13-21 серпня 2015 року працювала україно-американська місія спрямована на виявлення проблем місцевих громад, пошук найперспективніших точок взаємодії між громадами Сходу та українськими громадами США, моніторинг економіки громад, виявлення як проблемних, так і привабливих напрямків взаємодії українського та американського бізнесів, моніторинг стану військових різних підрозділів в зоні АТО.
Місія є спільним проектом Української Миротворчої Школи, ГО «Інформаційний Центр Майдан Моніторинг», ГО «Українська Справа», волонтерської мережі «Вільні Люди», Ліги Українців Канади, Ради Українських Державницьких Організацій Світу
Склад місії:
Борис Потапенко – Віце-президент Ради Українських Державницьких Організацій Світу, Директор Ліги українців Канади, радник сенатора США, колишній голова Мічіганського відділу і член Крайової екзекутиви (виконавчий орган. – Ред. ) Українського Конгресового Комітету Америки в м. Детройт
Сергій Кузан – громадсько-політичний діяч, радник секретаря РНБО (2014 р.), помічник народного депутата України Медуниці О.В., координатор волонтерської мережі «Вільні Люди», колишній голова ВМГО «МНК» http://mnk.org.ua/
Наталія Зубар – координатор Української Миротворчої Школи http://peace.in.ua , голова правління ГО «Інформаційний Центр Майдан Моніторинг» http://maidan.org.ua
Олександр Шевченко – координатор проектів УМШ, проектний менеджер ГО «Інформаційний Центр Майдан Моніторинг»
Віталій Овчаренко – координатор УМШ в Донецькій області, проектний менеджер ГО «Інформаційний Центр Майдан Моніторинг»
Місія проїхала біля 1800 кілометрів по маршруту:
Дніпропетровщина: м. Дніпропетровськ
Запоріжжя: м. Запоріжжя, м. Бердянськ
Донеччина: м. Маріуполь, м. Волноваха, м. Красноармійськ, с. Олександро-Калинове, м. Костянтинівка, м. Дружківка, с. Олексієво-Дружківка, м. Краматорськ, м. Слов’янськ, м. Святогірськ, м. Красний Лиман, с. Крива Лука, с. Званівка.
Харківщина: м. Дергачі
Учасники мали зустрічі з
представниками органів місцевої влади м. Красноармійськ, м. Костянтинівка, с. Крива Лука, м. Красний Лиман, м. Дергачі.
активістами громадських організацій всіх населених пунктів, зазначених в списку;
керівниками штабу АТО; військовими на всьому маршруті
керівниками ДОВЦА в м. Краматорськ.
Також проведені розмови з іншими особами, що виявили зацікавленість нашим візитом, з якими ми мали незаплановані зустрічі (бізнесмен в Дружківці, головний лікар госпіталя в Красному Лимані).
Результатом місії планується художній фільм «На грані двох світів» (до 15 хвилин) та моніторинговий звіт, який буде спрямований до урядів Великої Британії, Польщі, США та РНБО.
Основою для організації місії моніторингу був пункт 1.4 угоди, ухваленої на засіданні вказаних сторін в м. Варшава 17 жовтня 2014 року.
Фінансування місії здійснювалося частково за рахунок NIK, частково за рахунок проекту «Українська миротворча школа» http://peace.in.ua, який впроваджується за підтримки Посольства Великої Британії в Україні, частково власним коштом ММ.
Від NIK в «Місії» взяв участь експерт Пьотр Кульпа, від ММ – Наталія Зубар, Олександр Шевченко, Віталій Овчаренко, від S4C – Збігнев Буяк.
Міста та села, що були об’єктом моніторингу:
Дніпропетровщина: м. Дніпропетровськ
Донеччина: м. Красноармійськ, с. Олександро-Калинове, м. Костянтинівка, м. Дружківка, с. Олексієво-Дружківка, м. Краматорськ, м. Слов’янськ, м. Святогірськ, м. Красний Лиман, с. Крива Лука, с. Прелесне.
Харківщина: м. Барвінкове
Мета місії полягала у виявленні основних проблем і механізмів функціонування: влади (як центральної, так і нижчих рівнів), громадських організацій, незалежних медіа, державних контрольних служб, контрольних служб органів місцевої влади.
