Общественный договор как фундамент Европейской цивилизации

Лекція Збіґнєва Буяка на Школі соціальних посередників. Харків, 24 вересня 2015

Анонс лекції

Презентація до лекції

В конце 18 столетия, как мы все знаем, состоялись три раздела Польши. Участвовали в них наряду с Москвой и две страны – нынешние члены Евросоюза. Почему это стало возможным? Да потому что мир видел, что в Польше бардак. Там фактически нет власти, а те, кто себя ею называют, не в состоянии управлять страной как следует.  То есть государство там то ли есть, то ли нет.

В 80-м году прошлого века мир смотрел на Польшу уже совершенно иначе. Можно было спросить кого угодно в самой глухой дыре, и он бы ответил: «О да! Я знаю! Польша – это там, где «Солидарность», Лех Валенса». Ну и конечно, Иоанн Павел II, о том, что папа – поляк, тоже все знали.

1989 год. Круглый стол. Уже всем ясно, что Польша – это Европа. А что такое Европа? Сегодня это не только географическое понятие. Европа – это определенные ценности, стиль жизни. Где находится эта Европа? И откуда она родом?

Каждый знает, что эта Европа стоит на трех китах. Это Афины, Рим, Иерусалим.

Что такое Афины? Это прежде всего Форум. Здесь собирались все граждане, чтобы обсудить  проблемы города, всё, что касается публичной сферы его жизни, и совместно принять решение. Можно сказать, что основополагающие идеи демократии родом отсюда, из Афин.

Что такое Рим? Конечно же, право. Закон.  А у его оснований – латинская максима PACTA SERVANDA SUNT (договор следует выполнять). Без этого невозможно понять Европу.

Мне могут сказать: договоры бывают разные. В 1939 году Сталин с Гитлером тоже заключили договор, который повлек за собой мировую трагедию. Но мы будем говорить о другом договоре – о договоре между гражданами и властью, который лежит в основе европейской цивилизации.

Об Иерусалиме, третьем «ките» Европы, мы поговорим позже, равно как и о четвертой ее опоре. Потому что, по моему мнению, Европа стоит не на трех, а на четырех китах, и эта четвертая опора находится в Украине. Она очень важна. Но несмотря на это, а может быть, именно поэтому, говорить о ней есть смысл только тогда, когда мы разберемся  с основными принципами европейской цивилизации.

Итак, 2004 год. Первое, что я  увидел, когда приехал в Киев, это толпы людей, идущих к Майдану Независимости. И сразу почувствовал себя как в 80-м в Польше. Мы все тогда шли к Гданьской судоверфи, вот так же, как киевляне шли на Майдан. Это был очень мощный символ. Сегодня сам Майдан стал символом, и думаю, что для многих людей с ним ассоциируется само географическое название «Украина».

Потом я увидел двух молодых парней, которые играли в шахматы. Я сфотографировал их. Доныне считаю, что мне в тот момент удалось запечатлеть образ самой Оранжевой революции. Ведь революция – это игра, похожая на шахматы, но куда более сложная:  она идет в каждом квадратике шахматной доски и к тому же – на нескольких уровнях. Чтобы победить в революции, нужна не только сила и отвага, но и сообразительность, мудрость, способность к стратегическому мышлению.

Зима, снег, мороз. Господь Бог бил украинцев всем, что было под рукой. Но украинцы выстояли, с честью прошли сквозь эти испытания.

Уже тогда на киевском Майдане можно было увидеть символы всего того, что для Украины было, есть и будет важным. Посмотрите на снимки. Видны тут польские флаги, белорусские, флаги ЕС.  Но что было в ту пору главным девизом? Ющенко?

Хорошо, я согласен: в первой фазе революции какой-то вождь должен быть.  Но что дальше? Я задавал этот вопрос украинцам. Они отвечали: всё будет хорошо. Ющенко  – хороший человек. Честный, образованный, человек европейской культуры. Всё будет хорошо.

Я тогда подумал: «Нет, друзья, не будет. Если таков ваш способ мышления – не будет».

Главным результатом победившей революции должен стать ДОГОВОР. Кто с кем и о чем говорил на Майдане? Это было очень важно,  и я внимательно присматривался как к «оранжевым», так и к «синим». Как только становилось известно, что пришел очередной поезд с востока, «оранжевые» бежали его встречать. Я за ними.  Можно было предположить, что встреча с «синими» закончится конфронтацией и даже дракой. Но ничего подобного!  «Оранжевые» и «синие» разговаривали друг с другом, вместе обсуждали проблемы запада и востока страны. Шла серьезная дискуссия граждан Украины, причем – зрелых граждан, очень глубоко понимающих проблемы своей страны и способных взять на себя ответственность за ее судьбу.

Почему они тогда не смогли договориться? Что помешало?

Были тогда на Майдане те, которые называли себя бойцами, я даже женщин видел среди них.  Они говорили: «Все эти попытки договориться… Мы не верим в это. Ну, пусть себе поболтают, если им это нравится. Но в случае, если что-то пойдет не так, – мы готовы».

«Мы готовы» – это что значит?

В любом случае уже тогда было совершенно ясно, что случится, если проблемы страны – повторяю: проблемы, которые граждане Украины в ту пору очень глубоко понимали и достаточно точно определяли, – не будут решены.

И вот  Евромайдан. Огонь, стрельба и даже кровь – эту картину видел весь мир.  Но было также еще кое-что, не каждому заметное. Когда приехали польские журналисты, я им сказал: «Пойдемте, я вам что-то покажу», и показал бутик «Zara» прямо рядом с баррикадами. Бутик был открыт. Внутри все в порядке, светло, ни одна витрина не разбита. Вокруг ожесточенная борьба, а «Zara» спокойно продолжает торговать дорогим товаром. Более того: раз пришли «титушки», хотели этот бутик разграбить. Парни с Майдана  не позволили, встали на защиту. Спрашиваю их: «Как такое возможно?». А они мне: «Ну, Збигнев, нам этот бутик не нужен, там всё слишком дорого для нас. Но там работают нормальные, порядочные люди. Зачем же их обижать?»

Европа такого в жизни не видела! Во время беспорядков в Париже пылали целые кварталы.  И об этом вы должны помнить, – об этой культуре Майдана – как о своей величайшей ценности и доказательстве вашей европейскости.

Говорю вам об этом как поляк, гражданин страны, которая уже прошла большую часть трудного пути к европейским ценностям, но путь этот далеко еще не закончен, и все мы это понимаем.

Однако вернемся к главной нашей теме – к общественному договору. Представляю вам одну из наших огромных ценностей – список требований, разработанных и выдвинутых нашим Стачечным Комитетом 17 сентября 1980 г.  Список открывал постулат о создании свободных, независимых от партии и правительства рабочих профсоюзов. Остальные касались самых разных проблем страны, и об этом мы еще будем говорить, но для начала я хотел бы, чтобы вы почувствовали разницу.

Чего достигла победившая «Солидарность»? В первую очередь того, что граждане получили возможность сами решать экономические, социальные и политические проблемы своей страны. Власти – парламенту, всяким там первым секретарям – мы могли сказать только одно – «Не мешайте нам».

А каков был результат Оранжевой революции, ее главное достижение? Ющенко. Всё зависело от того, будет ли он величайшим политическим гением, каких еще никогда и нигде не было. Оказалось, что нет, уж таким гением он не был, может, он и был хорошим политиком, но чудес не творил.

