Метрополітарний розвиток міст та регіонів чи їх великий занепад?

Метрополітарний розвиток великих міст України разом зі стратегіями сталого розвитку відповідних прилеглих територій (метрополітарні простори) – це засадничі питання та виклики, що стоять перед українським суспільством на шляху сучасних трансформаційних процесів. Особливим чином ця проблематика актуалізується на тлі серйозних безпекових завдань, які стоять перед Україною.

Ці питання полягають у необхідності реінтеграції та ревіталізації звільнених територій (Луганська, Донецька область), стабілізації, інтеграції та зміцнення інших прикордонних територій (Чернігівщина, Харківщина, Сумщина, Одещина, Херсонщина, Приазов’я).

Також тема метрополітарного розвитку має безпосередньо відноситися до сфери впливу реформи місцевого самоврядування, що уже відбувається. Інша справа, що аспект метрополітарного розвитку є не дуже укорінений у загальний дискурс щодо регіонального розвитку України, оскільки дана тема не є надто розвинутою в Україні теоретично, тим паче й практично.

Для діячів Української Миротворчої Школи та членів ГО ІЦ “Майдан Моніторинг” липень 2015 року розпочався моніторинговим проектом «Місія Донбас». Більш детально про саму місію та про її підсумковий звіт можна дізнатися тут: Місія «Донбас 2015» – моніторинг низки міст сходу України

Пункти №7 та №8 звіту «Місії Донбас» стосуються саме проблем сіл і малих міст та ролі метрополії, стратегічних планів розвитку територій. Український досвід, як я уже казав, не є багатим на успішні приклади конструювання метрополітарної політики. Отже, керуючись саме необхідністю пошуку нових рішень та ознайомлення з існуючим досвідом на дану тематику, нами була погоджена можливість студійного візиту до Польщі. Досвід, яким володіє сучасна Республіка Польща, є множиною успішних практик провадження метрополітарної політики, який пов’язаний радше з фаховими та творчими зусиллями конкретних міст, ґмін та їхніх спілок чи об’єднань, ніж з централізованою політикою центрального уряду. Сама метрополітарна політика в Польщі не є оформленою законодавчо у вигляді норм та приписів польської правової системи. Існує лиш «Концепція Просторового Загосподарювання 2030» Міністерства Регіонального Розвитку, яка описує загальну візію розвитку цілої Польщі через розвиток метрополій та метрополітарних територій.

image1

Зауважу, що більшість досягнень та успішних результатів у Польщі в цій сфері є радше наслідком ефективних проектів урядів метрополій та/або об’єднань ґмін метрополітарних територій, ніж наслідком певної централізованої політики.

Центральною точкою нашого візиту стало славетне місто Краків. Але перед тим, як розповісти про зміст наших тематичних зустрічей в самому Кракові, варто звернути увагу на конкретний результат ефективної метрополітарної політики в Польщі, на який неможливо не звернути увагу під час подорожі з Варшави до Кракова. Відстань у 350 км, що долається потягом за 2 години 20 хвилин – це дійсна міжметрополітарна інтеграція. І так не тільки з Краковом! Аналогічне за швидкістю та зручністю сполучення мають інші польські мегаполіси як зі столицею, так і між собою.

image2

Зручний розклад ранкових та вечірніх поїздів з Варшави в усі кінці Речі Посполитої, а також між містами Польщі, робить залізницю справді важливим транспортним чинником та одним з ключових комунікаційних факторів республіки. Польська залізниця PKP робить все для того, щоби кожен поляк мав можливість швидких та зручних подорожей та відряджень. Багато поляків живуть в одному місці, а працюють за 200, 300, 400 км звідти. Порівняння PKP-шних Express InterCity Premium та „Інтерсіті” від Укрзалізниці за швидкістю та зручністю розкладу залізничного сполучення поки що не є на користь українських потягів. Навіть київські напрямки з Харкова, Одеси чи Львова значно поступаються варшавським з Кракова, Вроцлава чи Ґданська. На жаль, поки взагалі не йдеться про швидке і зручне сполучення Харків-Ужгород, Харків-Одеса чи навіть Маріуполь-Київ.

image3

У Кракові ми мали нагоду перебувати з робочим візитом дві доби 14 та 15 березня 2016 року. Координатором наших студій з польської сторони був доктор Міхал Кудлач (dr. Michał Kudłacz) з Економічного Університету в Кракові (Uniwersytet Ekonomiczny w Krakowie). І саме з доктором Міхалом відбулася перша зустріч по приїзду до Кракова 14-го числа. Доктор Кудлач в своїй праці досліджує міста світу, а найбільшу увагу зосереджує саме на політиці розвитку міст в Польщі. Пан Міхал досліджує політику розвитку міст в різних аспектах: суспільному, економічному, культурному, просторовому.

image4

Основною темою нашої зустрічі з доктором Кудлачем був розвиток міст в Польщі, а саму зустріч я більш детально зафіксував у тезах:

