Підручники УМШ і їх автори доїхали до півдня України

Ми видали три перших підручника УМШ, щоби розширювати кількість тих, хто замислюється над тим, яке майбутнє чекає Україну, як зробити візії майбутнього спільними і залучити до їх розробки і втілення більше людей у своїх містах. Як показали перші зустрічі з мешканцями південних міст України, навколо книг виникають дуже цікаві і змістовні дискусії.

Автори книг Олександр Зінченко і Збіґнєв Буяк та перекладач Олександр Шевченко розповіли про свою роботу херсонським студентам і викладачам 13 учбових закладів 16 травня в Херсонському Національному Технічному Університеті, активістам і експертам Одеси 17 травня в HUB Odesa, працівникам освіти і культури Біляївського району Одещини в районній бібліотеці. Далі плануються ще зустрічі з моряками і експертами міста Чорноморська.

Всі зустрічі проходили в формі живих дискусій, де питання ставили як авторам книг, так і присутнім. Особливо жваво обговорювалися питання про те, в чому може бути привабливість України для Європи, чим унікальні українці і як можна використати польський досвід системних реформ в Україні.

Одесити вважають, що Україна є прикладом міжетнічної та міжрелігійної толерантності для всіх сусідів. Також в Одесі відмітили безпекову роль України для Європи. Українці роблять простір навколо себе привабливішим і зручнішим – відмітила учасниця дискусії молдовського походження.

Дякуємо Павлу Гавришу, Людмилі Ямщиковій та Олександру Славському за прекрасну організацію зустрічей.

Наталія Зубар, координатор проекту УМШ, учасник описаних подій

20160517_181025 20160517_180947 20160516_152211 20160516_161033

Стратегія подолання поділеного і травматичного минулого. Коротке бачення для України

Правда не шкодить

Подолання поділеного і травматичного минулого. Коротке бачення для України

  1. Констатація. Опис проблеми
  2. Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології
  3. Ключові виклики для суспільного діалогу навколо минулого
  4. Візія майбутнього та засади примирення навколо історії
  5. Бачення короткого плану дій

Констатація. Опис проблеми

Події пов’язані із Майданом та російською військовою агресією актуалізували і інтенсифікували в Україні суспільний діалог навколо минулого. Одним із викликів сьогодення стає питання: яким має бути цей діалог?

Ключова задача цього суспільного діалогу – подолання поділеного і травматичного минулого.

Як свідчать соціологічні дослідження, попри динамічні консолідаційні процеси, в Україні залишаються актуальними міжрегіональні і міжпоколіневі «конфлікти пам’яті».

Навіть побіжний аналіз поточного медійного дискурсу та дискусій у соціальних мережах дозволяє говорити, що травматичний вплив тоталітарного минулого і поділи, які пережив український народ у ХХ столітті, не в повній мірі усвідомлені українським суспільством.

Тривалий вплив тоталітаризму спричинив закріплення на рівні поведінкових стереотипів індивідуальних стратегій виживання в умовах несвободи і постійних загроз для індивідуальної безпеки. Колективізм замість індивідуалізму, патерналізм і конформність замість ініціативності, брак громадянської, службової та побутової відповідальності, недовіра і страх – стали частиною побутової культури посттоталітарного суспільства і проявом цієї травми. Високі паркани, архітектурний конформізм, схильність не виділятися в одязі, радянська бюрократична мова у правовій лексиці незалежної України – травми тоталітарного минулого проявляються в найнесподіваніших сферах. Протягом ХХ століття цінності виживання часто перемагали цінності самореалізації.

Діалог навколо минулого в сьогоднішніх реаліях – це діалог навколо цінностей: як подолати інерцію травмованого і поділеного минулого та від цінностей виживання перейти до цінностей самореалізації.

Для українського суспільства стає все більш очевидним проблема позбавлення від Страху заради Свободи. Під час стратегічної сесії Українського інституту національної пам’яті у жовтні 2014 року прозвучала думка, що Страх і Свобода – це ті два стани суспільства, які є антогоністами: якщо є Страх – нема Свободи, якщо є Свобода – нема Страху.

Зміни в українському суспільстві вказують, що сам факт падіння тоталітарного режиму вже є актом, що звільнює суспільну свідомість, призводить до поступового одужання, нормалізації ціннісних орієнтирів і поведінкових стереотипів. Водночас, ці процеси можна прискорити. Для цього потрібні певні зусилля як громадянського суспільства, так і урядових інституцій в сфері політики національної пам’яті, реалізації освітніх і медійних проектів. Синергія зусиль різних інституцій може суттєво пришвидшити зміни у ставленні до ключових питань минулого, інтенсифікувати діалог навколо цінностей майбутньої України.

Міжнародний досвід подолання поділеного і травматичного минулого є важливим для формування українського порядку денного у цій сфері.