И вот на что я еще хотел бы обратить ваше внимание. В постулате номер 3 речь шла о необходимости реально обеспечить гарантированную Конституцией ПНР свободу слова и публикаций, и стало быть, прекратить преследования независимых издательств, а  также дать доступ к средствам массовой информации представителям всех церквей и конфессий.

Анджей Вайда, когда это прочитал, воскликнул: «О!  Значит, они борются и за мои интересы» – ведь для рабочих свобода слова не является витальной потребностью, это то, без чего не могут жить интеллектуалы – и тут же выехал в Гданьск.

Да, мы боролись за благо всех, всего общества. В том же постулате, напомню, выражалось требование свободы совести не только для Католической Церкви, но для всех верований. И потому нас поддержали все. Мы были солидарны со всеми и все были солидарны с нами.

Далее предстояло решить проблему, которую могла создать реакция Москвы. Что мы будем делать, если СССР введет войска? А ведь никто не был уверен, что этого не произойдет. И мы решили разработать программу.  Для себя, если все будет хорошо, или для молодых, тех, кто будет работать после нас, если бы будем арестованы, или нас вообще не будет. Ну и разработали мы такую программу.

Фактически это была программа реформирования страны.  Очень серьезная и очень подробная.  Всё, что надлежало изменить в жизни страны, было представлено; как мы собираемся это сделать, детально прописано. Шаг за шагом.

Разработка таких программ – это всегда очень важно. Именно они позволяют людям понять, способны вы что-то изменить, или нет.

Второй наш договор – самый главный! – был результатом Круглого Стола.  В принципе, это был шаг на пути к реализации разработанной нами программы, хотя некоторые пункты были  изменены. Почему? Да потому что такова природа переговоров – надо уметь идти на уступки, не бояться что-то менять.

Это было очень трудно – договориться с коммунистами. Но необходимо. Лех Валенса, даже когда сидел в тюрьме, все время говорил: «Нужны переговоры. Надо договариваться». Да и все это понимали. Самый популярный лозунг тех времен – «поговорим, как поляк с поляком». Откуда пришло к нам это понимание? Беру на себя смелость утверждать, что так было потому, что несмотря ни на что, мы были элементом европейской культуры. Той культуры, в основе которой лежит диалог, переговоры, договор.

Вспомним первый документ, с которого, собственно, эта традиция началась, – знаменитые «12 статей» предводителей Крестьянской войны в Германии.

Как это было? 50 представителей трех групп повстанцев – разных групп, которые во многом были не согласны друг с другом, – встретились в свободном городе Мемминген, жители которого симпатизировали  восставшим. Предводители отрядов представили требования крестьян. После долгих переговоров 20 марта 1525 г. был  составлен документ «Двенадцать статей».

Он не был подписан. Восстание было подавлено, многие его участники были убиты, многие казнены. Только в 1848-1849 гг. удалось достичь целей, сформулированных в  этом документе. Но эти 12 статей остались в головах, в сознании людей, заставляли думать о поставленных проблемах, что-то меняли в мировоззрении не только крестьян, но также их противников. Сегодня мы можем говорить об этом документе как о начале великой европейской традиции, в принципе – цивилизации договора. Именно он стал краеугольным камнем, хотя кроме него в ходе Крестьянской войны были составлены еще несколько требований и программ.  Среди них одна была несравненно более радикальной, чем «12 статей».

Радикалы есть всегда и везде. В Польше это «Солидарность сражающаяся», «Левая Солидарность», в Украине – Правый Сектор. Радикалы нужны – они определяют вершину устремлений, максимум требований. Но они не приемлют договора. Ну зачем говорить с врагом? Его надо уничтожить – и точка.  Радикализм – это всегда война. Договор заключается там, где войны никто не хочет.  Войну можно проиграть. Договор обязывает обе стороны работать над выполнением принятой программы.

Может быть, разбомбить Москву было бы проще всего. Но возможно ли это? Может быть, выгнать из страны всех сепаратистов было бы здорово. Но решит ли это проблему? И каковы будут последствия?

Я искал на Майдане и Крещатике европейские символы. Видел репродукции Делакруа – «Свободу, зовущую народ на баррикады». Да, Французская революция – это великое событие в истории человечества. Но это не договор.

Я видел сотни, тысячи символов национальной идентичности. Это было прекрасно и брало за сердце.  Так же, как идея создать на Майдане мемориал. Но когда я услышал об этом, то подумал: «Красиво. Но может быть, сначала надо победить?».

Однажды я увидел известную фотографию Круглого Стола. Думаю, это был символ стремлений украинцев в Европу и солидарности с поляками. Но дорогие мои! Круглый Стол – это прежде всего договор! А вот его-то как раз и не было.

Был еще транспарант «Не разойдемся, пока власть не выполнит наши требования». Хорошо! Замечательно! Но где они, эти требования, совместно разработанные и максимально точно сформулированные после публичных обсуждений? Не было их.

У Евромайдана было много лидеров. Я познакомился с ними всеми и могу сказать, что у  каждого было свое собственное видение этих самых требований. Не было единого мнения, а это значит, что люди, бывшие на Майдане, не смогли договориться даже друг с другом. Что уж говорить о переговорах с противником?

В каждой революции – в Польше, в Украине, Бирме – были три лозунга, которые можно считать главными: свобода, справедливость и достоинство.

Что это такое – достоинство? Оно проявляется во взаимоотношениях между людьми. Если я – раб, ни о каком достоинстве не может быть речи, о нем можно говорить только тогда, когда устанавливаются партнерские взаимоотношения и есть взаимное уважение.

Помню, как один украинец рассказывал мне, как был в испанской тюрьме. Он работал нелегально в Испании, ну и его взяли. «Знаешь, Збигнев, – говорил он, – там  полицейские относились ко мне с большим уважением, чем относятся ко мне здесь, в моей родной стране, где я ничего не нарушил и не дал повода для ограничения моих прав. Поэтому я на Майдане. Хочу, чтобы и в моей стране было это уважение к человеку».

Мне это понятно, я очень хорошо помню, как говорили со мной, как смотрели на меня даже самые мелкие государственные чиновники во времена ПНР.

Но достоинство – это и определенные обязательства. Итальянский писатель Чезаре Рипа в конце 16 века создал Иконологию, которая была богато иллюстрирована аллегориями различных библейских и философских понятий. Среди них есть Дигнита – Достоинство, изображенная в виде женщины, несущей на плечах красивый и богато украшенный, но большой и явно тяжелый сундук. Что в нем? Общественные проблемы. То, о чем граждане должны говорить, о чем должны думать и что должны обсуждать, чтобы всем вместе принимать важные решения. Нельзя сказать «Ну что ж, мы взяли на работу Ющенко, или Порошенко, пусть работает, а если нам его работа не понравится, мы его уволим». Это по-детски.

Достоинство – это тяжелый груз, поскольку оно неразрывно связано с необходимостью действенного участия в управлении общественной жизнью. И этот груз человек обязан нести.

Где искать источник такого понимания человеческого достоинства? Когда это началось? В момент подписания Великой хартии вольностей (Magna Charta Libertatum)? Нет. Значительно раньше.

Вернемся к Иерусалиму. Существовала ли когда-нибудь религия, в которой представления о взаимоотношениях Бога и человека были бы  такими же, как в религиях Книги, то есть в иудаизме и христианстве? Это может показаться невероятным, но эти религии говорят нам, что  с самого начала между Богом и человеком установились партнерские отношения.