Місія тривала 7 діб – з 1 по 7 липня 2015 року. Учасники мали зустрічі з представниками органів місцевої влади м. Красноармійськ, (м. Селидове, м. Димитров, м.Родинське – ми не були в тих містах, але зустрічалися з їх мешканцями), с. Олександро-Калинове, м. Костянтинівка, м. Краматорськ, м. Слов’янськ, с. Крива Лука; активістами громадських організацій всіх населених пунктів, зазначених в списку; керівниками штабу АТО; керівниками ДОВЦА в м. Краматорськ. На оцінку ситуації також мали вплив також розмови з іншими особами, що виявили зацікавленість нашим візитом, з якими ми мали незаплановані зустрічі.
Нижче перераховані основні виявлені проблеми. Порядок їх викладення не завжди відповідає їхній важливості і актуальності для даного регіону.
1. Право власності (особливо – право власності на сільськогосподарські землі)
Специфіка захисту сільськогосподарських земель виникає внаслідок яскраво помітної і поширеної практики експлуатації цих земель виснажливими, з точки погляду сільсько-господарських технології, культурами, наприклад – насіння соняшнику та рапсу. Орендарям-фермерам така практика забезпечує більший прибуток, але при цьому вбиває ґрунти. Система оренди земель не спонукає орендаря дбати про підтримку якості ґрунту.
Іншим чинником є дуже сильне засадниче переконання, що українські чорноземи є винятково цінними.
Тому механізм приватизації цих земель і правила, що регулюють права власності і торгівлю землею, вимагають обережного підходу. Обережність також пов’язана з тим, що розмір існуючого в світі капіталу дозволяє монополізувати власність на землі сільськогосподарського призначення в будь-якому масштабі.
Слід додати, що російський капітал може бути використаний як додатковий інструмент гібридної війни проти України для викупу землі і зменшення сільськогосподарського потенціалу України.
Попереднє загальне вивчення проблеми земельної власності показує, що ця проблема широка, а також складна і комплексна з юридичного погляду.
Підлягають вивченню і вирішенню питання права власності на землі, якими розпоряджуються:
Підприємства (державні, приватні, ТзОВ, акціонерні товариства, кооперативи тощо)
Державні спеціальні служби (ЗСУ, МВС, СБУ, спеціальні служби, як прикордонна, митна, та їхні виокремлені підрозділи, тощо)
Органи врядування (міністерства, місцеві ради та їхні виокремлені підрозділи, тощо )
Укрзалізниця та залізничне полотно (державне і недержавне)
Автомобільні дороги (національний рівень, регіональний рівень, муніципальний рівень, внутрішньобудинковий рівень)
Муніципалітети (територіальні громади, або їхня комунальна власність)
«Громадські» організації, успадковані з радянських часів (профспілки, організації “піонерів”, ветеранські спілки тощо)
Великі фермерські господарства (сільськогосподарські землі).
Малі родинні фермерські господарства (сільськогосподарські землі).
ОСББ, ОСН та житлові кооперативи
Церкви
Навчальні заклади
Наукові заклади
Відсутність законодавчого врегулювання питання про власність на землю буде однією з найсерйозніших перешкод на шляху розвитку економіки України, як держави, її окремих регіонів та міст, і сільськогосподарських теренів. У той же час відсутність урегульованості і унормованості цього питання породжує корупцію, яка стримує і навіть перешкоджає розвитку чесного бізнесу. Неврегульоване право власності на землю залишається джерелом підживлення організованої злочинності. Прибуток від спекуляцій в цій сфері може досягати сотень мільйонів доларів.
Прийнятні моделі вирішення проблеми можна знайти в Європі. Ми маємо спиратися на практики і досвід країни, яка мала найбільш бурхливий і різноманітний досвід, водночас м’яко і успішно розв’язала проблему власності на землю. Найбільш корисним є німецький досвід, особливо об’єднання німецьких земель в дев’ятнадцятому столітті. Це і регулювання права власності в результаті воєн (з Францією та Данією) у дев’ятнадцятому столітті. І вирішення проблеми земельної власності в містах (і не тільки), зруйнованих під час Другої світової війни (у зв’язку з реконструкцією). А також вирішення проблеми власності (в тому числі сільськогосподарських угідь) в колишній Східній Німеччині після возз’єднання.