Цей документ покликаний дати коротке бачення стратегії подолання поділеного і травматичного минулого і ґрунтується на низці експертних і публічних обговорень, які відбулися протягом останніх двох років. Водночас важливо наголосити, що під час роботи над коротким баченням стратегії подолання поділеного і травматичного минулого з’явилося розуміння необхідності розробки як розширеної версії загальної стратегії, так і стратегій по напрямках (політики в музейній сфері, медійній сфері тощо).

Низка ідей, спробою узагальнення яких є цей документ, були напрацьовані під час обговорень в рамках діяльності Української миротворчої школи у 2015-16 роках, стратегічної сесії Українського інституту національної пам’яті у жовтні 2014 року та під час його подальшої діяльності, а також під час семінарів-діалогів із українськими громадськими активістами, організованих міжнародною громадською організацією «Основи свободи» в рамках програми «Україна активна: загоєння минулого». Перша редакція цього документу була обговорена групою експертів з України, Польщі та Грузії під час конференції «Подолання поділеного і травматичного минулого», яка була організована Українською миротворчою школою 3-4 березня 2016 року у Жданієві на Закарпатті.

Документ має рекомендаційний характер для українських та закордонних урядових інституцій та НУО.

Ключові виклики для суспільного діалогу навколо минулого

Можна виділити дві групи, які формують основні виклики для суспільного діалогу навколо минулого: одна група викликів пов’язана із ресурсами, необхідними для інституалізації та ефективного провадження діалогу, інша –  із його змістовою складовою. Ця остання група викликів буде розглянута у цьому документі дещо нижче.

Україна має достатньо обмежені можливості для здійснення діалогу навколо минулого на медійному, освітньому рівні, між регіонами та генераціями, а також на рівні локальних громад.

Ця проблема складається з кількох складників: ресурсна, медійна, інституційна, освітня, питання якості соціального капіталу.

Інституційна складова проблеми полягає в тому, що в Україні бракує належних інституцій, які б були ресурсними центрами для провадження такого міжрегіонального діалогу. Наприклад, на відміну від подібних польських або німецьких інституцій Український інститут національної пам’яті не має регіональних відділень або представництв і інституційно відрізаний від можливості організації якоїсь діяльності у регіонах, а в своїй діяльності не користується достатньою незалежністю від політичної кон’юктури, що стоїть на перешкоді його інституційній стабільності.  Також в регіонах потрібні професійні соціальні працівники-діалогісти, які б мали необхідну кваліфікацію як у сфері історії, так і у психології та мали навички фасилітації. Так само в Україні бракує недержавних ресурсних центрів, які б мали можливість грантової та стипендіальної підтримки ініціатив, пов’язаної із діалогом навколо минулого.

На відміну від Польщі, де існує ціла палітра популярних друкованих медіа (15 популярних часописів про минуле), в Україні нема жодного популярного історичного глянцю. Так само досить пісним виглядає українське телевізійне меню про історію. В Україні діє кілька помітних у публічному дискурсі історичних інтернет-проектів (наприклад, «Історична правда», «Lікбез. Історичний фронт»), проте це часом волонтерські ініціативи, інституційна стабільність діяльності яких є під постійною загрозою. В цей час популярні телеканали часто транслюють псевдоісторичний продукт, що не має до наукових знань жодного відношення.

Освітня система також потребує додаткових зусиль для змін. Ідеться про суттєві корекції у змісті та методиці середньої та вищої освіти, інституалізація певних форм неформальної освіти та освітніх проектів для людей «третього віку».

Останньою за згадкою, але не за важливістю є проблема навчання тих, хто зміг би навчати інших: соціальних працівників-діалогістів, істориків-популяризаторів, журналістів, які спеціалізуються на історичній тематиці. Ключовим питанням змісту освіти є міра між глорифікацією минулого та його критичним переосмисленням як функціями публічної історії.

Попри те, що в Україні відбувається дискусія навколо засад і методів, якими належить користуватися для загоєння травм минулого, зусилля у цій сфері також складно назвати достатніми.

Як вже зазначалося, один з ключових фокусів історичної політики в Україні є подолання травм тоталітарного минулого. Разом із тим виклики подолання розділеного минулого зачіпають більш широке коло питань:

Як, не маргіналізуючи проблем порушення прав людини у тоталітарному суспільстві, описувати досвід радянської модернізації України?

Як, описуючи проблеми історії українського етносу, не залишати на берегах проблеми мультикультурності і полікультурності?

Як, зосереджуючись на національному діалозі, розбудовувати майданчики для діалогу із сусідами: росіянами, білорусами, поляками, угорцями, румунами?

Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології

Останні два роки призвели до тектонічних змін у свідомості українського суспільства. Події Революції Гідності та російська військова агресія зумовили значну динаміку у питаннях ставлення до власної ідентичності та минулого як однієї з її складових. Багато українців вперше замислилися над питаннями ідентичності і ставлення до окремих історичних подій і діячів.

Огляд низки соціологічних досліджень колективної пам’яті українців приміщений у окремому додатку нижче. Тут наведені лише загальні висновки.

