Я радий, що маю таких інтелектуальних опонентів і можу в дискусії з ними чіткіше сформулювати і донести свої міркування про таку складну і разом очевидну проблему як корупція. Моя теза про «народження монстра з існуючих антикорупційних практик» викликала чималу дискусію. Ще раз підкреслюю, я не відмахуюся від проблеми корупції, я не «відмазую» корумпованих чиновників і тих хто їх корумпує, я визнаю, що корупція залишається проблемою для нашої країни. Але я категорично проти того, щоб перетворювати «боротьбу з корупцією» в чергову «кампанєйщину», фетиш та панацею. Корупція не є, на мою думку, головною причиною наших негараздів, а скоріше, нагадує погану спадковість, набуту при нездоровому способі життя. А це означає, що позбутися її, як і будь-яких поганих звичок, дуже важко і це потребує тривалого часу і розуміння, заради чого ми це робимо.
Шановний Andriy Andrushkiv згадав про сон розуму, який породжує чудовиськ, маючи правда на увазі чомусь невиконання політичними елітами своїх передвиборчих обіцянок. Я скористаюсь його метафорою, для пояснення тези про час. Якщо спиратися на Франциска Гойю, який, власне, цей вираз вигадав, ця метафора означає небезпеку непродуманих дій, побудованих на бажаннях, «фантазіях у сонних мріях». Це як раз про те, що я намагаюся вже який місяць, відтоді як ця тема мене зачепила, говорити. Благими намірами викладена дорога до пекла – іншими словами.
Кажуть, що політичні еліти забили на політичні програми. Я кажу, що це твердження є перебільшенням – гіперболою. На сьогодні існує коаліція, яка реалізовує коаліційну угоду, той порядок денний, за який я голосував. Інша річ, що політика це мистецтво можливого, а не неможливого, тут ми знову про сон розуму. Далі. Я стверджую, що антикорупційний наратив, у тому вигляді, який у нас існує, руйнує інститути, знищує довіру і слугує лише вузько партійним цілям політичної боротьби і збільшує, а не зменшує корупцію. Бо цей наратив, здебільшого, побудований на необхідності репресій і легітимізації насильства як постійно діючого механізму регуляції. Соррі за повторення.
А який же вихід, спитаєте ви? Що, ми маємо припинити звертати увагу на корупцію? Звісно, ні. Я бачу тут декілька кроків, але спочатку поясню свою логіку. Корупція це не виключно сидіння на потоках. В умовах природньої держави, якою ми, на жаль, досі є, привілейований доступ до ренти, яку збирає держава, є скоріше правилом. От в чому трагедія. Корупція це не просто негативне явище, а це цілий соціальний інститут, який покликаний компенсувати власнику брак захисту його власності з боку держави і суспільства. Це не я вигадав, це Мансур Олсон. Корупція це економічна поведінка. Якщо розглядати інститути за Нортом і ко., як писані та неписані правила та норми, то ми побачимо невідповідність і разючу відмінність між декларованими і реально діючими нормами в нашому суспільстві. Власники, малі та великі, у ситуації непевності інвестують щодня, щохвилини в корупцію державних інституцій для збереження своєї власності та збільшення привілейованого доступу до ренти. А далі працює механізм “курки та яйця” – розібратися, що було причиною, а що є наслідком чим далі, тим важче. Отже і виходить, що вся енергія “антикора” спрямована на наслідки – на державний апарат – і саме небезпечно, що рецепт, який врешті пропонується, по великому рахунку – замінити одних “корупціонерів” на “антикорупціонерів” при владі. Це хибний підхід. Тому що він не руйнує ключову проблему – привілеї. Я стверджую, що використовуючи антикорупційну риторику українські політики і афілійовані з ними частина ГО, банально хочуть отримати привілейований доступ до ренти, а не зруйнувати корупційні механізми. Це граблі, на які ми вже неодноразово наступали.
Чому, спитаєте ви? Відповім – це наочно проявляється у кейсі Ш.і Ф. Якщо відокремити у цій справі зерна від плевели, то ми побачимо, що головний мессидж прихильників вчинку Ш. – привілей здійснювати насильство щодо ними визначених негідників і відмова останнім в захисті. Саме це змушує мене дати таке різке визначення щодо народження монстра із існуючих антикорупційних практик і уявлень.
А тепер про те, що робити?
Перше, ми знаємо куди йдемо, це умовно кажучи суспільство з відкритим доступом, яке найбільш детально описав Дуглас Норт і ко. в книзі «Насильство і соціальні порядки». Він, правда, не сказав, яким чином цього досягти)) Втім всередині книги є дуже важлива підказка – відмова, не декларативна, а справжня, від привілеїв на користь універсальних прав.
Друге – відмовитися від маніхейського погляду на світ, який притаманний нашій культурній традиції. Я маю на увазі чорно-білу картинку. Небезпека цього підходу не лише в ескалації конфлікту всередині країни, але й загроза застосування «простих рішень», де відповіддю на ускладнення системи буде спроба її максимального спрощення. Тобто повернення до стану «слабкої природної держави».
Третє – зміна економічної поведінки акторів, відмова від корупційної поведінки можливі при гарантуванні прав власності всім без виключення, реформі судової системи та зміцнення довіри. Але інститут приватної власності я поставив би на перше місце. М.Олсон у роботі «Логіка колективних дій: суспільні блага та теорія груп» стверджував, що колективна дія буде ефективною лише тоді, коли вона даватиме можливість її учасникам отримати особисту вигоду (економічну, соціальну тощо). Звідси походить вирішення нашої проблеми – держава, як головний рентоотримувач має гарантувати недоторканність приватної власності і справедливий (justice) розгляд конфліктів і суперечок побудований на праві, а не на привілеях, а власники, зі свого боку, як група, мають відмовитися від корупційних практик, і інвестувати у доброчесність. Це, до того ж, економічно вигідніше.
Ігор Семиволос
.jpg)