Історія Німеччини наводить приклади, які можуть бути зразком для вирішення проблем, що виникають внаслідок складної історії України. Велике значення має факт багатовікової традиції використання Магдебурзького Права в частині України.
Під час врегулювання питань власності на землю (в тому числі на землі сільськогосподарського призначення) має бути серйозно зауважений той факт, що цей процес супроводжуватиметься дуже сильним емоціональним фоном і приверне дуже велику увагу, а в деяких питаннях і спротив, громадян. Тому будь-які реформи в цій сфері мають впроваджуватися на основі найширшого соціального діалогу.
На наш погляд, вирішення проблеми вимагає:
Реалізації професійного і повного аудиту даної проблеми для всієї України. Аудит може і має бути виконаний новою реформованою українською Рахунковою Палатою (польський аналог – NIK) за участі експертів (аудиторів) з інших країн (Німеччина, Польща, Великобританія)
Складання юридичного звіту (звітів), що вказуватиме правничі методики вирішення виявлених проблем.
Проведення публічних дебатів з обговоренням усіх виявлених проблем та напрацювань з усіма зацікавленими сторонами (фермери, підприємці, муніципалітети і т.д.). Метою дискусії має бути “Суспільний договір” за значимістю рівня Конституції. Кінцевим результатом має бути закон (закони) і додаткові пов’язані нормативні акти (закони або правила), які регулюють додаткові (супутні) питання (наприклад, “земельний кадастр/реєстр”) та їхню прозорість.
Місцеві органи влади зацікавлені у врегулюванні прав на муніципальну власність, тому що це їхній основний капітал, який є найбільш ефективним інструментом для фінансування місцевих бюджетів. Муніципальна власність дозволить забезпечити інвестиційну привабливість. У той же час перед муніципалітетами стоїть ключове завдання – визначити (погодивши це питання з сусідніми муніципалітетами) власні точні кордони (у багатьох районах, містах та селах межі міжмуніципальних кордонів чітко не визначені). Там, де є конфлікт інтересів, має бути створений механізм врегулювання суперечок. Такий механізм (чи інституція) також може бути адаптованим (розширеним) для врегулювання інших місцевих суперечок і конфліктів. Потреба в механізмі врегулювання суперечок на найнижчому рівні державного управління може бути початком створення судового органу за зразком британського (обраного народом) «Мирового Судді»
2. Необхідність створення системи допомоги в реконструкції знищень, завданих війною.
Війною знищені численні державні і муніципальні, приватні та кооперативні будівлі, лікарні та школи, громадські центри, будинки культури, культурні об’єкти та ресторани. Були знищені дороги і мости, приватні будинки, офісні будівлі та будівлі, що належать всім рівням влади, водогони та газогони, електричні та телекомунікаційні мережі.
Серед громадян, активістів громадських організацій, посадових осіб місцевої влади шириться занепокоєння і питання про те, хто, як і де приймає рішення про допомогу у відновленні зруйнованих територій.
На першому етапі потрібно приймати швидкі рішення, які будуть захищати пошкоджені об’єкти від подальшого руйнування (ремонт дахів, вікон, дверей).
На другому етапі необхідно вирішити проблеми реконструкції інфраструктури (доріг, мостів, водопостачання, газопостачання, електропостачання).
На третьому етапі існує нагальна потреба в інвестиціях в об’єкти комунальної власності та суспільно значимі об’єкти (школи, громадські центри, будинки культури, бібліотеки). Треба брати до уваги, що відновлений будинок культури чи бібліотека може використовуватися, як місце громадських зустрічей, дискусій, дебатів з питань про стратегію подальшої відбудови міста чи цілого регіону. Отже, це також впроваджуватиме нову культуру і спосіб управління. Вводячи таку практику, слід в першу чергу відновити, відбудувати об’єкт саме з цією метою.
Паралельно необхідно розробити систему підтримки громадян, що зазнали збитків, з окремою програмою підтримки бізнесу (малого, середнього та сімейного бізнесів). Пряма підтримка громадян та їх бізнес-проектів має розглядатися на конкурсній основі в якості основної стратегії підтримки для України. На цьому рівні ми спостерігали високий рівень цілісності, тобто, ведення бізнесу на основі принципу взаємної довіри (це означає низьку витратність на транзакції). Саме малий і середній бізнес, як і раніше, продовжує підтримувати воююче військо, допомагає біженцям та організовує ГО.