  1. Україна лишається розділеною на 4 історичних макрорегіони – Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франковська та Чернівецька області. Закарпатська область демонструє певну окремішність на тлі решти областей макрорегіону), Центр (Житомирська, Київська, Сумська, Полтавська, Хмельницька, Вінницька, Кіровоградська області), Схід (Харківська, Луганська, Донецька), Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області). Наявні макрорегіони проявляються не тільки на підставі соціологічних досліджень, але і на основі аналізу великих масивів інформації (електоральні уподобання українців протягом минулого десятиліття, матеріали перепису населення 2001 року, місцева маркерна топоніміка). Проте ці розділи не несуть загроз національної єдності, адже і динаміка ставлення до маркерних питань і в окремих регіонах, і у вікових розрізах показують доволі динамічні консолідаційні процеси у ставленні до низки питань минулого.
  2. Події Майдану і російської військової агресії прискорили консолідаційні процеси у ставленні до маркерних історичних подій і постатей (ставлення до Сталіна, визнання Голодомору геноцидом, визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України, ставлення до розпаду СРСР та проголошення незалежності).
  3. Найбільш динамічні зміни у ставленні до минулого і формування нової української ідентичності після проголошення незалежності відбувалися у Донецьку. Проте російська окупація цієї території може спричинитися до нових тривалих розділів і створення ментального Чорнобиля – зони культурного відчудження і території, населення якої отримало новий травматичний досвід.
  4. Водночас соціологічні дослідження фіксують суттєві розбіжності в оцінках різних подій як на регіональному рівні, так і на міжпоколіневому, що свідчить про наявність незагоєних конфліктів пам’яті. Зміст цих суперечок відбувається насамперед навколо пострадянського історичного дискурсу. В тлі цих суперечок також можна відзначити постімперський дискурс. Наявність конфліктів пам’яті не сприяє суспільній гармонії та провадженню чесного і відкритого діалогу навколо минулого, впливає на рівень довіри до інших людей і інституцій в країні.
  5. В Україні відсутні докладні дослідження колективної пам’яті про ключові питання історії ХХ століття – Другу світову війну, Голодомор і т.п. подібні до іноземних аналогів (наприклад, польське дослідження «Друга світова війна у пам’яті сучасного польського суспільства», що було організоване Музеєм Другої світової війни у Ґданську та Pentor Research International у 2009 році).

Також відсутні спеціальні соціологічні дослідження українських історичних «гріхів сумління»: ставлення до співучасті українців у організації Голодомора, співучасті у колаборації із нацистами, співучасті у Голокості, польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни і т.п.

Недостатньо вивчені і соціологічно, і історично питання травм тоталітарного минулого: некритичності мислення, недовіра, страх, неповага, брак індивідуалізму, конформність, байдужість, патерналізм.

Українська соціологія колективної пам’яті неуважна до ключових питань історії, пов’язаною із іншими народами, які століттями мешкають в Україні. Серед соціологічних досліджень нема загальнонаціональних досліджень, які б вивчали пам’ять про спільні сторінки минулого із євреями, кримськими татарами, угорцями, румунами, вірменами, ромами, поляками. Лише одне невелике дослідження стосується польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.

  1. Відзначені соціологічними дослідженнями поділи вказують на те, що і громадська активність, і національна політика пам’яті повинні мати потужні східний і південний вектори в організації ефективного діалогу навколо пострадянського і російського постімперського дискурсу. Щодо певних територій в межах макрорегіонів важливо, щоб діалог навколо минулого у Галичині зачіпав також питання критичного ставлення до спадщини ОУН та УПА, а на Слобідчині і Причорномор’ї – навколо радянської та імперської спадщини.

Візія майбутнього та засади примирення навколо історії

Попри позитивні тенденції щодо зближення крайніх позицій навколо минулого протягом останніх десятиліть, українське суспільство залишається під впливом спадщини тоталітаризму, мають місце відкриті конфлікти пам’яті, а в колективній пам’яті досі працюють кліше, стереотипи і міфи, що були сформовані у радянський період.

Тоталітарний період залишив багато поведінкових стереотипів, які сформувалися як травматична реакція на пресинг комуністичної системи та вплив трагічних подій ХХ століття – комуністичного терору, Голодомору, травм Другої світової війни, депортації та інших видів примусового репресій громадян, впливу диктатури пізнього СРСР та стану несвободи.

Страх є підставовим мотивом посттравматичного і посттоталітарного  суспільства, оскільки загроза покарання за вільні дії та висловлювання протягом десятиліть призводило до самоцензури і конформізму. У такий спосіб успадковані від радянських часів поведінкові стереотипи продовжують обмежувати творчу, інноваційну силу українського суспільства.

З іншого боку, непокаране зло зростає, українське суспільство не спромоглося на остаточний розрахунок із тоталітарним минулим через його засудження. Це зумовлює брак єдності і консолідації суспільства, руйнує суспільну довіру. А тому тоталітарне минуле вимагає різних форм роботи із ним: загоєння травм тоталітаризму, опрацювання помилок минулого, розбудови внутрішнього діалогу та взаємного прощення сторін конфліктів пам’яті.