  • Критерії інфраструктурні, соціальні та культурні, як кількісні критерії сучасного міста.
  • Метрополія є містом, що вирізняється своїми якісними характеристиками.
  • Метрополія має здібність до самовідтворення потенціалу.
  • Риси міста-метрополії:
    • Місто є вузлом притоку капіталу (людського, економічного, політичного, наукового, …)
    • Місто є центром творення потенціалу
    • Місто є центром найбільших інституцій сфери публічної, приватної, неурядової.
    • Наявність каналів комунікації міста з іншими метрополіями
    • Виробництво більшості ВВП
    • Складна структура суспільства всередині міста
    • Орієнтація на вирішення загальнолюдських проблем
  • Метрополітарний простір є поняттям ширшим за метрополію та об’єднує багато населених пунктів та одиниць території разом з самою метрополією та території потенційного розвитку цього простору.
  • Метрополія може бути моноцентричною та поліцентричною (аґломерація з кількох великих міст).
  • Метрополії в Польщі:
    • Варшава (очевидно: столиця, фінансовий, політичний, науковий, інтелектуальний, бізнес-, транзит-, туристичний центр)

image5

    • Краків (незначно поступається Варшаві; міжнародний туризм, історична столиця, до 1 млн мешканців разом з метрополітарним простором, академічно-науковий центр, студентський центр)

image6

      • Тримісто (Ґданськ, Ґдиня, Сопот) (до 1 млн мешканців, приклад поліцентричної метрополії, міжнародний аеропорт, важливий осередок науковий, академічний та туристичний)
      • Вроцлав (0.7 млн мешканців, сильна динаміка розвитку, сильні міжнародні зв’язки)
  • Познань (місто-побратим нашого Харкова, 0.7 млн мешканців, сильна динаміка розвитку, сильні міжнародні зв’язки)
  • Лодзь (разом з приміськими територіями до 1 млн мешканців, активна реконструкція інфраструктури, студентський та академічний центр)
  • Верхня Сілезія (агломерація Катовіце, загальний демографічний потенціал – до 3 млн мешканців, розвинутий урбаністичний міський уклад, слабко розвинуті метрополітарні функції, сильні процеси інтеграційні та модернізаційні)
  • Розвиток регіонів відбувається за поляризаційно-дифузійною моделлю, коли розвиток полюсу зростання (наприклад, метрополії) спричиняє дифузію, поширення розвитку на менші одиниці території та на весь метрополітарний простір.

Наступної доби зранку 15 березня у нас була запланована зустріч в Уряді Маршалковському Малопольского Воєводства.

image7

На цій зустрічі з польського боку були присутні Jerzy Fedorowicz (Єжи Федоровіч – член ради Воєводства Малопольського, Голова комісії культури Сейміка Воєводства Малопольського, Stanisław Banaś (Станіслав Банашь) – директор позаурядової організації Фундації “Ukryte Skrzydła” («Сховані Крила») , що співпрацює з Урядом Воєводства, Zdobysław Milewski (Здобислав Мілєвскі) – директор Канцелярії Сейміку Воєводства Малопольського, Jakub Olech (Якуб Олех) – координатор Відділу по публічним комунікаціям Канцелярії Сейміку Воєводства Малопольського.

image8

Основною темою зустрічі була співпраця Уряду Воєводства та Сейміку Воєводства з неурядовими організаціями, такими як організацій пана Станіслава. Деякі з методик співпраці між владою та громадянським суспільством є дуже важливими та потрібними до реалізації у нас в Україні, як, наприклад, «бюджет участі». Бюджетом участі називають певну частину бюджету, що виділяється задля реалізації проектів за ініціативи громадян та громадських організацій, зазвичай на відкритій конкурсній основі. Така практика, з одного боку, наближає діяльність влади до потреб громадян, а з іншого боку, підтримує громадянську активність фінансово, та сприяє її розвитку та збільшенню кількості активних громадян та громадянських активностей.

Також було дуже корисно для нас обмінятися досвідом з паном Станіславом Банашем щодо методів роботи з дітьми та адаптації, інтеграції вразливих груп до місцевої громади. Ми поділилися досвідом реалізації проекту «Країна руками дітей» http://maidan.org.ua/2015/09/proekt-krd-majbutnje-razom/ . А пан Станіслав поділився досвідом проекту соціалізації дітей та дорослих з депресивних районів, який Фундація «Сховані Крила» реалізовувала разом з їхніми бельгійськими партнерами «Mobile school» за дуже цікавою технологією інклюзивного навчання на вулиці.