Человек создан свободным, у него всегда есть право выбора. И христианство, религия, сформировавшая ментальность европейца, это постоянно подчеркивает.  Бог что-то предлагает человеку – только предлагает, ничего не навязывает силой, человек всегда может ответить «нет». Далее следует разговор с Богом, очень похожий на то, что происходит здесь, на земле, между двумя договаривающимися сторонами. Человек обдумывает предложение, просит кое-что уточнить, и только потом  решает, принять предложение Бога – а это уже заключение договора! – либо это предложение отвергнуть.  Но если договор заключен, это накладывает на обе стороны ответственность за его выполнение.

Сначала Бог заключил договор с Адамом и Евой, потом с Ноем, Авраамом. Переговоры с Моисеем на горе Синай были долгими и трудными. Но в результате был заключен договор с Израилем и принята программа на всю жизнь – Декалог.

Не буду утомлять вас больше богословием.   Надеюсь, что мне уже удалось показать, как глубоко укоренилась идея договора в жизни и способе мышления европейцев.  Предложение – обсуждение – договор – программа ответственных действий. Такова структура жизни европейцев. Без этого невозможно понять Европу, в том числе и того, почему различные европейские институты и организации, социальные службы и всё остальное работает так, как оно работает.

И еще одно. Договор не может быть однодневкой. Великая хартия вольностей, принятая в 1215 г., по сей день в Англии является действующим законом. Так же, как документы, принятые в 17 и 18 веках.

Ну и наконец, Бендерская конституция – Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis (Пакты и конституции прав и вольностей Войска Запорожского) – составленная Пилипом Орликом в 1711 году.

Этот документ так и не вступил в силу, не стал действующим законом. Но несмотря на это, по моему глубочайшему убеждению, его можно считать фундаментом европейского мышления в Украине и доказательством того, что ростки европейскости здесь были издавна. Вам не надо импортировать Европу, как некую заморскую диковинку, у вас есть свои европейские традиции, есть что развивать и на что опереться.

Я не ошибся, когда в начале нашей беседы сказал, что Европа держится не на трех, а на четырех китах. Вот это и есть тот четвертый кит, четвертая опора, без которой будущее Европы не будет надежным.

 

Збіґнєв Буяк

Записала – Світлана Філонова

Ось як проходила перша сесія Школи соціальних посередників

———

Відновлено діалог істориків України та Польщі щодо складних питань спільного минулого

Після семирічної перерви Український інститут національної пам’яті та Польський інститут національної пам’яті відновили історичний діалог.

Установче засідання українсько-польського форуму істориків відбулось в Києві 2-4 листопада 2015 року. На нарадах вирішено організаційні питання, що стосуються роботи Форуму, окреслено основні напрями та конкретизовано теми роботи Форуму на 2016 р. Історики визначили кількість учасників Форуму (12 осіб) та затвердили співголовуючих від української та польської груп, якими стали професор Юрій Шаповал та професор Вальдемар Резмер, визначили терміни наступних засідань Форуму. Основний хронологічний фокус роботи Форуму 1939-1947 роки.

З польського боку брали участь: проф. Гжегож Грицюк, проф. Гжегож Мазур, проф. Гжегож Мотика, проф. Ян Пісулінський, проф. Вальдемар Резмер, д-р Маріуш Зайончковський, секретар – д-р Дорота Лєвша. Крім того, д-р Павєл Укєльський та д-р Кшиштоф Пєрсак – представники Інституту національної пам’яті.

к.і.н. Володимир В’ятрович, Голова УІНП,  та д-р Павєл Укєльський, заступник Голови Інституту національної пам’яті Польщі під час брифінгу за результатами Форуму в Українському кризовому медіацентрі

Учасники української робочої групи: проф. Іван Патриляк, проф. Ігор Ільюшин, проф. Леонід Зашкільняк, проф. Богдан Гудь, голова УІНП — к.і.н. Володимир В’ятрович, проф. Юрій Шаповал, секретар – к.і.н Олена Гуменюк. Крім того — Аліна Шпак та Олександр Зінченко, представники Українського інституту національної пам’яті.

Відео брифінгу за результатами Форуму в Українському кризовому медіацентрі

Джерело: офіційний сайт Українського інституту національної пам’яті

Щоб відновити ціле місто, потрібно почати з однією вулиці – Фестиваль Урбаністики в Бережанах

9 – 11 жовтня 2015 р. у рамках проекту «Українська миротворча школа» відбувся “Фестиваль Урбаністики” (м. Бережани, Тернопільської області)  за участі відомого польського архітектора Чєслава Белецького.

12141033_903734279708760_3846703827076007394_o
Чєслав Белецький

Учасниками фестивалю були громадські активісти, депутати місцевих рад, журналісти з невеликих міст та громад. Географія учасників представлена містами Сєвєродонецьк, Луганськ, Херсон, Біляївка, Краматорськ, Артемівськ, Костянтинівка, Сарни, Бережани, Харків, Київ, Варшава, Бахчісарай.

12113484_903890109693177_6523791840979599303_o
Учасники фестивалю з організаторами

Метою заходу було сприяти залученню громади для зміні міського публічного простору шляхом розробки  моделі  трансформації функціонування архітектурних будівель у малих містах на прикладі міста Бережани Тернопільської області із подальшою реплікацією.

Програмою заходу передбачалося:

  • екскурсія-моніторинг міста і визначення об’єктів для аналізу;
  • презентація учасниками візії майбутнього свого міста;
  • дискусія про приватний-публічний простір міста та інше.

Учасники Фестивалю також розробляли Урбаністичну концепцію трансформації міської архітектури та міського простору для громади та з погодженням громади, та визначали джерела фінансування для реалізації цієї концепції. 

Передбачалося, що подібна Урбаністична концепція стане основою для планування урбаністичних трансформацій у містах учасників проекту.

Цей фестиваль/ work – shop був зосереджений на аналізі проблем благоустрою міста, пошук інноваційних підходів до трансформації міського спільного простору.

Чєслав Белецький є відомим польським архітектором. Народився в 1948 р у Варшаві. Лауреат багатьох премій в галузі архітектури та урбаністики. Читав лекції з архітектури, просторового проектування та урбаністики у Варшаві, Лодзі, Лондоні, Монреалі, Філадельфії, Берліні, Сіднеї, Мельбурні.

Серед найбільших проектів: реалізовані проекти реконструкції та модернізації будівель громадського призначення у Варшаві – Галерея сучасного мистецтва «Захента», Єврейський історичний інститут, Театр «Розмаїтої», Будівля офісу Уповноваженого з прав людини. Найважливіші публікації: «Гра в місто» (1996), книга-навчальний посібник для учнів та їх батьків «Голова» (2003), «Більше, ніж архітектура. Похвала еклектиці» (2005).


День 1-й

Учасники Фестивалю побували на екскурсії вулицями міста Бережани. Разом з екскурсоводом – заступником директора з наукової роботи Бережанського краєзнавчого музею Миколою Процівом  відвідали Бережанську ратушу, Церкву Пресвятої Трійці, Вірменську Церкву Св.Георгія, Костел св. Апостола Петра і Павла.

12138514_903400209742167_5549939081401484585_o
Учасники на екскурсії

Враження учасників після екскурсії:

Сергій Дяченко: Архітектура міста Бережани стара, але добротна, зроблена “на совість”. Тротуари некомфортні. Площа зруйнована. Це відчутно “під ногами”. Ринок – як торгові ряди варто ввести в контекст історії багатовікової Площі Ринок.

Юлія Манукян: Немає місць для збору та дозвілля молоді. Є багато псевдо-історичної архітектури, що не відповідає стилям архітектури. Треба зробити конкурс проектів, за які РЕАЛЬНО голосуватимуть громади. Є велика загроза зробити місто “мертвим”, коли воно завмирає у власній історичності. 