Ані суспільство в цілому, ані державні інституції протягом минулих років не докладали необхідних зусиль, щоб сформувати політику пам’яті, яка б була спрямована на вирішення цих проблем та консолідацію українського суспільства. З огляду на це, візія майбутнього в ставленні до поділеного і травматичного минулого формулюється у такий спосіб:

  • розбудова суспільства вільних людей та довіри, подолання стану внутрішньої несвободи, конформізму та страху як спадщини тоталітарного минулого засобами активізації  суспільного діалогу, подолання кліше, стереотипів та міфів через поширення інформації про діяльність тоталітарних режимів та відкриття архівів комуністичних репресивних органів, засудження людиновбивства і терору, ушанування пам’яті про зусилля і вчинки на користь створення Незалежної української держави, боротьбу за особисту свободу, гідність і права людини, а також консолідація суспільства навколо цих цінностей та встановлення національного консенсусу щодо ключових питань минулого.

Очікувані результати впровадження нової політики пам’яті:

  • Посилення процесів консолідації суспільства навколо цінностей: свобода, гідність та права людини;
  • Активізація суспільного діалогу навколо минулого;
  • Зростання суспільної довіри через провадження міжрегіонального і міжпоколіневого діалогу навколо складних сторінок минулого;
  • Суспільне засудження тоталітаризму, дерадянизація громадського простору;
  • Загоєння травм тоталітаризму;
  • Розбудова інфраструктури політики пам’яті (Інститут національної пам’яті, архіви, наративні музеї, ресурсні інституції, діалогові центри);
  • Зростання кількості і якості популярних, архівних та наукових публікацій про минуле;
  • Убезпечення національної політики пам’яті від партійної або державної монополізації, перетворення інституцій пам’яті на інструмент пропаганди певної ідеології.

Ключові питання діалогу:

  • Засудження стану несвободи та будь-яких форм терору;
  • Збереження пам’яті про незліченну силу жертв, утрат та збитків, які Український народ усіх національностей поніс з боку комуністичного та нацистського режимів;
  • Ушанування пам’яті героїчної боротьби Українського народу усіх національностей проти комунізму, нацизму та іноземної окупації;
  • Подолання радянських історичних міфів, пов’язаних із періодом Другої світової війни 1939-45 років;
  • Ушанування пам’яті про зусилля і вчинки на користь створення Незалежної української держави, боротьбу за особисту свободу, гідність та права людини;
  • Усвідомлення обов’язку української держави про переслідування і публічне засудження злочинів проти миру, людяності та громадянських прав;
  • Спокутування перед усіма, хто був скривджений обмеженням прав людини;
  • Прагнення до примирення і порозуміння навколо складних питань минулого;
  • Переконання у тому, що жодне протиправне діяння держави проти громадянина не може ані оберігатися таємницею, ані підлягати забуттю;
  • Прагнення до опрацювання досвіду радянської модернізації, усвідомлюючи, що її ціною часто були порушення прав людини;
  • Усвідомлення значення включеності до загальнонаціонального дискурсу історії кримських татар, євреїв, поляків та інших народів України;
  • Усвідомлення того, що жодна державна або громадська інституція не має монополії на інтерпретацію історії.

У цьому контексті процес декомунізації передбачатиме інтенсивне опрацювання і поширення інформації архівів колишніх радянських спецслужб. Також важливо, щоб середньотремінова перспектива декомунізації не обмежилася формальними питаннями зміни назв, але й наповнювалася широким суспільним діалогом навколо суті тоталітаризму і його впливу на цінності суспільства.

Примирення навколо минулого можливе через прощення і відкриття усієї правди про минуле: необхідно усе простити і нічого не забувати. Суспільний діалог навколо минулого має базуватися на розумінні повноти минулого і того, що правда не шкодить.

Бачення короткого плану дій

Реалізація стратегії подолання розділеного і травматичного минулого вимагатиме синергії зусиль громадянського сектора та урядових інституцій протягом кількох найближчих десятиліть. Зусилля зачіпатимуть діяльність медій, освітньої системи, музейних і незалежних культурних інституцій.

Медіа та кіновиробництво.

Згідно українських та іноземних соціологічних досліджень на першому місці серед усіх джерел інформації про історію респонденти називають традиційні медіа: телебачення, радіо, пресу. Це значить, що зусилля у цій сфері є надважливими.

Протягом найближчих 5 років належить здійснити зусилля, які б переформатували ставлення до історії серед медійників.

Метою цих зусиль має стати збільшення історичних телевізійних та радіопрограм, документальних фільмів, поява історичного популярного глянцю, збільшення ваги спеціалізованих історичних інтернет-ресурсів.