Остання зустріч відбулася по обіді 15 березня з представниками Уряду Міста Краків. На зустрічі з польського боку були присутні Jacek Woźniak (Яцек Возняк) – заступник директора Відділу Розвитку Уряду Міста Краків та Mateusz Drożdż (Матеуш Дрождж) – працівник Відділу Розвитку Уряду Міста Краків.

image9

Пани Яцек та Матеуш розповіли більш детально про місто Краків, зробили презентацію Кракова, його історії розвитку, можливостей, досягнень та перспектив. Можна багато розповісти про це місто, про цю другу польську метрополію, та я наведу один цікавий приклад. Я уже згадував у описі нашої зустрічі з доктором Міхалом Кудлачем той факт, що Краків є метрополією, що виділяється своїєю позицією на мапі міжнародного туризму. А ви знали що 2014 року саме тільки місто Краків відвідало 10 млн туристів? Прописом: ДЕ-СЯТЬ МІЛЬ-ЙО-НІВ ТУ-РИС-ТІВ! Довідка №1: Населення ЦІЛОЇ Польщі у 2014 році 38,5 млн людей. Довідка №2: У 2014 році ВСІ курорти Єгипту відвідало теж 10 млн туристів.  

Українські регіони, великі міста та агломерації мають величезний потенціал, як економічний, так і людський, науковий, інтелектуальний, але Україна не має шансів відбутися як модерна країна без продуманої та сучасної метрополітарної політики. Саме через великі міста-хаби, так звані метрополії, в сучасному світі відбувається взаємозбагачувальний обмін надлишками потенціалів міст та цілих територій. І якщо наші великі міста разом з їхніми громадянами будуть замикатися самі на собі, вести паразитарну політику щодо прилеглих територій та щодо один одного, замість праці над великим завданням взаємодопомоги у розвитку заради спільної мети, то Україна так і залишиться напівпідсвіченим простором на світовій мапі розвитку. Або ж засяє яскраво всіма своїми регіонами?..

image10

Підручники УМШ і їх автори доїхали до півдня України

Ми видали три перших підручника УМШ, щоби розширювати кількість тих, хто замислюється над тим, яке майбутнє чекає Україну, як зробити візії майбутнього спільними і залучити до їх розробки і втілення більше людей у своїх містах. Як показали перші зустрічі з мешканцями південних міст України, навколо книг виникають дуже цікаві і змістовні дискусії.

Автори книг Олександр Зінченко і Збіґнєв Буяк та перекладач Олександр Шевченко розповіли про свою роботу херсонським студентам і викладачам 13 учбових закладів 16 травня в Херсонському Національному Технічному Університеті, активістам і експертам Одеси 17 травня в HUB Odesa, працівникам освіти і культури Біляївського району Одещини в районній бібліотеці. Далі плануються ще зустрічі з моряками і експертами міста Чорноморська.

Всі зустрічі проходили в формі живих дискусій, де питання ставили як авторам книг, так і присутнім. Особливо жваво обговорювалися питання про те, в чому може бути привабливість України для Європи, чим унікальні українці і як можна використати польський досвід системних реформ в Україні.

Одесити вважають, що Україна є прикладом міжетнічної та міжрелігійної толерантності для всіх сусідів. Також в Одесі відмітили безпекову роль України для Європи. Українці роблять простір навколо себе привабливішим і зручнішим – відмітила учасниця дискусії молдовського походження.

Дякуємо Павлу Гавришу, Людмилі Ямщиковій та Олександру Славському за прекрасну організацію зустрічей.

Наталія Зубар, координатор проекту УМШ, учасник описаних подій

20160517_181025 20160517_180947 20160516_152211 20160516_161033

Зустрічайте перші підручники УМШ, які пов’язують минуле і майбутнє.

13072710_1008780975870756_2113830094745539735_oВ кінці березня 2015 року вийшли в світ перші підручники Української Миротворчої Школи, які пов’язують минуле і майбутнє. Їх автори – постійні викладачі і експерти Української Миротворчої Школи – написали книжки на прохання слухачів двох років наших шкіл, в змісті даються відповіді на питання, які виникали при обговоренні їх лекцій.

Андрей Каменщиков – соціолог. Працював в Абхазії, Казахстані, Придністров`ї. Проводить миротворчу та гуманітарну діяльність в конфліктних регіонах колишнього СРСР.

Олександр Зінченко – історик, публіцист, письменник. Його роботи ставали національними бестселлерами України та отримали престижні премії в Польщі.

Збіґнєв Буяк – польський політик, політолог, лідер руху “Солідарність”, який ліквідовував комунізм у Польші.

З квітня 2016 року ми організовуємо публічні дискусії з авторами книжок. Запрошуйте нас – і ми приїдемо! Тільки спочатку – прочтайте книжки!і

Ви можете скачати повні електронні версії книжок.