12087701_903814483034073_2172605807914062535_o

Валентина Агафонова: Жахливі дороги, схожі до доріг в Сєвєродонецьку. Проте довкола все зелено. Тротуари вузькі. Немає плавних з’їздів на дорогу для людей з обмеженими потребами, мам з візочками, велосипедами. Треба давати земельні ділянки тільки в обмін за благоустрій довколишньої території.
Треба залучити студентів з факультету “Екологія та садово-паркове мистецтво”, щоб створювали проекти для скверів.

12068580_903400493075472_8611540757701480281_o

Едем Адамов: Треба пояснити людям, щоб вони розуміли, що відповідальність і повноваження на них. 

Олекса Муравльов: Як архітектор, бачу як неправильно змінюють фасади. Порушується цілісність композиції та стилю. Багато невмісних Євровікон. Треба створити стратегію єдиної композиції і дотримуватись її.

Роман Захарчук: Треба покращувати плитку і дорогу, і при цьому рахувати її дотичність до віку та матеріалів. Треба захистити історичну цінність на законодавчому рівні. Місцева влада не допрацьовує в питаннях екстерєру та інтерєру через бездіяльність влади.

12068397_903395356409319_6469614847519932434_o

Березін Володимир: Треба зберегти моделі деконструктувізму для практичної роботи громад.

Наталка Зубар: Треба активні громадяни. Мають бути групи за інтересами, які працюватимуть як архітектори, експерти з очисних споруд (адвокасі – групи).

12052417_903812719700916_2543475588051784162_o

Микола Проців: Ми навіть робили круглий стіл “Відповідальність за підписом і печаткою”. В місті мало людей, які цікавляться його долею. Треба збільшити їх кількість та активізувати їх.

Олександр Караневич: Об’єкти будують, ухиляючись від стратегії генерального плану.

10860932_903397116409143_3154167341856858213_o

Чєслав Білецький: Я пізніше представлю можливість говорити однією мовою, сповненою однаковими принципами. Нам треба єдиний сценарій – картину для міста, що дає поняття про образ. Коли інженер побудував Єйфелеву вежу – то два мільйони людей можна було побачити за дві хвилини. Дивіться на масштаб. Всі вважали її соцмодернізмом, імітацією модернізмом. В чому диференція? Варто зрозуміти необхідні нам масштаби. Бережани – чудове місто. Ринкова формула не висвітлює принципів урбаністики. Чого ж ми хочемо? Нам треба гармонія між публічним та приватним життям міста. У ХХ столітті ми загубили це відчуття. Без ЄДИНОГО бачення громади ми нічого не зробимо.

12028670_903813643034157_4677591492291638365_o

У 1-й день учасники також представляли свою візію майбутнього малих міст України.

Валентина Агафонова представила успішний проект реконструкції скверу в Сєвєродонецьку, який ініціювали громадські діячі, підтримав Міжнародний фонд “Відродження”, “Українська миротворча школа” та міська влада на суму 1 млн 200 тис. грн.

Олекса Муравльов демонстрував можливості використання старих територій міста Краматорська та оновлення галузей виробництва.

Володимир Березін розповів, що Костянтинівка Донецької області має низку з арт – об’єктів. Зокрема, є мозаїки із зображенням космосу, англомовні кафе. Але потрібен контроль за екосередовищем. На першому плані – сортування сміття. Березін  наголосив, що активісти борються за функціональність кожної громадської ідеї та проводять проукраїнські екскурсії, організовують виставку «Хроніки нашого часу».

11224079_903748013040720_7000229227482569409_o

Едем Адаманов розповів, що хотів  би бачити Бахчисарай столицею, бо Сімферополь та Севастополь нагадуватимуть про анексію та інші негативні події. Треба зробити ефективне зонування нашої житлової території, бо потрібні велодоріжки, спальні і ділові райони. Найважче буде залучити ефективних експертів, громаду та всіх, що можуть зробити зонування цікавим раз і назавжди.

Після презентацій та дискусії був виступ Чєслава Белецького.

Чєслав Белецький
Чєслав Белецький

Кілька тез його виступу:

Вже майже 200 років пройшло з часу створення дизайну щоденника, поділеного на календарні дні з вказівкою особистих даних. 
Існує памятник “Минуле – майбутньому”.

Треба знати – хто за що й скільки платить. 20 гектарів ландшафтного дизайну в Польщі вартує 1 млн злотих. В Україні це вдвічі дорожче. Ви маєте знати – скільки квадратних метрів робітники можуть впорядкувати за один день та за які гроші. Встановлюйте контроль над тим, аби якість доріг в нас не була українська при ціні німецької.

ХХ століття не робило різниці між моделлю та реальністю. 
Місто – феномен концентрації композицій, власності і усіх тенденцій архітектури.
Можна знайти приклади сучасного та історичного будівництва. Символічні брами можуть грати з сучасними формами, але не перебільшуючи масштаби міста.
Якщо на площах вирізають частину, аби модернізувати її – то є велика проблема: як “вклеїти” туди сучасну дифеніцію.

Без стратегії ми “Ходимо в темряві” і здійснюємо стихіні забудови.
Простір має працювати з людьми. Не виганяйте людей, що торгують на площах – створіть для них ярмарки. 

“Пяний будинок” – це архітектурний жанр, але якщо ці будиночки повторюються – то архітектор “Пяна особистість”. Бо повторюваність – смерть професійності архітектора. 

Головне завдання архітектора – зберегти гармонію для комфортного проживання людей.

Клієнт і влада має створити проект, а архітектор знайти механізми втілити їхню ідею в життя.

Не треба будувати театрів для ненаписаних п”єс. Будуйте життєво – важливі для людей будівлі.

Цього ж дня, 9 жовтня, відзначається Всесвітній день пошти. 
В Бережанському краєзнавчому музеї до цієї події в рамках Фестивалю Урбаністики Української Миротворчої Школи відбулось спецпогашення листівок та марок. 

12079854_903815123034009_2787151774574437251_o
Право першого штемпелю було надано координаторам Української Миротворчої школи – Ігору Семиволосу та Наталії Зубар, польському архітектору Чеславу Белецькому, а також директору відділення пошти в Бережанах – Вікторії Токарській

День 2-й

Цей день був присвячений роботі в групах та розробці Стратегій урбаністичної трансформації міста Бережан. Кожна з груп пропонувала свою концепці.

Одна група представляла своє бачення концепції Бережан як «Живого музею». Інша – як модерного міста.

12015080_903748196374035_787608984666027381_o

Коментарі Чєслава Белецького: Ви бачите в місті лише його зовнішню декорацію, ви не пристосовуєте місто до звичайних людей. Порятунок потопаючих – в руках потопаючих. Неможливо з цілого міста зробити живий музей. Ми маємо зробити готелі житлові. 

Готелі мають будувати не бізнесмени, а туроператори, що вміють продавати житло в готелях на щодень. Ніхто з місцевих жителів не відновить замку за власні кошти, але він впаде, доки не знайдеться приватний власник.
Колонію треба трансформувати в житлові комплекси. Не виїжджайте з міста – зробіть його комфортним для себе.

Якщо люди йдуть в музей – поремонтуйте нарешті в ратуші сходи, щоб вони на них не провалювались!

Ігор Семиволос: Чого бідні – бо дурні, чого дурні – бо бідні. Ініціатива жителів вітається в будь-якій концепції. Влада має показати приклад. Щоб відновити ціле місто – можна починати з однієї вулиці. Бережанам треба якісні інфраструктурні об’єкти. Створіть найбільш відвідуване місце для туристів з чогось конкретного.