У цей час кількість телепрограм, присвячених історії, можна перерахувати на пальцях однієї руки; жодний телевізійний канал не має повноцінного безперервного документального виробництва фільмів про історію. В Україні нема жодного популярного історичного глянцю (у сусідній Польщі близька 15).

Належить організувати зусилля щодо лобіювання ідеї появи регулярних історичних додатків до тих газет і журналів, що вже існують на українському медіа-ринку.

Належить організувати серію семінарів «Як цікаво оповідати про історію» для різних груп:

  • головних редакторів і власників центральних медіа,
  • журналістів центральних і регіональних медіа,
  • науковців.

З іншого боку потрібна робота із аудиторією: необхідні соціальні інформаційні кампанії з пропагування читання і важливості постійного переосмислення історичного досвіду.

Важливо, щоб в Україні з’явилися ресурсні центри: національні і приватні фонди, які б грантували виробництво важливих історичних документальних фільмів, популяризацію актуальних сторінок минулого в книжкових і журнальних виданнях.

Важливо, щоб наслідком цих зусиль стала актуалізація суспільної потреби у читанні про історію, перегляду фільмів про історію України і світу – це стане запорукою комерціалізації цієї сфери, а значить – підтримання незалежного дискурсу навколо минулого.

Спеціальні зусилля мають стосуватися суспільного мовлення. Верховній Раді України важливо передбачити стале бюджетування виробництва документальних і художніх фільмів про значимі події українського минулого. Поява одного якісного художнього фільму здатна привернути до подій минулого таку суспільну увагу, як ніщо інше.

Ресурсні центри.

Україна потребує щонайменше близька 7-10 національних та приватних фондів, а також урядових інституцій, які б мали можливість надавати гранти і стипендії для вивчення історії та її популяризації, фінансувати написання наукових та науково-популярних книжок, виробництво документальних та художніх фільмів. Ядром такого ресурсного центру можуть бути громадські організації та приватні ініціативи, також є можливим фінансування таких фондів з публічних грошей: регіональних і центрального бюджетів. Також такими ресурсними центрами можуть виступати такі інституції як Інститут національної пам’яті, Інститут книжки, Інститут кіно. Подібні формати існують, наприклад, у Польщі і Франції. Перенесення цього досвіду можливо і в Україну. Такі інституції і фонди можливо сформувати протягом 2-3 років.

Інститут національної пам’яті та інші незалежні інституції.

Український інститут національної пам’яті має бути перетворений з центрального органа виконавчої влади на національну культурну інституцію з особливим правовим статусом. Інститут має діяти на підставі спеціального закону (подібні закони діють у Німеччині, Польщі та Чехії). Закон має забезпечити не тільки адміністративні, але і архівні та науково-популяризаційні функції інституту, який має діяти як незалежна від Кабінету Міністрів і Президента інституція, забезпечуючи національну політику пам’яті подолання травматичного і розділеного минулого. Важливо, щоб в діяльність інституту була захищена від політизації, забезпечена інституційна стабільність. Для цього закон має чітко прописати засади політики національної пам’яті, структуру і функції інституту, визначити процедури-запобіжники політизації його діяльності.

Суттєвим обмеженням швидкості зміни статусу Інституту є необхідність вносити зміни до законів про Президента, Кабіінет Міністрів України, Закон про регламент Верховної Ради, а також до Конституції України. Проблема полягає у тому, що будь-яка модель створення незалежних інституцій вимагає змін до повноважень Президента і Регламенту Верховної Ради України, що автоматично означає внесення змін до Конституції.

Оптимістичний сценарій розв’язання цієї проблеми 2,5-3 роки.

Також важливо передбачити створення регіональних відділень в усіх обласних центрах, а також освітніх центрів у інших важливих містах України.

Орієнтовна кількість співробітників центрального офісу Інституту – 200 осіб, Архів Національної пам’яті – 150 осіб, штат регіональних відділень 17-20 осіб. Загальна чисельність працівників Інституту складатиме близька 850 осіб. Вихід на таку чисельність можливий протягом 3-4 років. Зараз чисельність співробітників Інституту складає 40 осіб за максимального штатного розкладу 70 осіб.

Для порівняння: Інститут національної пам’яті Польщі має 2200 співробітників і мережу регіональних відділень. Наприклад регіональне відділення в Катовіцах налічує 130 співробітників (у три рази більше, ніж весь теперішній штат Українського інституту національної пам’яті). Чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів та архів разом налічують більше 300 співробітників. Населення Чехії є 10,5 мільйонів. Якби український відповідник мав чисельність чеському співвідношенню між чисельністю населення і штатом інституту – він налічував би 1200 осіб.

Інститут має реалізовувати дослідницькі проекти, спрямовані на:

  • вивчення природи і механізмів діяльності тоталітарних режимів,
  • формування реєстру жертв тоталітаризму,
  • формування реєстру функціонерів комуністичних спецслужб,
  • складні сторінки спільного польсько-українського і українсько-єврейського минулого,
  • подолання українсько-російських конфліктів пам’яті,
  • дослідження Сюргюн (трагедія вигнання кримськотатарського народу),
  • дослідження політичних наслідків Чорнобильської трагедії.

