Школа соціальних посередників – унікальний проект Української миротворчої школи, готує спеціалістів з професії, якої поки ще немає в Україні. Продовжити читання “Якщо ми хочемо змін – потрібно шукати нову дорогу. Школа соціальних посередників”
В кінці лютого 2015 року делегація УМШ відвідала з навчальним візитом Ізраїль. Ми вирішили показати вам найцікавіші епізоди. З фільму ви можете багато зрозуміти про політику Ізраїлю і цікавий для нас досвід.
Режисер – Борис Шустерман
Ми продовжимо співпрацю!
Проект Українська миротворча школа проводиться коаліцією громадських і урядових організацій України та Польщі за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.
В кінці лютого 2015 року делегація УМШ відвідала з навчальним візитом Ізраїль. Ми вирішили показати вам найцікавіші епізоди. З фільму ви можете багато зрозуміти про політику Ізраїлю і цікавий для нас досвід.
Режисер – Борис Шустерман
Ми продовжимо співпрацю!
Проект Українська миротворча школа проводиться коаліцією громадських і урядових організацій України та Польщі за підтримки Посольства Великої Британії в Україні.
Розмовляв: Сергій Демчук
З початком війни в українському суспільстві не втихають суперечки стосовно того, чи потрібно критикувати військове керівництво, чи треба стиснувши зуби допомагати фронту, поклавшись на те, що військові знають що роблять. З одного боку критика «генералів» підриває бойовий дух армії. А з іншого суспільство не вірить у професійність військового командування і критика сприймається, як засіб змусити Генштаб воювати ефективніше.
Та провести чітку лінію між раціональною критикою і критиканством неможливо. Звісно, в умовах інформаційної війни з потужним ворогом єдиного правильного рецепту для ЗМІ немає. Тому ми продовжуємо публікувати матеріали про досвід висвітлення війни у різних країнах.
– Хто і як в Ізраїлі інформує громадян про бойові дії: прес-служби чи журналісти незалежних медіа?
Інформацію доносять приватні медіа. Але існує жорсткий фільтр у вигляді військової цензури. Є так звані військові цензори. Під час військових дій вони не сплять ночами і переглядають весь матеріал, який приватні медіа відзняли в зоні конфлікту.
Потік відео від телеканалів потрапляє до цензорів, цензор дає добро або щось вирізає, матеріал повертається до телекомпанії і тільки потім потрапляє до ефіру. Іноді цензор може накласти санкції на канал і журналіст, який став причиною санкцій гарантовано втрачає роботу на каналі.
Правила цензурування дуже жорсткі: жодних показів техніки, дуже жорстка заборона на повідомлення про кількість жертв серед військових. І ми до цього рано чи пізно теж прийдемо. Крім цього, якщо ракета з Гази долетіла до населеного пункту, то журналістам навіть не дозволяють зняти характер ушкоджень, нанесений, наприклад, будинку, щоб ворог не міг оцінити точність і координати удару.
От зараз різні громадські ініціативи реконструюють дії росіян. Я був вражений: за мінімальними ознаками, за якимсь випадковим підбитим стовпчиком, який ледве потрапив до кадру, можна зробити точну геолокацію і визначити напрямок, чим і звідки стріляли.
Кількість і склад підрозділів теж повідомляти теж заборонено. У країні, яка реально воює, а не робить вигляд, військова цензура – це невід’ємна частина кампанії. Не можна давати ворогу можливості тебе вразити, зрозуміти, які сили проти тебе воюють, з якими підрозділами і технікою має справу, навіть якщо в кадр попаде хоч один шеврон.
Звісно, є в Ізраїлі урядові і військові прес-служби, які теж дають інформацію. Наявність цензора і заборон – мають свої недоліки. Бо при подачі інформації існує конкуренція двох типів. По-перше, зі ворогом, по-друге, з нетрадиційними медіа, соціальними мережами, з таким меседжером для мобілок, як WhatsApp. І через цензуру «своя» інформація часто публікується пізніше ніж ворожа чи у соцмережах.
– У нас часто дорікають державі, що не публікуються повні списки загиблих, і що посадовці занижують втрати.
Перелік загиблих в Ізраїлі публікується тільки по закінченню війни. Влада Ізраїлю чітко усвідомлює одну річ, яку наша влада не розуміє: для того, щоб тобі довіряли і щоб у мати в очах народу легітимність вести війну, легітимність проводити мобілізацію, тобі треба говорити правду. Говорити неправду нераціонально. Влада у разі потреби може заявити «ні, я зараз не скажу», а потім, коли ситуація дозволить говорити – повідомити правду, все як є.
По завершенню війни в Ізраїлі починають діяти незалежні комісії, які очолює зазвичай голова Верховного Суду у відставці. До складу комісій входять колишні військові з довірою, правники. Вони мають доступ до всієї закритої інформації, мають право брати покази і оцінювати накази, а потім виносити рішення.