Ігор Семиволос
Ігор Семиволос

Чєслав: Покажіть місцевим жителям, що ви можете це зробити особисто і своїми руками. Є два типи архітекторів – один – намалював і руки в кишені, а інший знає всі фактури матеріалів і працює…
Чим більше людей ОСОБИСТО робитимуть СВОЇМИ руками добру справу – тим більше справ в місті зробимо.


День 3-й

Учасники працювали над пошуком рішень, джерелами фінансування трансформації міської архітектури і міркували над єдиними урбаністичними концепціями.

12140183_904200279662160_5698739819569699354_o

Нотатки:
Ігор Семиволос: Коли аналізували діяльність одного з міських голів Криму – то люди згадували не туристичні об’єкти, а проекти освітлення вулиць і бруківку.
Місцеві жителі не готові до того, що їхнє місто стане раптово туристичною чи мистецькою перлиною. Люди прагнуть комфортну. Коли місцеві мають ініціативу – то їм важливо, аби збоку ніхто не втручався. Все вдається, коли є любов до міста, коли хочуть жити в ньому і відповідають за нього. Ці люди отримують кошти, можливості, повагу і все інше.

Формуйте спільноти. Не розчаровуйтесь у своїх справах, коли у вас щось крадуть чи руйнують – не здавайтесь і йдіть за своєю метою, шукаючи вихід – як уникнути руйнації. 

Любов до міста – ознака будь – якої цивілізації. 

Юлія Манукян: Починати міняти в Бережанах треба від організації базару і місця для торгівлі. Для місцевих жителів це подразник. 100 метрів примирення міста – це площа Ринок. Варто працювати з фірмами, що дають фарби – аби малювати стріт-арт.

Лише винесення пам’ятника Папі Римському на Площу Папи Римського не зробить цю площу красивішою.

12091253_903735053042016_2323457473715745850_o

Ганна Парфьонова: Треба на правах реклами залучити суперчучасні технології. На набережній ставу треба зробити довкола рекламу тому, хто його почистить. “Бережани збережемо сучасністю”.

Ігор Семиволос: Приватна ініціатива краща, бо люди змотивовані зробити це зробити. Бережанський замок може підтягнути тільки бізнес! Варто максимум зберегти автентику. 

Сергій Дяченко: Треба орієнтуватись на сучасного споживача. Це гра в етнографію.

12080280_904204099661778_3764230771589093293_o

Олекса Муравльов: В Євпаторію люди їдуть на море. Люди в Бережани їдуть дивитись на старе місто.

Ігор Семиволос: У кожного міста є свій запах. Кава з кардамоном, квіти. Навіть коли місцеві жителі знають вік кожної будівлі, то гості сприймають місто як концепцію загалом, і їм байдуже – з якого року будинку. У Варшаві місто з будинками, які засаджені квітами. Зробіть квіти на власних фасадах, і доглядайте за ними. Плющ маскує зруйновані фасади.

Володимир Березін: Треба реальне планування. Треба розбіратись з деконструктивізмом – визначити чітко нові та старі міста. Радянська система часто робила конкурс проектів. Це було затратно. До всього організовуйте конкурс ідей. Це безкоштовно, але дієво та ефективно. Провокуйте місцевих жителів через ЗМІ. Створюйте постійні діалоги.

Микола Проців: У Бережанах, як і в Україні впорядковується фестивальний рух. На громадських радах обговорюються не фактичні, а реальні плани культурних заходів. Треба зробити єдиний стиль зупинок, ті, які рекоструювали під магазини.

12119979_903734516375403_2800904687726555313_o

Насамкінець всі учасники поділилися враженнями про роботу та підвели підсумки дискусії про урбаністичне майбутнє міста Бережани.

Едем Адаманов: Місто Бережани можна пройти за один день. Треба зробити камери схову на автовокзалі та впорядкувати громадські туалети. Дуже важливі речі почув від Чєслава. Я інакше подивився на своє місто, почну працювати з громадою.

Олекса Муравльов: Я Краматорськ хочу бачити зі стратегічними планами. Треба відновити клумби. З Чєславом розширив своє бачення в архітектурі
Ганна Парфьонова: Цікаві погляди Чєслава Белецького дали потребу шукати відповіді на запитання, які він поставив. Від заходу взяла багато думок та ідей, атфосфера заходу в музеї надихає.

12022464_903815316367323_3560391804752362538_o

Сергій Завгородній: Я старий абстракціоніст, але так закохався в Бережани, що готовий писати їхні пейзажі. Можливо поміркую над пленером, до якого зможу в Бережани залучити цікавих художників. 

Сергій Дяченко: Я думаю, що якби така дискусія з експертами була в моєму місті – хто б “рвав” душу за кожен пам’ятник. Як це все відстоювати в призмі часоплинності. До цього треба залучати громадськість до конструктивних діалогів. 

Юлія Манукян: Проблема урбаністики – не лише естетика архітектури. Але дивимось на те, наскільки РЕАЛЬНО врятувати місто? Я тут опустилась до рівня людини і її потреб. Ми можемо народжувати естетичних та артових проектів мільйонами, проте потреба міста – натиснути на бачок і вилити воду в потрібне місце. Я подивлюсь на своє місто з боку комфортності для життя.

Володимир Березін: тут я зрозумів, що громадські ради не повинні робити проект, а попередньо залучати людей до обговорень. Треба нам в рамках урбаністики навчити людей відчувати себе господарями свого дому. Мене вразило, що в числі почесних громадян – є і Бандера, і хлопці з АТО, і дієві місцебудівники, патріоти, письменники, щасливі. 

Алла Соколовська: Дуже потрібні нам думки інших людей, і ми завжди раді вам спілкуватись. При відїзді Чєслав сказав: “моя мама прожила сто років…І я так житиму…Багато їздитиму та багато працюватиму.”

Анастасія Пугачова: Навіть коли люди потрапляють в місто, то через багато часу вони не пам’ятають відсутності води чи зашпортань за тротуари, вони зберігають враження та емоції. І це я виокремила з лекцій фестивалю.

12091250_904201466328708_9000170671893749292_o

Галина Проців: Є люди, що представляють інтереси у владі, а є люди, які представляють інтереси громади. Інакше б композиція міста не творилась. Чєслав в другий день подарував мені книгу – “Бізнес патріотичний”. На цей термін ми не звертали увагу. Чєслав відчув наше місто через призму кожного, хто показував йому місто. Він істинний вчитель. Навіть коли ми сприймаємо ідеї в штики – наголосив він, що ми маємо все будувати за критеріями : комфортно, безпечно та красиво. В цих критеріях немає зброї та війни. Щоразу ми гостям показуємо місто, і від кожної поїздки до іншої – місто змінюється, і якщо з природою ми нічого не зможемо зробити, то ми вплинемо на людей. 

Олександр Караневич: Дякую Всім організаторам – Ігору Семиволосу, Наталці Зубар, Галині Усатенко. Мені приємно, що незаважаючи на вік кожного – ми  всі приходимо в школи: Школи ЛІдерів Змін, Миротворчі школи, тому дякую, що всі відгукнулись взяти участь в Фестивалі і приїхати в Бережани.

Микола Проців: Дякую вам за вашу роботу для розвитку нашого міста.

Інші ЗМІ про подію

Фестиваль урбаністики у Бережанах

У Бережанах – «Фестиваль Урбаністики»

В Бережанах стартував “Фестиваль Урбаністики”

Запрошуємо на Четверту «Школу Лідерів Змін» присвячену Інвестиційній привабливості вашого регіону!