Інститут має реалізовувати грантову і стипендіальну підтримку молодих науковців та незалежних дослідників.

В рамках діяльності Архіву Національної пам’яті Інститут забезпечує оцифрування та організацію вільного доступу архівних зборів колишніх радянських спецслужб.

Інститут також повинний отримати право вести повноцінну популяризаційну і виставкову діяльність, мати своє видавництво, а також можливість продавати книжки (ЦОВВ такої можливості не має).

Музеї і меморіали.

Україну очікує музейна революція. Запровадження сучасних технології музейних наррацій має суттєво змінити низку існуючих музеїв і сприяти творенню нових.

Музей Майдану/Музей Свободи спроможний створити новий тип музею – музей не відповідей, а запитань. Місія цього музею розповісти про український спосіб виборювання Свободи. Термін реалізації проекту – 3-3,5 роки. Цей музей має стати пілотним проектом новітнього музею.

Музей історії України у Другій світовій війні потребує переосмислення концепції головної експозиції і створення нової. Реекспозиція має бути завершена до 2019 року і має охоплювати значно ширший хронологічний період, оскільки український вимір цієї війни – це також передвісники війни від березня 1939 року (Карпатська Україна), а також участь українців у всіх мілітарних формаціях тієї війни.

Музей-меморіал пам’яті жертв Голодомору залишився недобудованим: простір для головної експозиції залишився у кресленнях. Існує теоретична можливість збудувати його і наповнити до 85 роковин Голодомору – 2018 року.

Важливо переосмислення і реконструкція Національного музею історії України, творення Музею Хрещення Русі, реконструкція і реекспозиція Музею козацтва на Хортиці, Музею Гуцулів у Яремче, створення Музею «Столиця Терору» у Харкові, на місці в’язниці НКВД на Чернишевській.

Важливо запровадити систему тренінгів для місцевих активістів і чиновників «Як створити музей-клуб», які б розповідали про досвід творення сучасних регіональних музеїв. Такі музеї нового типу мають бути водночас громадським простором, капсулою часу і діалоговим майданчиком.

Історична освіта у середній і вищий школі має суттєво змінити методику викладання: замість відтворення змісту підручника – формування навичок критичного мислення, пошуку інформації, використання усуспільненого досвіду в індивідуальному повсякденні. Також важливо, крім викладання загальнодержавної історії, посилювати та поєднувати в різних формах краєзнавчий компонент з розширенням знань про регіональну історичну специфіку інших регіонів України. У наявних навчальних курсах вкрай стило показана історія кримських татар, євреїв, поляків, угорців, румунів, ромів, караїмів, гагаузів. Розкриття тематики українського мультикультуралізму сприятиму толеруванню «іншості», яка сприйматиметься не як вада, а важливий внесок української політичної нації.

Неформальна освіта.

Важливим елементом подолання поділеного і травматичного минулого є низова активність громадських організацій в рамках громадської і неформальної освіти. Така активність попри локальний характер має максимально наблизити велику історію до маленької людини. В рамках такої активності було б варто започаткувати низку проектів.

Школа подолання конфліктів пам’яті для редакторів національних ЗМІ передбачає проведення тренінгів про функціонування колективної пам’яті, складні і контраверсій ні сторінки минулого. Подібні школи в регіонах можуть бути організовані для місцевих журналістів, активістів, шкільних вчителів, осіб старшого віку, змішаних груп. В рамках цього тренінгу доцільне написання посібнику «Як цікаво оповідати про минуле».

Семінари-діалоги для громадських активістів, шкільних вчителів, регіональних журналістів. Передбачають поширення навичок ведення не суперечок, а діалогу навколо історії.

«Гастролі» відомих істориків. Важливо, щоб відомі історики мали можливість говорити в аудиторіях не тільки столичних вузів, але і по всій Україні.

Школи юних екскурсоводів. Не тільки сприятимуть навичкам критичного опрацювання локальної історії, але й навичкам оповідання про минуле іншим і навіть «заробляння» перших грошей інтелектуальною працею.

Навчальні поїздки школярів і студентів Україною. Такі поїздки дозволять подолати міжрегіональні упередження, «відкрити» інші регіони, на власні очі подивитися на місця історичних подій, найвідоміші архітектурні споруди і культурні об’єкти, зробити «своєю» цілу країну, а не лише своє село або місто.

Соціологічний проект «Україна після кінця історії». Одним з перших кроків для реалізації цієї стратегії має стати повноцінне соціологічне дослідження уявлень і ставлення українців про власне ключові події минулого.

Додаток –  Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології – можна прочитати в повній версії документа тут RAPORT memory 2016 ED

Зустрічайте перші підручники УМШ, які пов’язують минуле і майбутнє.