Цей механізм потрібен не для того, щоб покарати командування і солдат, хоч бувають і покарання, а для виявлення помилок. Результати роботи цих комісій стають публічними, їх обговорюють у парламенті. Тоді приймаються кадрові рішення.
Але головне – виявити помилки. Громадяни знають, що держава не обманює і намагається не робити помилок, триває діалог у суспільстві і є довіра, яка критично важлива під час війни.
Зрештою в Ізраїлі суспільство з сильними соціальним зв’язками, і тому той, хто бреше, ризикує позбутися посади.
– Як може діяти цензура в умовах інформаційної війни з таким потужним у інформаційному плані ворогом, як Росія?
Це проблема. І ні в кого немає одного рецепту. Ізраїльські медійники стикаються з такою проблемою, що Russia Today, Alyjazira і хізбалловська телекомпанія завдяки зв’язкам спецслужб і грошам мають ексклюзиви, ті картинки, яких не має ніхто.
З палестинського боку ці канали потрапляють туди, куди жоден західний кореспондент не потрапить. І зробити щось із цим дуже важко. Інша проблема – соціальні мережі і менеджер для мобілок WhatsApp, який швидко дозволяє створювати групи і обмінюватися інформацією.
– Чи знімають ізраїльські військові відео боїв і чи викладають їх у мережу, як це буває у нас? І чи можуть солдати чи комбати розповідати в інтерв’ю зовсім протилежне від офіційної версії?
Там це звичайно неможливо. Викладене військовим фото чи відео з місця боїв – правопорушення, за яке можна понести кримінальну відповідальність. По закінченню кампанії такі фото і відео з’являються.
– Бувають такі ситуації, як в Україні, коли ще не завершився відвід військ із Дебальцевого, а по телебаченню виступає президент і каже, що вийшли вже 80 % військових?
Під час війни інформацією маніпулюють всі. Бо інформаційні повідомлення це теж фронт. Сторона, яка воює, не може бути білою і пухнастою. Межі таких «неточностей» – питання політичної відповідальності, політичного чуття.
– Чи прийнято в ізраїльських ЗМІ обговорювати-критикувати дії Генштабу?
До 80 % батьків нинішніх ізраїльських військових служили. До того ж служили і батьки, і матері. У більшості випадків у батька звання вище ніж у офіцера, який командує його сином. І вони не просто служили, а воювали.
У кожного військового є дідусь, який може подзвонити йому на передову і сказати: «У Війні судного дня, коли я воював, треш був значно сильніший. У вас там зараз фігня». Все це створює тиск, громадського обговорення війни не може не бути. Суспільство достатньо мілітаризоване. Можливо, у нас через якийсь час буде те саме. Я не вірю, що наша війна скоро закінчиться.
Через мобілізацію в Україні пройшли вже 100 тисяч людей. Зараз ще 50 тисяч призвали. Вже є помітна когорта людей. Ще дві-три хвилі мобілізації – і колишні військові стануть фактором який впливатиме на громадські настрої.
В Ізраїлі є звичка до війни, всі розуміють, що війна була, є і буде. В Україну війна прийшла для багатьох несподівано, тому існує забагато пафосу, і тому люди, які один день були на передовій і вміють формулювати думки, стають зірками Фейсбуку.
Телевізійні камери направлені у бік сектора Газа з ізраїльської сторони кордону.
Стосовно обговорень і критики є ще такий момент як стосунки між генералітетом і політиками. Розповім приклад.
В Ізраїлі готувалась одна операція. Раптом напередодні її проведення у ЗМІ зливають інформацію про плановану кількість жертв. Армія, коли планує операцію, завжди розраховує, скільки покладе своїх, скільки ворога і скільки при цьому загине мирних. Якщо наші не роблять цих оціночних розрахунків, то це злочин.
Звичайно та операція була відмінена, бо коли суспільству повідомляють, що загине кількасот наших, три тисячі ворогів і стільки-то цивільних, у всіх шок. Цей злив пов’язаний з тим, що політики електорально рахували доцільність операції, вичислили, яка в суспільстві є підтримка війни і рейтинги. А Армія думає про операції і можливість їх виконання.
Тобто відповідь на ваше питання: «так», обговорюють і критикують.
– Як суспільство в Ізраїлі реагує на загибель своїх солдат?
У світі небагато країн, які бачать війну як екзистенційну – за існування держави і народу на цій території. Це те, що поєднує Україну з Ізраїлем. Але кількість жертв в будь якому випадку – це серйозний фактор, який вливає на настрої громадськості.