Створення ефективного інструменту для вирішення цих проблем свідчитиме про ефективність держави та місцевих органів влади. Це стане фактором інтеграції місцевого суспільства і сприятиме розвитку української ідентичності, як творчої сили на противагу феномену «сепаратизм», московської агентури і пропаганди.
Неспроможність до вирішення цієї проблеми у держави та місцевих органів влади сприятиме збереження явища «сепаратизму» і навіть розвитку тероризму. Для оцінки ефективності державного управління на всіх рівнях мають бути розроблені критерії оцінки їхньої діяльності – “Кодекс належних практик”. «Кодекс належних практик» має вказувати такий спосіб ухвалення рішень державними органами, який трансформує методи співпраці влади з громадянським суспільством та заохочує громадян до співпраці та спільної відповідальності за рішення на місцевому рівні.
Відбудова знищень мусить відбуватися з урахуванням козацьких традицій. Союзниками в цьому процесі можуть стати громадські організації. Їх участь необхідна особливо там, де можна і потрібно будувати спільний простір у відповідності з останніми європейськими (а не радянськими) моделями і досвідом. У цьому сенсі маємо скористатися фактом воєнних знищень, як можливістю перебудови міст, селищ і сіл за кращими сучасними практиками урбаністики і досягненнями в галузі будівництва та архітектури (високі температурні норми, сучасні технології енергопостачання, сучасні системи управління відходами та технології їх переробки тощо).
Набутий при цьому досвід мусить бути використаний у наступній стадії реконструкції постіндустріальних занедбаних територій (часто в самому центрі міста) та промислових звалищ, полігонів та териконів (така діяльність вимагатиме екологічної експертизи, бажано міжнародної).
Терикони, звалища, полігони можуть бути цінним ресурсом, тому що, як правило, містять мінерали і велику концентрацію різних корисних матеріалів, що дозволяє цим об’єктам бути дуже економічно ефективними з погляду вторинної переробки.
Механізми реконструкції руйнувань, завданих війною, добре зарекомендували себе в Берліні. Важливим елементом цього досвіду було вміле залучення громадян у процес прийняття рішень, стратегічне планування, створення інститутів і механізмів фінансування.
Відбудова інфраструктури мусить бути взята під контроль мережею “Громадських Рахункових Палат”. Які можуть бути створені на зразок польських «Регіональних Рахункових Палат» (RIO).
3. Переселенці (ВПО/IDP). Диференціація потреб і моделей роботи з ВПО.
Міста, селища і навіть села, близькі до районів проведення АТО повні людей, які втeкли зі своїх будинків і квартир в страху за свої життя та життя їхніх родин. В окремих містах тисячі, навіть десятки тисяч біженців.
Серед наших зустрічей були зустрічі з людьми, що самостійно дають собі раду в новій ситуації. Вони знайшли місця, щоб жити, працювати, організовувати бізнес-діяльність на новому місці життя, і не планують повертатися (перша група).
Також є значна кількість людей, що справляється з новою ситуацією самотужки, знаходить роботу, адаптується до нових спільнот, але вони готові повернутися, як тільки дозволять обставини (друга група).
Дуже велика група тих, хто живе, користуючись гуманітарною допомогою (третя група). Часто вони живуть зі знанням, що їхній будинок, квартира зруйнована. Обладнання, меблі та інше рухоме майно втрачене. На місці переселення годі й шукати роботу. Їх поточна модель життя базується на патерналістській політиці колишнього керівництва та роботодавців Донбасу. Нова ситуація вимагає від них підприємливості, яка їм чужа культурно і емоційно.
Перша з зазначених груп є дуже цінною, тому що ці люди наочно демонструють, що в новій ситуації можна нормально жити, працювати і створювати сталу перспективу для себе і родини. Варто і треба розробити програму підтримки типу “Новий шлях” для цієї групи ВПО. Це можуть бути класичні моделі, орієнтовані на малий і середній бізнес. Їхній успіх буде позитивним прикладом для інших. А у майбутньому такі люди можуть бути корисні в «засипанні окопів», які сьогодні відокремлюють регіон конфлікту від решти України.