Каменщиков А.А.AK_cover_1
Международный опыт гражданского миротворчества на постсоветском пространстве
ISBN 978-617-7266-63-0

Повна електронна версія книги А.Каменщикова

Войны в Приднестровье и Абхазии, Чечне и Нагорном Карабахе, Южной Осетии и Таджикистане, противостояние 1993 года между Президентом и Парламентом в Москве и межэтнический конфликт 2010 года на юге Кыргызстана — все это кровавые драмы новейшей истории, оказавшие значительное влияние на современное положение дел в государствах, возникших на пространстве бывшего СССР. Как гражданское общество постсоветских стран действовало в ситуации вооруженного противостояния? Какие возможности есть у простых людей, у общественных организаций работать во имя мира и взаимопонимания в столь непростых условиях? Сегодня эти вопросы особенно актуальны для Украины, пережившей за последние годы и расстрел людей в центре столицы, и аннексию Крыма, и Одесскую трагедию 2 мая, и продолжающуюся необъявленную войну на востоке страны, уже унесшую многие тысячи жизней. Цель данной публикации — поделиться теми уроками постсоветских конфликтов, которые могут быть полезны в решении острейших проблем, вставших сегодня перед украинским государством и обществом.

Зінченко О.М.OZ_cover_1
Польські олені, Обама та колективна пам’ять українців. Як подолати тяжіння минулого
ISBN 978-617-7266-64-7

Повна електронна версія книги О.Зінченка

Що може об’єднувати польських оленів, президента Обаму та пам’ять українців про минуле? Ця книжка — це науково-популярна спроба пояснити, як минуле впливає на майбутнє і як подолати гравітацію історії. Розрахована на всіх, хто вважає себе приналежним до «агентів змін».

 

 

Збіґнєв Буяк
Суспільні порозуміння — феномен європейської культури
ISBN 978-617-7266-65-4

Повна електронна версія книги З.Буяка

ZB-cover-1Суспільне порозуміння — це суто європейський винахід, і якщо він існує на інших континентах, то тільки як різновид європейського експорту. Що є такого в історії та культурі Європи, що саме тут народився та розвинувся цей унікальний суспільно-політичний феномен? В чому є унікальність, яка дає євроатлантичному просторові істотну перевагу над іншими цивілізаційними просторами? Ця книга, написана одним з лідерів найуспішнішої мирної революції в Європі, може бути цікава всім, хто хоче зрозуміти, чому Україна вибрала шлях в євроатлантичний світ.

 

 

 

 

AK_cover_2 OZ_cover_2 ZB-cover-2

 

Кібербезпека – виклики для України і Європи

Elena Znatkova: 17 квітня 2016 р. у клуб “6-й кут” у Харкові відбулася надзвичайно цікава зустріч з паном Томашем Флідром, провідним чеським експертом з питань кібербезпеки, колишнім співробітником служби кібербезпеки в Управлінні національної безпеки Чехії, координатором комп’ютерної безпеки при Міністерстві Закордонних справ Чеської Республіки, заступником політичного радника Командувач КФОР НАТО.

13006466_601168370037699_824759831066690728_n

Взагалі раніше не цікавилася цим питанням, а воно потрібне і дуже важливо. Окрім рекомендацій від пана Томаша, зустріла своїх студентів, друзів.

13010839_601168556704347_2998136685477456496_n

І ще, ЛНАУ, треба запам`ятати: WI-FI – це знахідка для шпигунів, а роутер на сьогоднішній день – велика небезпека. Далі буде…

13012625_601168440037692_7388187748744820989_n

Як писати про війну?

images (1)

Дискусія про те, як правильно писати про війну, в українському суспільстві триває приблизно стільки ж, скільки триває сама війна. Так, війна, нехай неоголошена, але у будь-якому випадку цей конфлікт з боку міжнародного права класифікується як міжнародний. Навіть ті, хто не з початку дивились або вже покинули дивитися засідання Ради Безпеки ООН, не могли не помітити, що на кожному засіданні в бік Росії вживають слово агресор, а в бік її дій – агресія.

Тому що це згідно міжнародного права за всіма критеріями Росія у випадку конфлікту на сході України є агресором. А Україна – об’єктом агресії.

Навіть якщо обидві країни і не оголошували війну. До вашого відома це не в моді. Десь так з середини 20-го століття як не в моді. Що не заважає війнам починатися і закінчуватися. Просто тепер їх називають міжнародними конфліктами. Читайте статтю 2 будь-якої з 4-х Конвенцій Міжнародного Хреста 1949 року: «Крім положень, застосовуваних уже у мирний час, цю Конвенцію слід застосовувати у випадках оголошення війни чи кожного збройного конфлікту, який виникає між двома або більше Високими Сторонами, навіть і тоді, коли цей стан війни сторони не визнають». Ця стаття для них спільна. Почитайте. Наступний абзац там називає окупацію окупацією, навіть у випадку, якщо окупації не чинився збройний спротив.