13072710_1008780975870756_2113830094745539735_oВ кінці березня 2015 року вийшли в світ перші підручники Української Миротворчої Школи, які пов’язують минуле і майбутнє. Їх автори – постійні викладачі і експерти Української Миротворчої Школи – написали книжки на прохання слухачів двох років наших шкіл, в змісті даються відповіді на питання, які виникали при обговоренні їх лекцій.

Андрей Каменщиков – соціолог. Працював в Абхазії, Казахстані, Придністров`ї. Проводить миротворчу та гуманітарну діяльність в конфліктних регіонах колишнього СРСР.

Олександр Зінченко – історик, публіцист, письменник. Його роботи ставали національними бестселлерами України та отримали престижні премії в Польщі.

Збіґнєв Буяк – польський політик, політолог, лідер руху “Солідарність”, який ліквідовував комунізм у Польші.

З квітня 2016 року ми організовуємо публічні дискусії з авторами книжок. Запрошуйте нас – і ми приїдемо! Тільки спочатку – прочтайте книжки!і

Ви можете скачати повні електронні версії книжок.

Каменщиков А.А.AK_cover_1
Международный опыт гражданского миротворчества на постсоветском пространстве
ISBN 978-617-7266-63-0

Повна електронна версія книги А.Каменщикова

Войны в Приднестровье и Абхазии, Чечне и Нагорном Карабахе, Южной Осетии и Таджикистане, противостояние 1993 года между Президентом и Парламентом в Москве и межэтнический конфликт 2010 года на юге Кыргызстана — все это кровавые драмы новейшей истории, оказавшие значительное влияние на современное положение дел в государствах, возникших на пространстве бывшего СССР. Как гражданское общество постсоветских стран действовало в ситуации вооруженного противостояния? Какие возможности есть у простых людей, у общественных организаций работать во имя мира и взаимопонимания в столь непростых условиях? Сегодня эти вопросы особенно актуальны для Украины, пережившей за последние годы и расстрел людей в центре столицы, и аннексию Крыма, и Одесскую трагедию 2 мая, и продолжающуюся необъявленную войну на востоке страны, уже унесшую многие тысячи жизней. Цель данной публикации — поделиться теми уроками постсоветских конфликтов, которые могут быть полезны в решении острейших проблем, вставших сегодня перед украинским государством и обществом.

Зінченко О.М.OZ_cover_1
Польські олені, Обама та колективна пам’ять українців. Як подолати тяжіння минулого
ISBN 978-617-7266-64-7

Повна електронна версія книги О.Зінченка

Що може об’єднувати польських оленів, президента Обаму та пам’ять українців про минуле? Ця книжка — це науково-популярна спроба пояснити, як минуле впливає на майбутнє і як подолати гравітацію історії. Розрахована на всіх, хто вважає себе приналежним до «агентів змін».

 

 

Збіґнєв Буяк
Суспільні порозуміння — феномен європейської культури
ISBN 978-617-7266-65-4

Повна електронна версія книги З.Буяка

ZB-cover-1Суспільне порозуміння — це суто європейський винахід, і якщо він існує на інших континентах, то тільки як різновид європейського експорту. Що є такого в історії та культурі Європи, що саме тут народився та розвинувся цей унікальний суспільно-політичний феномен? В чому є унікальність, яка дає євроатлантичному просторові істотну перевагу над іншими цивілізаційними просторами? Ця книга, написана одним з лідерів найуспішнішої мирної революції в Європі, може бути цікава всім, хто хоче зрозуміти, чому Україна вибрала шлях в євроатлантичний світ.

 

 

 

 

AK_cover_2 OZ_cover_2 ZB-cover-2

 

“Найбільш впертий перемагає”. До річниці завершення Зимового походу

Ген.Михайло Омелянович-Павленко
Ген.Михайло Омелянович-Павленко

96 років тому, 5-го травня 1920-го року з’єднанням зі спільним польсько-українським протибольшевицьким фронтом закінчився героїчний Зимовий похід Дієвої армії Української народної республіки під проводом генерала Михайла Омеляновича-Павленка.

У ніч з 6-го на 7-ме грудня з любарського “чотирикутника смерти” (складеного з трьох ворожих фронтів та катастрофічної епідемії тифу), після раптового від’їзду до Варшави Головного отамана Симона Петлюри, зради його улюблених гайдамаків під керівництвом Омеляна Волоха та демобілізації Січових Стрільців отаманом Коновальцем, у відчайдушний похід по тилах білих і червоних окупантів вирушила знесилена епідемією тифу і нестачею всього, що необхідно армії, примара війська, де стати до бою могла лише “жменька біля 2000 людей”.

За тиждень один з командирів українських дивізій розіслав білогвардійському керівництву телеграму: “Військовим частинам Добровольчої армії наказую або від’їхати на Дон, або перейти на бік республіканської влади України. Невиконавшим наказу – смерть“.