У Цахалі є спеціальна служба, яка повідомляє родичів про загибель солдата. Туди входять медики, психологи, соціальні працівники. Вони приходять групою, серед них обов’язково пишна жінка з добродушним обличчям, яка повідомляє про загибель. Інші підхоплюють родичів загиблого під руки, надають медичну чи психологічну допомогу. І це дуже важливо і принципово.
Є така проблема, що держава не може повідомляти родичам неперевірену інформацію і поки держава перевіряє, так само як і в нашому випадку, ворожа сторона першою повідомляє родичів про загибель. Можуть відправити фото чи відео. В цьому питанні Хамас діє так само як ДНР/ЛНР.
Але у нас немає мовного бар’єру і це ще більше ускладнює ситуацію. Теперішнє покоління у палестинців не володіє івритом.
– Як працюють в Ізраїлі військові журналісти?
В кожному підрозділі є прес-офіцер, який знаходиться з військовими на передовій. Вони проходять підготовку, їх навчають, що можна показувати, а що ні, щоб цензору було менше роботи, навчають як себе поводити. У це вкладають ресурси і час.
Коли я бачу, як українські телевізійники показують укріплення наших солдат у Широкиному, то це на голову не на лазить. В Ізраїлі прес-офіцер при частині не дозволив би такого знімати. Крім того там є армійський сектор преси, військове радіо.
– Чи можуть ізраїльські журналісти спілкуватися напряму з генералами, як це було в американському прес-центрі під час війни в Іраку?
Діє просте правило: якщо влада не дає інформацію, то люди ідуть її шукати самі. І дуже часто знаходять у ворога. Тому при всій цензурі система працює на видачу інформації. Це раціонально. Тому виходити до преси потрібно. Якісь принципові речі має озвучувати начальник генштабу, щоб демонструвати адекватність і викликати довіру. Демонструвати, що він відповідає за свої рішення.
– Чи знімають у Ізраїлі фільми, в яких військові – герої? Можливо, для створення образу народної армії.
Знімають, і багато знімають. Це одна з частин підтримки мобілізованості суспільства, яка дуже висока.
Остання війна – літо 2014 року, коли до Гази потрапили нові ракетні комплекси, з яких можна обстрілювати всю територію Ізраїлю. Країна 50 днів сиділа в бомбосховищах, країна фактично зупинилася. Але всі розуміють, що держава не може компенсувати всіх витрат. І збитки понесли всі. Але пануючим настроєм було: «Ми будемо сидіти в бомбосховищах скільки треба, але вріжте їм уже так, щоб вони більше не рипалися і дали спокійно жити». Рівень мобілізованості суспільства там вражає.
Під час війни ситуація постійно змінюється, тому немає заздалегідь вірних кінцевих рішень. Це динамічна система і ти маєш постійно бігти. Як тільки ти зупинишся, тобі кінець.
Поїздка до Ізраїлю відбулася в рамках проекту Українська миротворча школа
На днях мы принимали у себя в поселении в Иудейских горах довольно необычных гостей. Точнее, необычными были не сами гости — активисты общественных организаций из нескольких украинских городов: Харькова, Одессы, Донецка и других. В конце концов, случалось нам принимать посетителей и из куда более экзотических мест. Неожиданной была цель их визита. Участники «Украинской миротворческой школы» приехали знакомиться с израильским опытом в налаживании отношений между враждующими нациями.
Ехать для этого не куда-нибудь, а в Израиль, который чиновники от ООН обвиняют в грубейших нарушениях прав человека, а разные левацкие группы и вовсе в апартеиде? И не просто в Израиль, а прямиком в логово поселенцев Иудеи и Самарии, само существование которых многие политики и журналисты называют главным препятствием на пути к миру на Ближнем Востоке? Да, именно сюда, и, на мой взгляд, не ошиблись. Не потому, что у нас все так идеально, а потому, что и у нас тоже ищут ответы и решения.
Насколько я могу судить, «миротворческая школа» родилась из осознания того, что вражда враждой, война войной, а жить соседям все равно вместе. Украинцы и русские, русскоязычные украинцы и украиноязычные русские, евреи, венгры, крымские татары, последователи разных церквей и конфессий живут в одних городах и поселках и предположительно будут жить там и дальше. (Евреи, конечно, особая история. Наш брат сионист предпочел бы увидеть всех на Святой земле, и поскорее, но это уже личный выбор каждого). И как бы вы с соседом друг друга ни проклинали, все равно рано или поздно если не вам самим, то вашим детям придется искать способ мирного сосуществования.
Для начала группе украинских миротворцев сообщили «исходные данные». Показали место, где арабские террористы из засады убили двоих жителей нашего поселения Нокдим, двоих друзей, отцов семейств — Аарона и Авраама, музыканта и ученого. Как раз под Пурим, ровно тринадцать лет назад. Рассказали, что нередко арабы забрасывают камнями машину, в которой едет семья, или школьный автобус — просто потому, что это еврейские машина и автобус. А также про то, что десятки палестинских рабочих на постоянной основе работают в Нокдиме и что от их зарплат напрямую зависит благосостояние окрестных арабских деревень.