Шановні друзі! Запрошуємо Вас взяти участь у Четвертій «Школі Лідерів Змін», яка відбудеться 9 – 13 листопада 2015 року в м. Святогірську.

Головною темою школи є «Інвестиційна привабливість регіону».
Учасники Школи матимуть змогу попрацювати за такими напрямками:

  1. Інфраструктура міста чи регіону;
  2. Туризм;
  3. Освіта;
  4. Культура та мистецтво;
  5. Безпека людей.

Для того аби взяти участь у школі необхідно:

  • Заповнити анкету тут https://goo.gl/1r1Daa
  • Написати стислий SWOT аналіз (не більше однієї сторінки А4) вашого міста/регіону щодо перспектив інвестування та надіслати його нам окремим файлом на адресу galyna.usatenko@gmail.com

Мета навчальної програми ШЛЗ – підготовка лідерів суспільно-політичних трансформацій в країні на локальному рівні.

До навчання у Школі Лідерів Змін запрошуються громадські активісти, експерти, депутати місцевих рад та громадські журналісти, які працюють в локальних громадах (реалізують проекти, адресовані до 50.000 людей, це може бути і село, і мале місто, і вулиця чи мікрорайон великого міста).

Програма Школи передбачає 5-ти денне навчання: тренінги, низку практичних вправ, навчально-методичні матеріали, перегляд фільмів, широкі контакти та змістовну комунікацію.

Тренерами будуть лідери суспільних трансформацій Польщі та Чехії, успішні громадські лідери та відомі експерти України.

УВАГА!

Учасники Першої, Другої та Третьої «Школи Лідерів Змін» участі у навчанні не зможуть брати. Натомість зможуть співпрацювати у рамках інших ініціатив. Інформація для них буде додатково.

Перевага буде надаватися учасникам із областей проекту Українська миротворча школаЛуганській, Донецькій, Херсонській та Одеській області та узбережжю Азовського моря в Запорізькій області, а також Тимчасово переміщеним особам з Донбасу та Криму, які планують повертатися.

Заявки на участь в Школі приймаються до 30 жовтня 2015. Рішення про відбір для участі в Школі буде ухвалено 1 листопада 2015 року і повідомлено всім, хто заповнить анкету.

Проїзд, проживання та харчування відібраних учасників буде забезпечене організаторами «Школи Лідерів Змін».

За додатковою інформацією звертатися:

Галина Усатенко 067 4466053; 050 4695913 galyna.usatenko@gmail.com
Наталія Зубар 091 9229755 panimaidan@gmail.com

«Школа лідерів змін 4» буде проведена у рамках проекту Українська миротворча школа за сприяння Посольства Великої Британії в Україні. Список учасників коаліції, яка проводить УМШ тут.

Дивіться як проходили наші попередні школи.

Перша. Вересень 2014. День 1, День 2, День 3, День 4, День 5. А також «Школа лідерів змін дякує творцям за фільм про надію»

Друга. Квітень 2015  Школа Лідерів Змін: У нас багато хороших людей, але у них мало знань, щоб взяти владу і втримати її

Третя. Вересень 2015. Третя Школа лідерів змін готувала до виборчих перегонів прискорюючи час

Hisilicon K3
Випускники Першої Школи
11143210_10152812043583148_3125297919160469400_o
Випускники Другої Школи
11958318_889277244487797_7465604774551027179_o
Випускники Третьої Школи

Чєслав Белецький. Право на красу

Можна довго сперечатися про критерії краси. Але той факт, що сьогодні Польща є далекою від будь-якого ладу в громадському та природному просторах, не викликає сумнівів ані в прийдешніх урядів, ані в громадян.

ПРАВО НА КРАСУ

Право на красу міст і краєвидів, які є нашим спільним благом, має стати предметом суспільної дискусії. Потребуємо громадський проект урбаністично-забудовного кодексу, оскільки юристи і політики не змогли цю сферу врегулювати таким чином, щоб це задовольняло громадян та фахівців. Кодифікаційна Комісія, по двох роках, не змогла завершити свою роботу, і урядовий проект досі не дійшов до Сейму. Це не є ідеологічною, партійною чи світоглядною проблемою, але це є естетичною проблемою, питанням етики. Дозволений мерзотний несмак розбещує всіх нас.

Хаос та смітник

Незважаючи на розвиток будівельних технологій і зростаючі архітектурні стандарти, Третя Реч Посполита (сучасна Республіка Польща) є урбаністичним хаосом, а іноді і просто смітником. Проте, все ж не так важко оцінити, який суспільний простір є красивим, де тобі приємно, а де некрасиво і огидно. Поляки надають перевагу середньому місту в Тоскані, ніж деяким містам в Малопольскому воєводстві, чи, тим більше Мазовецькому. З такою оцінкою згодні всі. Хоча причину зла бачить по-різному. Ті, хто керує нашими просторами, скаржаться на свавілля громадян і – звичайно – діючі процедури, які водночас, самі ж вони й створюють. Архітектори та урбаністи скаржаться на естетичні смаки співвітчизників і неадекватність норм законів. Інвестори озлоблені на смугу перешкод, яку влаштувалидля них політики з армією чиновників. Я гадаю, що це найкращий час для створення громадського проекту урбаністично-забудовного кодексу, що слугуватиме здоровому глузду, просторовому ладу, і, нарешті, – не біймося цього слова – красі. Цей текст має на меті ініціювати дебати з цього приводу.

Після вивченняпозицій всіх сторін, що сперечаються про форму закону, який регулює всі інвестиційні процеси в будівництві, я звернувся до польського будівельного права 80-річної давнини. Воно визначало, які є плани (поділ на загальні та специфічні), як розумітизасади забудови, у чому сутність планування  та зонування (розподіл земельних ділянок під різну забудову). Коли ми порівняємо дисципліну в дефініціях і конкретність того права з просторовим ладом, що залишила по собі Друга Реч Посполіта, ми можемо легко зрозуміти, чому в нашій Третій Речі Посполитій панує хаос та несмак. Отож і законотворці з Кодифікаційної Комісії, і їх критики плавають в загальних поняттях, рідко і вибірково торкаючись конкретики. Відтак на практичні проблеми ми маємо лише загальні описові відповіді. Фундаментальні терміни, що визначають основу сучасного кодексу взагалі не визначені. У словнику термінів неможливо знайти слів: “Дільниця”, “Вулиця”, “Лінія забудови” або “простір”. Потрібні просторові терміни і поняття – також не вимірні і не визначені – на противагу тому праву, яке було 80 років тому.

А понад те все, маємо речі дотичні до фізичного простору, який має свої критерії вимірювання. Вулиці в урядовому проекті кодексу не мають визначення ширини, об’єкти або місця заповідні – критеріїв визначення цих об’єктів. Там немає чисел, що визначають демографічне поглинання, чи чисел жителів на гектар забудованої території. Поряд з тим є брак визначення співвідношень між зонами громадськими (дороги, двори, газони, сквери і т.д.) та зонами забудови. До війни (ІІ Світової) для громадських цілей призначалося 25 відсотків від новоурбанізованих районів, і сьогодні ця цифра ледве досягає два-три відсотки. Впроваджена – в інших випадках справедливо – процедура мовчазної згоди в питаннях другорядних, але не віднесене чітке посилання до Адміністративно-процесуального кодексу.