За спогадами учасника тих подій: “Добровольча головна команда наказом по армії вже поховала нашу армію і представляла її як ліквідовану, а тут прийшлося спростовувати це спеціальною телеграмою “Розбита нами Українська армія опинилася у нас в тилу”. Подільський генерал-губернатор, виряджаючи з Вінниці 9.XII ешелони на фронт, говорив: “С украинцами наконец покончено”, а 11.XII він вже втік до Одеси. Серед частин Добровольчої армії почалася паніка”.

17-го грудня з-під українських шабель у м.Ставище дивом врятувався на автомобілі денікінський герой,”победитель Киева” генерал Бредов. А наприкінці січня колись пихаті денікінці вже просили українців про припинення війни і союз проти комуністів: “Не будемо згадувати старе, не будемо розвідатися хто винен, хто ні, бо це буде діло історії. Далеко краще, хоча і пізно, дійти до згоди”. Було пізно.

Великою мірою спричинившись до катастрофи “единонеделимца” Денікіна, Українська армія продовжила боротьбу з большевиками, найяскравішою сторінкою якою стало взяття у квітні 1920-го року міста Вознесенська з величезними військовими складами. Драматизм ситуації полягав у тому, що наше військо йшло у бій практично без набоїв…

“Найбільш впертий перемагає” – любив цитувати Командарм девіз одного з французьких замків. У травні, подолавши близько 2500 верст за 180 днів та навівши на ворогів жах, великою мірою з походу повернулися:

Запорізька дивізія (Гулий-Гуленко): 140 старшин, 2100 козаків, 8 гармат і 45 кулеметів.

Волинська дивізія (Загродський): 100 старшин, 1250 козаків, 2 гармати та 35 кулеметів.

Київська дивізія (Тютюнник) – 110 старшин, 1700 козаків,4 гармати та 40 кулеметів.

Галицька кінна бригада (Шепарович)  – 10 старшин і 480 козаків.

3-й кінний полк (Вишнівський) – 37 старшин, 420 козаків та 18 кулеметів.

Таким чином, Армія мала 397 старшин, 5950 козаків, 14 гармат та 144 кулемети.

От підсумки походу лише однієї з частин, що брали участь у Поході, кінного полку Чорних запорожців (командир – полковник Петро Дяченко): “захоплено в полон 40 денікінських офіцерів, 27 комісарів, 338 червоноармійців, а скільки їх було порубано… Військова здобич велика: 4 гармати, 4 скрині з набоями – все з кіньми, 9 кулеметів, 278 коней, 136 возів з військовим майном, 10 самоходів і радіостанція”.

Всі учасники Походу (“зимовопоходники”) стали лицарями Залізного хреста УНР. Командарм Михайло Омелянович-Павленко, воєначальник, для якого головним завжди було не завалити ворога власними трупами, а зберегти людей, який з Походу привів більше людей, ніж у Похід вирушило, отримав орден за номером один.

*************

На сайті Київської міської державної адміністрації триває голосування за проект рішення Київради про перейменування вулиці

Суворова на вулицю Омеляновича-Павленка. Голосування відбувається ТУТ.  Водночас відбувається голосування за перейменування столичної вулиці Кутузова на вулицю Алмазова – на честь уславленого командира Окремого кінно-гірського гарматного дивізіону Запорізької дивізії полковника Олекси Алмазова, якого особливо відзначав і Командарм – ТУТ.

Реєстрація для участи у голосуванні вкрай нескладна, взяти у ньому участь можуть не лише кияни. Реваншисти, “вчорашні”, колаборанти, совки, креоли (назвіть як маєте за потрібне) накручують “проти”, напевно вважаючи питання принциповим і знаковим.

Для українців це теж є знаковим питанням: вшанування українських героїв, які били і білих і червоних окупантів, замість символів ворожої імперії. Тож треба проголосувати “за” і поширити це повідомлення. Вважайте це особистим проханням автора.  Вшанувати пам’ять українських героїв, найдостойніших з достойних, є справою національної чести.

Слава Україні! Героям слава!

Олександр Северин

1зп після нагородження

Фільм Української Миротворчої школи “Корінні народи України”

«Автори фільму ставили собі за мету розповісти про корінні народи України: караїмів, кримчаків та кримських татар. Ми спробували зробити перші кроки у здійсненні просвітницької аналітично-інформаційної діяльності щодо пізнання українців  про права корінних народів, які утворились як етнос на території нашої держави. Також  у цьому фільмі ми спробували показати думки різних людей: експертів, політиків, представників корінного народу та пересічних українців щодо питання майбутнього статусу півострову. Маємо надію, що цей фільм стане поштовхом до конструктивної дискусії в українському суспільстві», —  зазначає керівник проекту Вельдар Шукурджиєв.

Фільм, над яким працювала творча група інформаційної агенції «Голос Криму» при експертній підтримці Наталії Беліцер і Юлії Тищенко, знято в рамках проекту «Українська миротворча школа» за фінансової підтримки Посольства Великобританії в Україні.

Джерело: voicecrimea.com.ua

b405a7e-img-6872

Фото