Друга група особливо цінна, тому що може бути безпосереднім містком між суспільством вільної України та суспільствами окупованих територіях. Цей зв’язок має важливе значення, щоб впоратися з наслідками російської пропаганди, якій піддаються жителі окупованих територій. Ці люди мають бути підготовлені до обіймання управлінських посад на майбутніх звільнених територіях і у звільнених містах.
Для польських учасників місії дуже дивною виявилася сильна прихильність та прив’язка до місця проживання. Саме тому переважна більшість ВПО хочуть залишитися якомога ближче до власного будинку / квартири. Багато з них дуже рідко, а то й навіть ніколи в житті, не виїжджали за межі області, регіону або навіть свого міста. Цей факт частково пояснює феномен ефективності інформаційної війни.
В цьому є також цінна вказівка на майбутнє. Будь-які інвестиції в освіту цих людей, у зустрічі та обмін досвідом з іншими громадянами України, громадськими діячами, підприємцями, економістами і з інших регіонів України допоможуть інтеграції Луганської та Донецької областей з рештою України. Особливо перспективними є поїздки дітей підліткового віку.
Підтвердження цієї тези є численні описи історій зміни ставлення ВПО до інших українців, наприклад, із Західної України, яких вони сприймали, як фашистів, «кривавих бандерівців», злочинців. Успіхи організацій громадянського суспільства з Харкова чи Дніпропетровська мусять бути використані для розвитку програм обміну, крос-контактів, навчальних програм, художніх майстер-класів тощо. Численні навчальні курси, організованих ГО «ІЦ Майдан Моніторинг» доводять необхідність і ефективність такого роду заходів. На додаток до користі самих заходів, лекцій і семінарів, учасники (особливо з Луганської та Донецької областей) розповідали, що найбільшою цінністю для них було те, щоб зустрітися і поговорити з активістами з інших регіонів України.
Допомогу ВПО здійснюють громадські організації. Їхнє глибоке знання проблем, їхня прозора система фінансування є дуже добрими. Також дуже добре працює система громадського контролю за їхніми операціями, система обліку і звітності за зібрану грошову та матеріальну допомогу. Таким чином, вони мусять бути безпосередніми отримувачами будь-якої гуманітарної та іншої допомоги з закордону.
Партнерами в проектах підтримки ВПО можуть і мають бути українські та іноземні організації навчання лідерів, бізнес-школи, місцева влада центральної та західної України. Велику роль можуть зіграти також європейські муніципалітети. Попередній досвід організації “S4C”, показує, що навчальні та спостережні візити з моніторингу органів місцевого самоврядування є дуже ефективним методом заохочення та навчання методам урядування в міста, менеджменту органів місцевого самоврядування та державних служб(поліції, контрольних органів).
4. Моніторинг фінансування армії.
Збройний захист території України від зовнішньої агресії триває вже понад рік. З самого початку учасниками та організаторами цього захисту були військові формування добровольців та організації громадянського суспільства, які організували забезпечення цих військових формувань продовольством, медикаментами, засобами гігієни, одягом і т.д. Ця система працює і сьогодні. Вона, як і раніше, є важливою складовою оборони України. Підпорядковані ЗСУ і МВС військові формування, як і раніше, мають проблеми з постачанням та матеріальним забезпеченням. Як серед активістів, які підтримують військовиків у боротьбі на фронтах, так і серед громадян можна побачити розчарування, що викликане недостатнім постачанням солдатів з боку держави. Це розчарування супроводжується вірою, що проблеми з постачанням можуть бути результатом порочності, що спостерігалася в управлінні армією за часів урядів Януковича, і яка все ще має місце.
Критика Міністерства Оборони та Генерального Штабу є дуже поширеним явищем. Це супроводжується впевненістю, що ця війна може закінчитися швидко, вірою у можливість звільнення окупованих територій, якщо тільки поліпшити військове керівництво. Збереження і підживлення таких думок є дуже небезпечним явищем для української держави. Це один з елементів її внутрішньої нестабільності, яка насправді є однією з головних цілей політичної та військової агресії Російської Федерації проти України. Збереження і підживлення таких думок також призводитиме до деморалізації та нехлюйства в лавах ЗСУ та МВС до рівня, коли зі зменшенням довіри до командування знижується боєздатність бойових підрозділів. Такий стан може заохочувати Російську Федерацію до нового наступу на території України.