Міжнародний збройний конфлікт – це такий зручний евфемізм для війни. На відміну від класичного стану війни у цьому випадку не обов’язково мають на увазі відкладення чинності чи призупинення договорів, укладених у мирний час, а також повноцінне застосування права нейтралітету. Але у випадку України більша частина цивілізованого світу не лише розірвала угоди про військове і технічне співробітництво з РФ і наклало санкції, але давайте говорити чесно, доволі багато зробила для того, щоб перетворити російську економіку і військову потугу за лічені місяці у радіоактивний попіл. Я зараз про те, що очевидно, що міжнародна спільнота якимось дивовижним чином не вигадуючи нового велосипеда чомусь змогла класифікувати конфлікт так, як нам вигідно і треба. І називає речі своїми іменами. То звідки ж такі складнощі з’явились у провідних українських журналістів, які чомусь досі не знають як що називати і кожна редакція вигадує собі свій словник?

Ідемо далі. Ви скажете, що сама українська влада не визнає війну війною і називає її АТО. Навіть договори не всі розірвали і взагалі «ліпецька фабрика». Але я перепрошую, яким же це чином з точки зору міжнародного права заважає цьому конфлікту носити міжнародний характер?

Якщо конфлікт відбувається між міжнародним терористичним угрупуванням і визнаною  на міжнародному рівні офіційною владою навіть за підтримки міжнародної коаліції, то все одно цей конфлікт носить міжнародний характер. І я зараз писала про Талібан в Афганістані, а не про те, про що ви подумали.

Так, ми не унікальні. І знову таки – світ в принципі знає, що з нами робити і як нас назвати. Тоді чому українські журналісти такі не сміливі не можуть назвати розпоротий живіт українського депутата чи прив’язування до стовпа української активістки на території підконтрольній терористичним ЛНР та ДНР актом, що «спрямований на  заподіяння смерті чи серйозних тілесних ушкоджень цивільним особам, чи будь-яким іншим особам, що не беруть активної участі у ворогуванні у стані збройного конфлікту, коли метою такого акту, за його суттю чи контекстом, є залякування населення, або змушування уряду чи міжнародної організації вчинити чи утриматися від вчинення будь-якого акту».

Знаєте, що це за визначення? Це визначення терористичного акту у Міжнародній конвенції  про боротьбу з фінансуванням тероризму, яку Україна, до речі, ратифікувала. То як по вашому українська влада могла класифікувати те, що відбувається на Донбасі? В чому ж вона помилилась на думку українських журналістів? Ну то звідки такі складнощі з визначеннями у українських журналістів? Термінологічного апарату не вистачає аж настільки, щоб створювати власні словники? Бідніший ніж у українських депутатів? Серйозно?

Добре, скажете ви. Припустімо, то були акти тероризму справді спрямовані на залякування і на те, щоб українська влада чогось не вчинила, а ООН не помогла, але звідки видно, що цей тероризм міжнародний. І хіба ДНР і ЛНР – це організація, а не самопроголошені республіки? Так, організації, які, до речі, на відміну від «Ісламської держави», навіть мають дату створення – 9 лютого 2006 року  у Донецьку було створено (конспектуйте) Міжрегіональну федерацію громадських (прямо як Хамас) організацій «Донецька Федеративна Республіка», у склад федерації ввійшли «Донецька Республіка», «Дніпропетровська Республіка», «Харківська республіка»,  «Луганська Республіка», «Запорізька Республіка» і «Херсонська Республіка», а в інших областях координаційна рада вирішила створити посольства. Сюрприз? Це ще не все. Організація під назвою Донецька Республіка з’явилася у 6 грудня 2005-го року і зовсім недавно з помпою відзначила своє 10-річчя. Очолював її Олександр Цуркан і такий собі Андрій Пургін. Так, саме той Пургін саме з тої «ДНР», яку не знають як назвати українські журналісти. «Совпадение? Не думаю». Так що організація.

А для того, щоб довести що має міжнародне фінансування, варто  застосувати методи боротьби з фінансуванням міжнародного тероризму. Достатньо швидко можна знайти за які такі грошенята члени цієї самої республіки каталися у табір Селігер в Росію. Більше того, це можна зробити і за допомогою логіки. Здогадуєтесь? Табір Селігер, де збирались прокремлівські організації чиїм коштом фінансувався? Якщо він в Росії? Думаємо… Правильно. Якщо його проводили в Росії і для пропутінської молоді, то і фінансувала, в тому числі доставку тушок туди, Росія. А у 2005-му році книжка Леоніда Кучми «Україна – не Росія» уже вийшла. І таким чином це фінансування виходить яким? Правильно. Зовнішнім. Значить ця організація була профінансована вже тоді на міжнародному рівні. І її члени пройшли відповідну підготовку у російських таборах. То який це тероризм? І яким його буде вважати  суддя міжнародного трибуналу?

До речі, зовсім не обов’язково Міжнародного Кримінального Суду і за Римським Статутом. Насправді міжнародних трибуналів щодо військових злочинів і злочинів проти людяності було декілька ще до створення цієї установи. А останній трибунал у справі  С’єрра-Леона було створено 2002-го року, вже після прийняття Статуту МКС. Підставою для створення такого окремого трибуналу з військових злочинів стала Угода між ООН і урядом С’єрра-Леоне за рекомендацією РБ ООН.