Надо заметить, что после Нокдима гости поехали к арабам в Бейт-Лехем. Я уверен, что картина, которую им там нарисовали, отличалась от того, что они услышали от нас. И это не значит непременно, что их обманули: вполне естественно, что арабы говорили о своих бедах и страданиях, а не о наших. Мы и сами понимаем, что жизнь палестинцев не сахар, но это не делает нас сторонниками нового передела Святой земли. Пока что идея эта, начиная с недоброй памяти соглашений в Осло, приносит только новые беды и жертвы и нам, и им.
Но так далеко украинские активисты ехали не для того, чтобы выслушивать взаимные жалобы и претензии. Куда важнее им было узнать о возможности добрососедства. В Нокдиме им рассказали, что в последние годы неуклонно растет число и евреев-поселенцев, и их арабских соседей, заинтересованных в налаживании человеческих отношений между нашими народами и в развитии взаимовыгодных проектов. А это возможно лишь благодаря осознанию теми и другими одного простого факта: ни евреи, ни арабы никогда не исчезнут с этой земли.
Появляется бизнес на «нейтральных» перекрестках, создаются совместные общественные организации, пусть пока они малочисленны и не всегда охотно афишируют свою деятельность. В качестве одного из примеров взаимовыгодного сотрудничества обсудили пусть скромный, но успешный опыт проведения экскурсий к памятникам еврейской истории, расположенным посреди арабских деревень. Например, в находящейся неподалеку деревне Батир можно увидеть развалины древнего Бейтара, столицы восстания Бар-Кохбы. Еврейский туризм может в перспективе не только помочь сберечь бесценные руины, но и дать работу и пропитание десяткам арабских семей.
Кстати, эта деревня Батир недавно попала на первые страницы израильских газет, когда деревенский совет и администрация еврейского Гуш-Эциона совместно выступили в Верховном суде против строительства очередного куска забора безопасности. Новый отрезок забора должен был рассечь надвое невероятной красоты тысячелетние террасы для огородничества и заодно нанести смертельный удар по заработкам жителей Батира. Суд принял их аргументы и остановил строительство. Грустно только, что взаимовыгодное сотрудничество местных администраций, арабской и еврейской, становится почти сенсационным событием в масштабах страны.
Говорили и о трудностях. Даже если преодолеть взаимные страх и недоверие и языковой барьер, остаются тяжелейшие бюрократические препятствия. Закон, принятый в Палестинской автономии, запрещает любое сотрудничество с поселенцами. Израильские же правила безопасности запрещают евреям находиться на территории автономии, а палестинцам (если только речь не идет о рабочих) — заходить в еврейские поселения. В результате становится проблемой даже просто найти помещение, где арабы и евреи, живущие в пяти минутах ходьбы друг от друга, могли бы встретиться и поговорить. Тем не менее такие встречи регулярно проходят, привлекая все новых и новых участников.
Знакомясь с публикациями участников «Украинской миротворческой школы», я с большим интересом прочел об их поездке в Северную Ирландию. Удивительно, как много у нас общего! Те же глухие стены, отделяющие протестантские кварталы от католических. Та же реальность, в которой по одну сторону забора гордо красуются портреты террористов-бомбометателей, а по другую сторону живут их жертвы. Однако репортаж этот дает и надежду: каких-то 17 лет прошло после формального перемирия, а люди уже могут разговаривать друг с другом, хотя до настоящего мира и там далеко.
Могут ли несколько сотен человек с двух сторон, заинтересованных в наведении мостов и создании условий для нормальной совместной жизни своих народов в Иудее и Самарии, противостоять могучим силам, работающим на раздувание вражды и ненависти, тем, кому война — мать родна, вроде ХАМАСа и остальных? Ответ на этот вопрос даст только время. Это же, увы, касается и Украины…
Автор о себе:
Мне 47 лет, и у нас с женой Аней на двоих семеро детей. Я родился и вырос в Москве, но вот уже более 15 лет жизнь моя связана с Иерусалимом, в котором я работаю врачом, и нашим домом — поселением Нокдим в Гуш-Эционе. Последние годы все время и силы, которые остаются от работы и семейных радостей, направляю в наше товарищество «Место Встречи», которым руководит Аня. Товарищество это старается совместить несовместимое и встретить евреев всех сортов и разновидностей, а также «примкнувших к ним товарищей» — на «Месте встречи», которое есть Израиль, Иерусалим, Храм (это как zoom на гугл-карте или как матрешка — какой образ вам больше нравится).
Источник http://www.jewish.ru/columnists/2015/03/news994328266.php