Абсолютний обов’язок і завдання як командування ЗСУ і МВС, так і організацій громадянського суспільства, що займаються підтримкою військ, – побудова довіри до системи управління, командування військами і всього Генерального Штабу. Першою і найважливішою дією в цьому плані може і має бути впровадження системи публічного моніторингу фінансування армії.
Громадські організації, що займаються постачанням підрозділів, що воюють, уже сьогодні мають відмінне знання того, що потрібно на передовій і в тилу. Вони також мають відмінне розуміння цін на необхідне обладнання та ефективні механізми для тендерів та переговорів щодо ціни поставок. Ці знання та навички в поєднанні зі знанням військового командування потреб фронту дозволяє побудувати ефективний механізм для створення системи моніторингу фінансування армії та механізми ефективного постачання необхідних товарів та обладнання.
Польський NIK має дуже добрий професійний досвід у сфері контролю за фінансами та системою менеджменту Міністерства Оборони. Таким чином, цей інститут є дуже добрим партнером в побудові моделі моніторингу і в підготовці професійних кадрів для виконання цього завдання. Існуюча угода про співпрацю між NIK та ГО «ІЦ Майдан Моніторинг» дозволяє запустити відповідний проект без зайвих зволікань.
Польські учасники місії відмітили, що ГО «ІЦ Майдан Моніторинг» користується високою довірою серед бійців і командирів на фронті. Просування проекту мілітарного журналу “МИРОТВОРЕЦЬ” створює тим самим затребуваний бійцями та активістами інструмент впливу на громадську думку.
Вказаний потенціал є достатнім, щоб побудувати систему моніторингу фінансування армії та для зміцнення довіри до системи державного управління обороною та власною армією.
Звичайно, російська агентура буде використовувати весь свій вплив і засоби, щоб запобігти створенню ефективної системи моніторингу фінансування та забезпечення армії України.
5. Побудова системи внутрішньої безпеки
Однією з цілей гібридної війни є руйнування внутрішньої системи безпеки України. З цією метою російські агенти були інфільтровані і паралізували силові системи держави. У всіх східних регіонах України ми стикнулися з вкрай негативним ставленням до місцевої міліції. Хоча й дуже чисельна (всього по Україні міліція налічує більше 300тис.осіб), вона вела себе дуже пасивно у супротиві сепаратистам та їхнім діям. В дуже багатьох випадках люди скаржаться на співпрацю місцевої міліції з сепаратистами і найманцями з Росії.
У разі агресії Російської Федерації на будь-яку частину України є реальною загрозою те, що “стара міліція” стане інструментом в руках загарбників. На додаток до міліції є обґрунтовані підозри щодо можливої співпраці з загарбниками органів прокуратури, судів, старих чиновницьких кадрів та депутатів місцевих рад; посадовців установ, що обслуговують та керують стратегічними об’єктами (теле-радіоцентри, залізниця, енергетичні об’єкти, водопроводи, каналізація, тощо).
Система внутрішньої безпеки вимагає фундаментальної реконструкції. Поліція мусить відповідати за виявлення злочинів та попередження правопорушень, а також за профілактику правопорушень.
Будівництво належної системи внутрішньої безпеки вимагає передусім реформи української міліції, а також реформи місцевого самоврядування. Воєнний час мусить бути використаний для проведення такої реформи.
Дії влади, що ми спостерігаємо, у сфері реформи міліції, ми оцінюємо як крок у вірному напрямку. Батальйони “нової міліції”, як «Харків-1», складаються з добровольців з дуже високим рівнем моралі. Посадові особи та бійці даного батальйону мають добрі знання і належні підходи до ролі поліції в демократичній державі (поліція прагне захистити безпеку громадян, а не апарату і представників влади). У новій міліції велика кількість службовців мають потрібні професійні навички і освіту, в тому числі часто мають вищу освіту в різних областях. Це дуже важливий чинник сприяння громадянами реформи і ефективності нової міліції. Це сприятиме зміцненню довіри і відносин між зреформованою службою та громадянами.
Важливим фактором у структурі реформованої міліції буде її цивільна адміністрація. Цю роль можуть виконувати підготовлені активісти і волонтери.