Саме тому особисто мене висловлювання деяких українських правозахисників щодо того, що без ратифікації Україною Римського Статуту міжнародний суд є недоступним, м’яко кажучи смішать. Серйозно? Взагалі-то один суд міжнародний по острову Зміїний ми уже успішно майже продули.

Факти і об’єктивна реальність говорять про дещо інші речі. До речі, знаєте у чому полягав конфлікт у С’єрра-Леоне, який гордо на сайті російської вікіпедії іменується громадянською війною? Українські журналісти ж такі класні, словники пишуть, вони ж мали про це розповісти.

Знаєте? Не знаєте? То я вам розкажу. Діло було так 23 березня 1991 року. Об’єднаний революційний фронт (така собі місцева організація) за підтримки Національного патріотичного фронту Ліберії (така собі група товаришів із сусідньої Ліберії) – обидві організації, які м’яко кажучи не гребували терористичними методами, – здійснили інтервенцію на територію держави С’єрра-Леона і спробували повалити уряд Джозефа Момо. Вам це щось нагадує уже, так? Так. Але то була громадянська війна. Тому що вони хотіли повалити уряд, встановити свій уряд і там була умовно своя організація, яка тим займалась.

Натомість в Україні група дуже зелених і не дуже ввічливих товаришів абсолютно відверто вкрала кусок території однієї суверенної держави у другої суверенної держави – півострів Крим. Тобто одна держава вчинила окупацію і анексію частини території іншої держави. Так як по вашому наші міжнародні партнери могли класифікувати цей конфлікт? Ще раз – одна держава приєднує до себе кусок іншої держави? Це може бути громадянська війна в середині однієї держави? За всього бажання Путіна тут навіть гуманітарною інтервенцією не пахне. Які ж тут можуть бути сумніви щодо класифікації у осіб, які хоча б трохи знайомі з міжнародним правом.

Тоді звідки ж такі проблеми в українських журналістів і правозахисників? Я не претендую в жодному разі на істину в останній інстанції, але мені особисто здається, що на це є дві причини:

  • за час незалежності у держави Україна не було влади, якій би народ міг довіряти;
  • українські журналісти і правозахисники дуже бояться, що якщо вони почнуть називати речі своїми іменами, їх звинуватять у пропаганді.

Взагалі-то є ще третій варіант, за якого українські журналісти і правозахисники можуть бути абсолютними невігласами, які не читають ні міжнародних конвенцій, ні українського законодавства і тому роблять заяви, що мобілізація незаконна, якщо не оголошено військовий стан, хоча мобілізаційну підготовку відповідно до ЗУ «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію» проводять саме у мирний час, а мобілізація якраз необхідна для планомірної підготовки до переходу на «на функціонування у особливий період».

Але у цей третій варіант дуже не хочеться вірити. От просто не хочеться вірити у те, що не просто невігласи, а ще і вчитися не хочуть, бо за півтора роки підручник з міжнародного права можна було б купити і прочитати, так само як і закони вивчити. Хоча б українські. Міжнародні договори і конвенції більш менш у підручнику мають бути описані. Але оскільки вірити у таке не хочеться, то трішки докладніше про два попередніх варіанти.

Причина перша – це питання стрибка віри. Досі з боку українських урядів українські журналісти і правозахисники часто спостерігали репресії і незаконні затримання, причому часом терористами оголошували їхніх колег, які чомусь не мали другого клопоту як сховати гранату під газовою плитою і саме перед приходом міліції з обшуком. Звісно, що після стількох років таких смішних новин, які писалися за логікою – яка держава, такий і теракт, – важко усвідомити той факт, що не лише президент, уряд і державний апарат все-таки будуть трохи кращими за попередні, держава підросла у статусі, а терористи, з якими ми маємо справу вже і зовсім не смішні. І це люди, які у мирних українських містах підривають бойові гранати, закладають вибухівки в офісах, викрадають заручників, фінансуються з сусідньої держави і бірюльки закінчились.

Більше історія про те, як британське посольство обдзвонило всіх цивільних миротворців, конфліктологів, медіаторів і т.д. і попитало про те, що вони знають про правих українських радикалів тільки не тих, що «Свобода», а тих, що навпаки, не виглядає дивною. Бо загроза є реальною і очевидною і не у Великобританії, де теракти вчинив Лапшин – так, так, той самий занурений у науку хлопчина з Дніпропетровська, який трохи обчитався  книжок Дугіна і йому подібних.

