 2014-го року не можна було пояснити його актуальність. Та і в принципі зважаючи на пункт перший, підтримувати  офіційну точку держави для прогресивної частини українського суспільства досі було не комільфо.

Я ж чесно признаюсь, що вперше його зустріла у виданні харківського Гуманітарного центру «Д. Матісон. Медіа-дискурс. Аналіз медіа-текстів». Автор з посиланнями на інших дослідників, а також на критику в тому числі з боку журналістської спільноти щодо офіційної пропаганди сил коаліції в Іраку звертає увагу на те, що такі евфемізми як «мишина нора», «супутні втрати», тактика «своїх проти своїх» та «інфільтрація» допомагають перемкнути увагу читача, слухача чи глядача з важкості і безладу військових дій на дискурс, у якому ми шануємо наших героїв військових за точність, контроль і відсутність непотрібних втрат. А зменшення кількості втрат – це саме те, чого в тому числі, вимагає від них міжнародне право, тобто ця «мова війни» спирається на юридичні документи. Тобто, якщо говорити мовою такої науки як лінгвістика і її напрямку дискурс-аналізу – досягається кумулятивний ефект.

І навіть коли чиновник пояснює, що «мишина нора»  – це спосіб проникнення у будівлю не через двері (бо там може бути розтяжка, на якій може підірватися один або кілька військових, а може ще і заручники, яких будуть використовувати як живий щит), а через отвір у стіні, який зроблено за допомогою вибуху причому у такому місці, де він завдасть найменшої шкоди людям, що перебувають у середині і так далі, і так далі. Але все одно під час цієї операції можуть загинути або можуть поранити людей. В тому числі цивільні («супутні втрати»), або терористи – тоді вони будуть «знищені», а ті, що виживуть і будуть затримані будуть «знешкоджені». І хоча по цей бік екрану читач, глядач чи слухач буде розуміти, що відбулося насправді, що чиєсь майно було знищено, що хтось був у приміщенні, когось затримали, а когось можливо вбили, він буде принаймні розуміти, що його держава в особі своїх представників  – солдатів чи правоохоронців – зробила все, щоб мінімізувати втрати.

Цей кумулятивний ефект нам потрібен для того, щоб патріотично прийняти цю боротьбу. Для цього хоча б частково ми повинні розділяти і розуміти цю мову. Якщо ми зрозуміємо цю мову, ми побачимо у ній сенс: злі хлопці мають бути подолані з найменшою кількістю втрат серед цивільних і хороших хлопців. Ця мова потрібна військовим – вона допомагає їм вибудувати  впорядковану систему, що допоможе їм справлятися з їхньою щоденною нелегкою  і дуже жорстокою роботою. Вона захищає їх і їх психіку. Завдяки цій мові їм не доводиться щодня шукати потрібні слова для того, щоб  виправдати вимушену жорстокість на полі бойових дій у повсякденному житті. Ця мова потрібна нам, тому що якщо ми її розуміємо і поділяємо, то вона стає просто частиною нашої соціальної компетенції. Ми знаємо, що військові так діють, чому вони так діють і що для того, що пояснити нам свої дії вони будуть застосовувати саме ці слова. І саме головне – ми будемо розуміти, що ці дії виправдані, легальні і що це робиться для того, щоб зменшити кількість жертв.

Чи є ця мова пропагандою? Так, без сумніву. Чи є вона брехнею? Якщо факти, які містяться у прес-релізі правдиві, то з якого дива? А якщо вони правдиві, то навіщо боятися їх оприлюднювати? І навіщо боятися називати речі своїми іменами. Адже іноземний дипломат чи суддя може запитати – як саме загинув той чи інший терорист? В автокатастрофі? Стихійне лихо… Ну його ж не знешкодили чи знищили. Ви кажете він загинув. Загинув щодо терориста це якийсь варіант прикрого самогубства. Так як саме?

Чи можна це явище назвати мовою ворожнечі? В жодному разі. Мова ворожнечі існує у площині антидискримінаційного дискурсу. Радіти вибухам біля мечеті – це мова ворожнечі. Мова хаосу і безладу. Її мета посіяти конфлікти. Воєнний реєстр військові застосовують коли конфлікт уже іде, більше того він уже знаходиться у силовій стадії, застосовується насильство і мета у нього протилежна. З хаосу створити порядок.

Посилити довіру громадян до дій влади, нагадати їм, що їхня держава цінує людське життя, життя їх рідних і близьких, і життя невинних громадян, що потрапили у заручники або у зону бойових дій. І що навіть «супутні втрати» в жодному разі не є марними, хоча про загибель цих людей ваша держава і ваша влада шкодує. Деякі держави на випадок «супутніх втрат» виділяють своїм військовим спеціальні фонди, з яких можна було б платити компенсації під час миротворчих місій закордоном. Але для цього треба тому уряду довіряти. З чим відверто складно.