Законотворці думають про кінцевий стан, але не дозволяють собі питання, як так сталося, що призвело до поточного абсурду. Які правила, процедури, економічні механізми привели нас до нинішньої кризи польського простору? Побудувати в ньому щось змістовне з думкою про цілісність (не кажучи вже про великі проекти або навіть зони скоординованого інвестування, на зразок  французьких ZAC (Unezoned ‘aména gement concerté) є чимось майже недосяжним.

А врешті як це сталося, що практика побила всі теорії? Причина проста: щоб з частин зробити цілісність, треба, по-перше, майбутню цілісність раціонально розділити на частини таким чином, щоб вони, цю майбутню цілісність, не унеможливили. А потім визначити пропорції і розмір забудованого до незабудованого. На тому було зосереджене довоєнне право, що мало стосунок до управління простором, і для того воно пов’язувало простір з раціональним управлінням нерухомістю, з правильним зонуванням, розподілом ділянок землі для інвестицій. Крізь віки дійшов до нас той малюнок, що на ньому без ускладнень можемо прочитати, в який спосіб в процесі побудови міста плаский двовимірний план перетворювався на цілу просторову систему.

Генетичним кодом  житлового масиву чи міста є його суспільний чи громадський простір. Довоєнне право визначало горішньою межею десять будинків, як сукупності, що мала бути спроектована, спланована, забороняло будівництво будинків без благоустрою вулиць. Досить подивитися на Польщу на карті Google, щоб переконатися, що протягом останніх чверті століття ці прості правила ігноруються. Якби голови сільських та міських громад, президенти знали цифри, що відомі в середовищі урбаністів, вони б не призначали би стільки квадратних кілометрів землі для будівництва. Потрібно чверть мільярда громадян, щоб ті райони заселити! Якщо ми закладемо раціональну інтенсивність забудови, то на одному гектарі земель для будівництва брутто (з дорогами, майданами, зеленими зонами тощо) можуть замешкати 40 осіб при забудові приватній і 200 осіб відповідно при забудові багатоквартирній. Тільки цифри надають певним термінам зміст. Урбаністично-забудовний кодекс, який говорить вам, що робити і що враховувати, не визначаючи в деталях “як”, вводить нас в оману.

Громадський урбаністично-забудовний кодекс мусить:

В Розділі 1. Вказати предмет регуляції: його сутність, основні поняття і принципи. Хоча б для того, щоб уникнути хвороби правового позитивізму; де закон нічого не каже буквально, посадовець наполягає, що він не має права приймати рішення з цього приводу. Той набутий синдром браку опору абсурдові має своє джерело не тільки в практиці, але і в самій конструкції законів.

Розділ 2. Має описувати права та обов’язки учасників інвестиційного процесу, покладаючи на їхні плечі відповідальність за речі, які посадовці не в стані виконати.

Розділ 3. Має визначити чим є планове управління простором через опис конкретних інструментів, способів адміністрування, а також прав інвесторів. Основним правом громадянина стає отримання необхідних рішень з дотриманням Кодексу адміністративного судочинства. Список вимог до проектувальників та інвесторів має бути вичерпним та чітко визначеним. Не лише для інвестицій в громадській сфері, а й для всіх інвестицій, – уряд має бути зобов’язаний приймати заінтегровані рішення: якщо посадовець очікує узгодження інвестиційного проекту з іншою інституцією, відповідний вищий орган влади мусить скоординувати проект самостійно.

Розділ 4. Кодекс повинен опікуватися нерухомістю, принципами її розподілу, злиття і процедурами примусового викупу. Основою просторового ладу є лад майновий. Поділ на ділянки під забудову та ділянки підтримки інфраструктури є тією елементарною операцієюз майном, яка визначає, що з частки постає цілісність.

Розділ 5. І останній розділ кодексу має визначати характер і масштаби проектування, будівництва та експлуатації будівель, роль інституту будівельного нагляду й способів фіксації фактів в інвестиційному процесі.

 

 

Нова парадигма

Фахове середовище не має сумнівів яка модель інвестиційного процесу може бути основою хорошого законодавства. Першим кроком до просторового ладу є регуляція в сфері планування, що забезпечуватиме визначеність та певність для інвестування. Другим кроком – урбаністично-забудовний кодекс як результат якості найважливішого рішення – інвестиційного консенсусу. Третім – технічний проект, що є набором будівельних інструкцій, на які треба отримати дозвіл перед початком будівництва. Аби кодекс був дієвим, мусимо визначити інструменти регулятивні, проектувальні та будівничі в термінах, зрозумілих усім учасникам цього процесу. Не можна досягти просторового ладу без закріплення міського планування в ринковій економіці. При цьому – запозичення західних правових норм нічого нам не дасть. Ніхто і ніколи не руйнував там власність і не роздував там планування до таких жахливих розмірів, як у нас. Те, що протягом кілька десятків років на території Польщі, крім приватного сектора, не справлялася земельна рента, а влада мала право на все, призвело до того, що сьогодні, наприклад, громада Варшава може бути водночас найбільшим власником чи адміністратором земель під забудову, гравцем на ринку нерухомості та регулятором правил гри. Навколо станції метро «Вілановська» в інфраструктурному вузлі розкинулися гектари нерозвинутої занехаяної громадської землі потенційно придатної для центру Мокотова. Ми всі платимо за це.

В основі нашого будівельного права і просторового планування є помилкові теорії і дурні практики. Таким чином, маємо в суспільній дискусії досягнути згоди про парадигму просторового планування та методи адміністрування забудови міст і сіл. Той факт, що не все може бути заплановане, не означає, що нічого не треба планувати. Право власності на нерухомість не означає, що можна її використовувати як заманеться і будувати там що заманеться. Нерухомість відрізняється від рухомого майна тим, що в понівеченому пейзажами просторі маємо жити протягом багатьох років, і того образу неможливо просто так відкинути. Проект урбаністично-забудовного кодексу має бути ініціативою тих, хто розуміє чому сьогодні відповідно до нинішніх норм виграє хаос та несмак. У галузі адміністрування культури маємо позитивний приклад. Польський кінематограф почав відроджуватися, коли професіонали проштовхнули закон, що регулює фінансування польських фільмів. Урядовий проект закону був кроком у вірному напрямку, але не гарантував навіть мінімальної ефективності, незважаючи на його амбіції  на вичерпність всього предмету регуляції. Він мав аж десять розділів, більше ста сторінок, однак як тільки торкався практичних питань, відразу з’являлися посилання на майбутні розпорядження міністерств. Проект кодексу нагадував, так само як і діючі положення, поліфонічний роман-повість. Практики знають, що вже етап підготовки має дух «Manuscrittrouvé à Saragosse» Яна Потоцького або “Замка” Кафки. При відкритті дверей в надії отримати відповідь і дозволу на майбутню забудову, посадовець направляє проектувальника і інвестора в інші двері; стикаємося з наступним бюрократом щоби наступну річ узгодити. Процесуальні вимоги встановлюють не тільки міністри від різних відомств. Чиновники самі виробляють право, що зветься їхніми потенційними жертвами «правом ручним. Не тільки громадянин, підприємець чи інвестор, але й справний посадовець, що приймає рішення, є Йозефом К. з “Процесу” Франца Кафки. Він упевнений, що рано чи пізно буде підозрюваним.