Якщо забули, то було це аж у… 2013 році, тобто насправді недавно. І це український громадянин закордоном. І нема тут причин для гордості регіональної преси – не буду вказувати на конкретне видання, яке відверто раділо тому, що саме українців затримали за теракти проти мусульман у Великобританії вже у липні 2015-го року. Тому що проти нас працює саме ця мережа організацій, яку готували до диверсій на нашій території і уже дуже і дуже давно. Але так само і до терористичних атак за нашими межами, у яких би добре прослідковувався слід українських громадян.

Чи ви серйозно вірите у те, що хтось у Великобританії буде вдячній Україні за ідіотів, які підкладуть бомбу  під мечеть? Ви думаєте комусь закордоном цікава ваша ісламофобія? Серйозно? Відкрию вам секрет. Їм цікаво, щоб у них під вікном бомби не рвалися. Їм цікаво, щоб мир був. Вам теж це цікаво? То чого ж ви дивуєтесь, що і їм це цікаво? І хочете, щоб вони вам за теракти подякували. Бо мечеть? А ви в курсі що у Британії є баронеси-мусульманка одна з лідерів консервативної партії. Тому мечеть нормально. Бомба ненормально. І не хочуть вони ваших бомб. Їм нецікаво, що деякі українські феміністки (я серйозно) вважають, що Мозговой з «насіловать їх всєх надо» це просто «чілавєк с особим виглядом на жизнь». Не хочуть вони таких «взглядов на жизнь» на свободі. Тримайте своє виправдання Талібану при собі. Хоч і православного.

Все просто – є певна кількість папірчиків, більшість з яких прийняв парламент, яким визначається, що бомба під мечеттю – це теракт. А терактів там не люблять. Бо теракт – дивись вище – спрямований проти мирного населення теж. Як мінімум мирне населення вони лякають, що погано до психіки. А ще вони – який жах для українського громадянського суспільства – підривають віру громадян у спроможності власної держави. А жителі Великобританії свою країну і свою королеву люблять. З чого б це якась потолоч посміла підривати їхню віру у їхню державу і їхню королеву?

То за що любити тих, хто підтримує терористів? Це справді важко зрозуміти тим, хто не вірить своїй державі і своєму президенту, але це так. Є країни, у яких громадяни своїй владі довіряють. Про це все вам мали б розказати українські журналісти і Мінстець. Але оскільки вони зайняті укладанням словничків, то доводиться мені.

Крім всього іншого, попередні влади та і ця на початку, що тут гріха таїти, не грішили пропагандою. І скотитись до рівня пропагандистського ресурсу на зразок Russia Today – це для українських журналістів просто жах. А ще називати речі своїми іменами – це так схоже на мову ворожнечі, а потім тебе ж Дуня Міятовіч з ОБСЄ буде лаяти і на печеньки на конференцію ОБСЄ не покличе.

Але тут доведеться відкрити страшний секрет – називати речі своїми іменами у таких випадках це не мова ворожнечі. Його завданням є не вказати що той чужий поганий, не такий як я хороший. Його завданням є створити з хаосу військових дій уявлення про порядок, яке насправді допомагає і військовим, і суспільству змиритися з тими дуже некрасивими речами, які передбачають військові дії.

Те, що використовують у своїх прес-релізах військові – це жаргон військових. По аналогії з мовою ворожнечі, яка також є неточним перекладом терміну “hate-speech”, я часом називаю це явище мовою війни. Офіційно у мові можна виділити так званий воєнний реєстр.

Це явище досліджують і про нього пишуть величезну кількість монографій вчені у всьому світі. Чому воно в Україні невідоме? Ну не знаю. Можливо тому, що його неможливо приплести до жодної із затверджених на фінансування державних програм і до 2014-го року не можна було пояснити його актуальність. Та і в принципі зважаючи на пункт перший, підтримувати  офіційну точку держави для прогресивної частини українського суспільства досі було не комільфо.

Я ж чесно признаюсь, що вперше його зустріла у виданні харківського Гуманітарного центру «Д. Матісон. Медіа-дискурс. Аналіз медіа-текстів». Автор з посиланнями на інших дослідників, а також на критику в тому числі з боку журналістської спільноти щодо офіційної пропаганди сил коаліції в Іраку звертає увагу на те, що такі евфемізми як «мишина нора», «супутні втрати», тактика «своїх проти своїх» та «інфільтрація» допомагають перемкнути увагу читача, слухача чи глядача з важкості і безладу військових дій на дискурс, у якому ми шануємо наших героїв військових за точність, контроль і відсутність непотрібних втрат. А зменшення кількості втрат – це саме те, чого в тому числі, вимагає від них міжнародне право, тобто ця «мова війни» спирається на юридичні документи. Тобто, якщо говорити мовою такої науки як лінгвістика і її напрямку дискурс-аналізу – досягається кумулятивний ефект.