Саме тому, коли у мене питають як ти пишеш про війну, я спокійно відповідаю – по закону. Академічних визначень є багато, журналістських ще більше. Словників видано не одну тонну. Але коли мова дійде до суду щодо військових злочинів, суддя не полізе у вікіпедію, щоб перевірити, що саме мала на увазі конкретна Настя чи Маша, коли вживала щодо терориста загинув і чому вона його терористом не називала. Суддя може і не знати хто та Настя, але конкретний Моторола буде для нього той, хто крім всього іншого зізнався на відео, що потирив у дитини мілітарі-кросівки. І терорист. Бо він прийшов у чужу країну з політичними мотивами і воює на цій землі за гроші, які ідуть з його країни. Вбиває і залякує громадян нашої країни.

Яка судді чи дипломату в ООН різниця що Настя, Вася чи Петря і Катюня про Моторолу думають, якщо ось у нього дві тонни доказів про те, що Моторола терорист?

If it looks like a duck, swims like a duck and quacks like a duck, then it probably is a duck. І Порошенко з Яценюком, а також моя чи судді довіра до них, Путіна чи Обами тут уже ні до чого.

Є міжнародне право. Парадоксально, але це право передбачає застосування мови найбільш наближеної саме до тієї, яку так бояться журналісти і правозахисники – мови війни.

Олена Сирінська, ІЦ «Майдан Моніторинг»

Головна проблема моніторингу мови ворожнечі

На мою думку, головна проблема моніторингу мови ворожнечі полягає у тому, що ініціатори виходять із уявлення про статичність ідентичностей – мовляв вони там теж українці і тому емоційне забарвлення у новинах, героїзація воїнів АТО або використання епітетів НАШІ щодо української армії негативно сприймається протилежною стороною, створює підґрунтя для конфлікту, дегуманізує тощо.

На мою думку, ситуація категорично відмінна. Конфлікт вже триває і ключовими сторонами конфлікту з одного боку є носії української ідентичності, а з іншого боку носії колишньої радянської., а тепер чим далі, то російської імперської ідентичності, відомої також як “рускій мір”. Підхід, який пропонують дослідники з УКУ, і не лише вони, а ціла низка лівих експертів, передбачає, що з носіями російської імперської ідентичності можна домовлятися і треба домовлятися, у такий спосіб, уникаючи конфлікту. А для цього, на їх думку, треба бути нейтральними у висвітленні конфлікту.

Можливо дивлячись зі Львова так і здається, але реальність на сході дещо інша. Ключовим критерієм початку будь якого діалогу є лояльність цих громадян до Української держави.

Вони самі мають назвати себе українцями. Якщо вони називають себе “рускімі”, “гражданамі ДЛН/ДНР”, мені з ними немає про що говорити. Вони колаборанти, які підтримують російську агресію. Так от, підсумовуючи, ми готові говорити з тими, хто визнає себе українцем (громадянська ідентичність) і поки не готові говорити з тими, хто таким себе не вважає.

Говорячи словами Еклезіаста, для всього свій час, час для війни і час для миру. І прошу вас не треба їх плутати.

cenzura_0

Соціальний діалог про порозуміння у Голій Пристані

25 грудня 2015 року в центральній районній бібліотеці м. Гола Пристань Херсонської обл. представники Голопристанського РБФ “Свята Ольга“ за підтримки Української Миротворчої школи організували проведення соціального діалогу на тему ”Вектор протистояння та вектор порозуміння”.

До обговорення важливої теми були запрошені представники публічної влади та самоврядування, працівники освіти, культури, медицини, соціальної сфери, члени громадських організацій та ЗМІ. Загалом участь в обговоренні брали 35 осіб.  

На початку президент фонду Світлана Михолат поінформувала про початок реалізації міні – проекту – інформаційна компанія ”Від ворожнечі до мирних перетворень в громаді” окреслила заплановані заходи. Експерт проекту Андрій Соков, спеціальний кореспондент газети “Новий День” під час дискусії розкрив питання існуючих  протиріч між різними категоріями населення в громаді, зупинився на використанні  “мови ворожнечі”  в сучасному інформаційному полі, навів приклади публічної мовної дії, які стають причинами агресії, насильства, ворожнечі та конфліктів.

В процесі соціального діалогу в процесі презентації учасники заходу обмінювалися думками з приводу того, хто найчастіше використовує ненависницькі терміни, як в повсякденному житті можливо фільтрувати негативну інформацію та якими цивілізованими термінами можна замінити “слова ворожнечі”.

Учасники заходу погодились з тим, що сьогодні важливо кожне слово зважувати адже будь – яка фраза, особливо до представників етнічної чи соціальної групи може образити та призвести до непередбачуваних наслідків.