Одноманітність багатоквартирних планових забудов

Не потрібно й надалі латати діряві закони за допомоги інтегруючих правничих приписів. Що необхідно, перш за все, так це визначення і розмежування громадської і приватної сфер. Громадський простір, громадський транспорт та інфраструктура є спільним благом. Громадянин і інвестор мають знати межі, в яких на свій страх, ризик і відповідальність можуть будувати, використовуючи свої ресурси та майно. При місцевому плануванні головною упорядковуючою силою має бути визначення лінії забудови вулиць, майданів і зелених зон – тобто таке упорядкування майном, аби з тих зон та кварталів заповнювалася здорова «тканина» міста. Функціональність – при виключенні суперечностей – може призначити ринок. Але форму не призначає. Наші міста розширяються (і це аж ніяк не нетрі) в передмісті. Розмивається межа між містом і селом. Не можна постійно збільшувати будівництво доріг та інфраструктури, коли цей процес випереджає урбаністична катастрофа. Кількакратне перевищення кількості забудованих теренів відносно потреб є плодом того законодавства, яке не регулює те, що є найбільш важливим, але стосовно багатьох речей звільняє від відповідальності, а багато забороняє. Предмет, якого уникають урбаністи та архітектори, є парадигмою планування, якій віддавали данину протягом цілого ХХ століття модерністи і функціоналісти. Цей предмет призвів – особливо там, де державний устрій дозволяв – до привласнення особистого простору державою і диктату умовно виписаних процедур, про які говорив певний припис в плані. Захід не пізнав тієї хвороби, тому що ніколи і ніде там власність не була там повністю домінована диктатом держави над економікою. Ті, кому мариться роль планування в період Польської Народної Республіки, мають згадати одноманітність та монотонність багатоквартирних планових забудов, ігнорування ренти на оренду земель, що вело до марнотратства, свободи фактично привласнення за безцінь чи блокування приватних земель, що відводилися під нереальні соціальні проекти. Міста наліплено зі спальних районів, протягом багатьох десятиліть позбавлених громадської інфраструктури. Однією з причин такого стану справ була планова децентралізація забудови (не плутати з децентралізацією). Ледве в певній щільності забудови і заселення з’являються сфера послуг і торгівля – це відповідь на ефективний попит. Будь-який експерт  з міського життя бачить зв’язок між великою пропозицією та інтенсивністю руху потенційних клієнтів. Вулиці багатьох поселень з часів Польської Народної Республіки перестали бути смугами між багатоповерхівками, деконцентрація забудови досягла більш високого рівня. Але і в процесі інтенсифікації мають бути межі. Третя Реч Посполіта метнулася від однієї крайності до іншої, втілюючи нелюдські параметри щільності забудови, які генерують неминучі сусідські конфлікти. Сьогодні і фахівці, і юристи, і громадяни повинні узгодити нову (хоча насправді – традиційну) парадигму обмеженого планування та обмеження свободи дій на ринку. Це включає в себе як ринок нерухомості – ринок землі, а також фіскальної політики міст і держави – вона не може бути націлена на простий зиск. Приватні інтереси мають, звичайно, право прагнути до максимізації своїх прибутків, одначе їм треба поставити раціональні рамки. Роль державних і місцевих органів влади в тому, щоб захищати суспільний інтерес, у тому числі – спільні блага, яким є приязне, врівноважене довкілля, вільне від хаосу і несмаку. Це стосується в рівній мірі як штучного рукотворного довкілля, побудованого нами, так і природного довкілля, яке не може вважатися заповідником, а є частиною загального світу, який ми ділимо з рослинами і тваринами.

Є дві основних цілі планування і два його основні інструменти. Я визначаю цю формулу як «2 + 2». По-перше, запобігання розпорошенню будівництва та захисту відкритих просторів (як у міських районах, так і в сільській місцевості). По-друге: обмеження права власності використання землі та обмеження, аж до цілковитої заборони, забудови тієї землі. Кодекс, який (після років планувальної розпусти в ПНР та років легковаження будь-яким плануванням в Третій Речі Посполитій) не включає в преамбулу формулу 2 + 2, буде беззубим законом, колекцією добрих намірів і складнопідрядних процедур.

Кодекс доброго простору

Громадський кодекс має бути простим за структурою і написаним зрозумілою мовою. Він встановлює правила будівництва, способи прийняття рішень, однозначні заборони і однозначні приписи. Учасники інвестиційного процесу і арбітри суперечок мають мати ясність, хто і що може, хто що має, а що не має робити, задля збереження просторового ладу. І це без розмивання та ігнорування реальних конфліктів інтересів. Ми не уникнемо вартої уваги критики. Ось приклад. Довоєнне будівельне право у двох статтях 337 і 338 [відповідно Кодексу], мовило як не спотворити міста та природні краєвиди. Важлива кількатижнева актуалізація закону відома як краєвидна на 25 сторінок не змогла вирішити того питання. Натомість, ми читаємо в ньому про «аудит краєвидів» і «пріоритетні краєвиди». Громадський проект кодексу, регулюючого просторовий лад – від виміру урбаністичного через архітектурний дотехніко-будівельного (зверніть увагу на порядок) – має бути побудований на загальних принципах і на основі спільної мови. Особи, які приймають рішення, адміністратори-практики та будівельники, проектувальники і забудовники мають віднайти верховенство закону, а не беззаконня. Тому що коли закон для посадовців, а не для громадян, коли панує сваволя чиновників, громадянин – незважаючи на те, що він хоче – не може поважати права і визнавати його суворість. Ми платимо податки в тому числі й для того, щоб за 30 або – у складному випадку – за 60 днів отримати рішення без сьогоднішніх звичайних трюків у вигляді «підвішених» рішень. Такі витівки польського уряду дало нам честь обіймати 162 місце у світовому рейтингу обтяжливого видання дозволів на будівництво. Кодекс не є збіркою побожних побажань. Він має на початку визначити як ми маємо розуміти просторовий лад, що таке суспільний простір, чим є зона, квартал забудови, доступ до спільної дороги і її параметри, розподіл, примусовий викуп на публічні потреби. Не можна також вказувати на діяльність або цілі без обмежень за часом або порогових параметрів. Коли ми тікатимемо від точності чисел в описових прикметниках, фермер з геодезістом будуть, як сьогодні, розподіляти свої ролі так, аби поставали агресивні забудови і периферії, що удають з себе місто. Кодекс має наказувати відповідним органам влади – як до війни – щоби невикористані землі Державної Скарбниці, що лежать в межі міської забудови, передавати громадам на потреби мешканців. Муніципальні влади не можуть враз погодитися на високу інтенсивність забудови окресленої ділянки або на збільшення орендної плати для муніципальних приміщень, ліквідовуючи необхідні мешканцям послуги, і, подекуди, блокувати розвиток територій, які заповнені громадським транспортом.

В Третій Речі Посполитій ми не змогли з нової забудови створити міста. Якісно і кількісно ми не змогли визначити де закінчується планування просторове і де починається урбаністика. Крім того, не обмежили ми масштаби завдання, яке кожного разу вирішує проектувальник, щоб це служило різноманітності архітектури.

Місто є не тільки явище концентрації людської активності, але і найбільшим пам’ятником людської цивілізації. Якщо витиснемо з нього лад і красу, будемо тільки фіксувати зниження нашої культури, шкода що у повазі до закону. Все ж сокіл на вершині Палацу Культури у Варшаві також загніздився там без усвідомлення Директиви ЄС про птахів. Ми, однак, стоячи біля підніжжя Палацу, мусимо знати, що хаос і несмак є продуктом хворого права і хворої практики. Польське візуальне забруднення є реальною загрозою для нашої культури і загалом не єднає нас – як говорить гасло на банері в самому центрі столиці – з Європою.

Чєслав Белецький  http://bielecki.pl 

Переклад Олександра Шевченка  – оригінал статті польською PlusMinus_Prawo do piękna_CB

Матеріали до 1го фестивалю урбаністики в Бережанах в рамках Української миротворчої школи.