І навіть коли чиновник пояснює, що «мишина нора»  – це спосіб проникнення у будівлю не через двері (бо там може бути розтяжка, на якій може підірватися один або кілька військових, а може ще і заручники, яких будуть використовувати як живий щит), а через отвір у стіні, який зроблено за допомогою вибуху причому у такому місці, де він завдасть найменшої шкоди людям, що перебувають у середині і так далі, і так далі. Але все одно під час цієї операції можуть загинути або можуть поранити людей. В тому числі цивільні («супутні втрати»), або терористи – тоді вони будуть «знищені», а ті, що виживуть і будуть затримані будуть «знешкоджені». І хоча по цей бік екрану читач, глядач чи слухач буде розуміти, що відбулося насправді, що чиєсь майно було знищено, що хтось був у приміщенні, когось затримали, а когось можливо вбили, він буде принаймні розуміти, що його держава в особі своїх представників  – солдатів чи правоохоронців – зробила все, щоб мінімізувати втрати.

Цей кумулятивний ефект нам потрібен для того, щоб патріотично прийняти цю боротьбу. Для цього хоча б частково ми повинні розділяти і розуміти цю мову. Якщо ми зрозуміємо цю мову, ми побачимо у ній сенс: злі хлопці мають бути подолані з найменшою кількістю втрат серед цивільних і хороших хлопців. Ця мова потрібна військовим – вона допомагає їм вибудувати  впорядковану систему, що допоможе їм справлятися з їхньою щоденною нелегкою  і дуже жорстокою роботою. Вона захищає їх і їх психіку. Завдяки цій мові їм не доводиться щодня шукати потрібні слова для того, щоб  виправдати вимушену жорстокість на полі бойових дій у повсякденному житті. Ця мова потрібна нам, тому що якщо ми її розуміємо і поділяємо, то вона стає просто частиною нашої соціальної компетенції. Ми знаємо, що військові так діють, чому вони так діють і що для того, що пояснити нам свої дії вони будуть застосовувати саме ці слова. І саме головне – ми будемо розуміти, що ці дії виправдані, легальні і що це робиться для того, щоб зменшити кількість жертв.

Чи є ця мова пропагандою? Так, без сумніву. Чи є вона брехнею? Якщо факти, які містяться у прес-релізі правдиві, то з якого дива? А якщо вони правдиві, то навіщо боятися їх оприлюднювати? І навіщо боятися називати речі своїми іменами. Адже іноземний дипломат чи суддя може запитати – як саме загинув той чи інший терорист? В автокатастрофі? Стихійне лихо… Ну його ж не знешкодили чи знищили. Ви кажете він загинув. Загинув щодо терориста це якийсь варіант прикрого самогубства. Так як саме?

Чи можна це явище назвати мовою ворожнечі? В жодному разі. Мова ворожнечі існує у площині антидискримінаційного дискурсу. Радіти вибухам біля мечеті – це мова ворожнечі. Мова хаосу і безладу. Її мета посіяти конфлікти. Воєнний реєстр військові застосовують коли конфлікт уже іде, більше того він уже знаходиться у силовій стадії, застосовується насильство і мета у нього протилежна. З хаосу створити порядок.

Посилити довіру громадян до дій влади, нагадати їм, що їхня держава цінує людське життя, життя їх рідних і близьких, і життя невинних громадян, що потрапили у заручники або у зону бойових дій. І що навіть «супутні втрати» в жодному разі не є марними, хоча про загибель цих людей ваша держава і ваша влада шкодує. Деякі держави на випадок «супутніх втрат» виділяють своїм військовим спеціальні фонди, з яких можна було б платити компенсації під час миротворчих місій закордоном. Але для цього треба тому уряду довіряти. З чим відверто складно.

Саме тому, коли у мене питають як ти пишеш про війну, я спокійно відповідаю – по закону. Академічних визначень є багато, журналістських ще більше. Словників видано не одну тонну. Але коли мова дійде до суду щодо військових злочинів, суддя не полізе у вікіпедію, щоб перевірити, що саме мала на увазі конкретна Настя чи Маша, коли вживала щодо терориста загинув і чому вона його терористом не називала. Суддя може і не знати хто та Настя, але конкретний Моторола буде для нього той, хто крім всього іншого зізнався на відео, що потирив у дитини мілітарі-кросівки. І терорист. Бо він прийшов у чужу країну з політичними мотивами і воює на цій землі за гроші, які ідуть з його країни. Вбиває і залякує громадян нашої країни.

Яка судді чи дипломату в ООН різниця що Настя, Вася чи Петря і Катюня про Моторолу думають, якщо ось у нього дві тонни доказів про те, що Моторола терорист?

If it looks like a duck, swims like a duck and quacks like a duck, then it probably is a duck. І Порошенко з Яценюком, а також моя чи судді довіра до них, Путіна чи Обами тут уже ні до чого.

Є міжнародне право. Парадоксально, але це право передбачає застосування мови найбільш наближеної саме до тієї, яку так бояться журналісти і правозахисники – мови війни.

Олена Сирінська, ІЦ «Майдан Моніторинг»