Нам варто замислюватися над сприйняттям такої термінології і будувати взаємини керуючись виключно принципами толерантності та поваги один до одного, активно формувати  загальнолюдські цінності на основі терпимості, справедливості та взаєморозуміння

Захід проведений  в рамках програми підтримка Місцевих ініціатив Української Миротворчої Школи за фінансової підтримки Посольства Великої Британії в Україні.

Президент

Голопристанського РБФ “Свята Ольга”                                           Світлана Михолат

Що таке безпека в Краматорську? УМШ запускає процес спільного пошуку відповіді

25 грудня 2015 р. координатор УМШ в Краматорську Олекса Муравльов здійснив свою мрію зібрати разом дуже різних краматорчан та переселенців, зацікавлених в створенні безпечного середовища навколо себе. Це були представники 12 громадських організацій, військові, журналісти і новий секретар міської ради, а також троє координаторів УМШ в Харкові. Це були не випадкові люди, а правдиво активні громадяни, однак не всі були знайомі.

Дискусію проводив кандидат соціологічних наук Ігор Дубровський, темою дисертації якого і є безпека.

Дискусія про безпеку в місті почалася з обговорення того, що учасники вважають безпекою. Як самі вони, так і організатори дискусії, ми всі були вражені великим спектром відповідей.

Безпека за версією активних людей в Краматорську це – відсутність загроз та тривоги; це почуття впевненості в тому, що з тобою нічого не трапиться, що ніхто не зможе втрутитися в твій простір, впевненість в завтрашньому дні, перебування в зоні комфорту. бажання жити в майбутньому.

Учасники розділили безпеку військову, економічну, фізіологічну, емоційну. Згадували також, що безпека – це ілюзія.

Більшість учасників зійшлися на тому, що Краматорськ –  це небезпечне місто.

Основними небезпеками спільними зусиллями назвали:

  1. Страшно переходити дороги – і через порушення водіями правил, і через погане освітлення.
  2. Високий рівень криміналу в місті – особливо наркоторгівлі і крадіжок. Міліція бездіяльна.
  3. Погана якість медичних послуг
  4. Погана екологія, проблеми з переробкою сміття, брудне повітря.
  5. Поганий стан комунікацій – відсутні майданчики для спілкування, погана якість інформаційних каналів.

З позитивного відмітили, що активні громадяни зараз мають можливість долучатися до процесу обговорення і підготовки рішень, як в міськраді, так і в ОДА. Казали, що зараз проводиться так багато всяких заходів обома владними установами та громадськими організаціями, що вони не встигають скрізь бувати. Наша дискусія перетнулася в часі з благодійним ярмарком і частина людей буквально розривалася між двома подіями. Ми запропонували їм постійно спілкуватися і поділити між собою події, щоб скрізь встигати.

Дуже швидко вдалося домовитися про способи громадського контролю безпеки в місті.

Тож в Краматорську вважають, що громадський контроль за безпекою це:

  1. Участь в процесі підтримання безпеки
  2. Знання законів та доступних механізмів контролю
  3. Обмін досвідом між тими, хто цим вже займається
  4. Вміння домовлятися про спільні цілі
  5. Обговорення оцінки небезпек і ризиків

Секретар міськради після двох годин дискусії сказав, що «без партнерства громадськості і влади нічого більше вже не вийде». Ми подарували через нього для міської ради книгу з науковими підсумками першого року роботи УМШ. Сподіваємося, що вона буде корисною для нового складу. Цікаво, що вперше на дискусіях, які ми проводимо в Краматорську, не відчувалося жодних бар’єрів в спілкуванні з владою і громадянами. Може тому, що секретар міськради на посаді всього місяць.

Дуже цікава вийшла коротка дискусія про кордон між Україною і Росією. На думку учасників Україна має показувати людям з окупованих територій вибір у вигляді комфорту, злагоди, можливостей для розвитку малого бізнесу і самореалізації. Однак не всім там подобається такий вибір, і тоді, якщо вони хочуть патерналізм, то хай вибирають собі інший світ.

З готових рішень було обговорено проект під кодовою назвою «Вата, правий сектор вас запрошує к стенке!», але що стоїть за цим закликом ми поки нікому не розповімо. Подивимося, як цей план буде реалізований.

Цікаво, що жодних відмінностей в думках між старими краматорчанами та вимушеними переселенцями виявлено не було.

Деякі з учасників подумали, що Ігор Дубровський проводив тренінг, його навіть спитали про мотиви його участі в проекті. Однак всі учасники погодилися, що провели час цікаво і корисно, і зрозуміли, що це був не тренінг, а початок спільних дій.

А в мене в результаті нарешті склалося розуміння причин однієї з найсерйозніших комунікативних проблем України – читайте Безпека російською мовою – місія неможлива?! Дякую всім учасникам за натхнення.

Запрошуйте нас ще. Ми приїдемо туди, де ми потрібні. Так і працює Українська Миротворча Школа.

Наталія Зубар, координатор УМШ

20151225_171352 20151225_165529