Співробітники нової міліції та громадські організації, які їх підтримують, потребують освітніх програм та контактів в країнах Європейського Союзу. Ці контакти необхідні сьогодні для обох сторін. Поліція в європейських країнах має знання, навички та обладнання, відповідно до завдань, які ставить цивільна влада (у тому числі в боротьбі з тероризмом). Важливим є їхня система команд, логістики і принципи міжнародного співробітництва. У свою чергу, нова міліція вже має власний досвід роботи в умовах гібридної війни. Сепаратисти і найманці застосовують терор (закладка вибухових пристроїв) на всій території України. Гібридна війна демонструє, що внутрішня політика безпеки потребує переосмислення її принципів та інструментів цієї. Потрібно визначити завдання поліції, армії, національної гвардії, спеціальних підрозділів, а також цивільної влади на всіх рівнях і громадських організацій в умовах гібридної війни.
Міста Харків і Дніпропетровськ є прикладами дуже ефективного захисту проти дій сепаратистів. Змогли захистити себе і всі інші території, прилеглі до окупованих територій. Ці позитивні приклади мають бути предметом дуже глибокого міжнародного аналізу.
В Україні спостерігаємо дуже складну працю з розбудови системи територіальної оборони. Важливим елементом є усвідомлення того, що територіальна система оброни на основі участі в ній громадян може бути ефективним інструментом, щоб регулювати доступ громадян до вогнепальної зброї, її реєстрації та обмеження величезної на поточний час “сірої зони”.
Великою проблемою є чинний апарат міліції, які, як результат змін, зазнає дуже радикального скорочення (від 300 тисяч до кілька десятків тисяч).
6. Реформа місцевого самоврядування і контроль над місцевої владою
В Україні немає муніципального самоврядування в розумінні самоуправління громади (як об’єднання громадян), де муніципалітет виступає розпорядником в управлінні спільним майном (земля, нерухоме та рухоме майно), регулятором місцевих податків, має статус юридичної особи. На цю невизначеність у статусі і дозвільно-контролюючих функціях накладається пост совєцька сітка “районів”.
Консервація цього стану буде блокувати інші реформи. Без реформи місцевого самоврядування неможливо створити систему внутрішньої безпеки, неможливо реформувати управління освітою, культурою, охороною здоров’я, неможливо запровадити цивілізований ринок землі (в т.ч. сільськогосподарського призначення) та нерухомості.
Органи самоврядування громад (термін «громада” використовується тут як загальна назва для міст, селищ і сіл) мають мати статус юридичної особи, правову незалежність, бути господарями свого терену, визначати місцеві податків і збори, бути розпорядником нерухомості, що належить громаді. Тільки тоді громада можна ефективно вирішувати місцеві проблеми та брати участь у спільних національних проектах та проектах за участі кількох громад. Місцеве самоврядування є також реалізацією конституційного в ЄС принципу субсидіарності. Цей принцип говорить про те, що кожна державна задача, яка може бути реалізована на нижчому рівні державного управління, має бути передана до цього рівня. Місцеве самоврядування є найкращим прикладом такої децентралізації.
Законодавство про місцеве самоврядування має враховувати велике різноманіття, що закладене в традиції окремих регіонів України. Ці традиції включають в себе досвід міст, заснованих на магдебурзькому праві (в основному правобережна Україна) та міст з традицією, що походить від козацьких фортець та поселень.
Ці різноманітні традиції містять в собі цінності, яку необхідно зберегти. Ця різноманітність вимагає різних підходів і механізмів вирішення проблем. Наприклад, це різні проблеми урбаністики, архітектурні, мережі комунікацій, що існують в містах заснованих на магдебурзькому праві і на козацьких традиціях. Окремі інші завдання також матимуть муніципалітети, що межують з Росією, з погляду системі безпеки держави. Ці відмінності мають бути проаналізовані і прийняті до уваги. Висновки, що випливають з цього аналізу, мають стати імпульсом до формування ідентичності членів громад.
Триваюча війна з Росією сприяє побудові такої ідентичності. Це очевидно, виходячи з загально поширеної участі громадян у наданні допомоги біженцям, армії, будівництві оборонних споруд і т.д.
Ситуація, коли треба забезпечувати єдність держави, реалізацію оборонних завдань, координувати інвестиції в інфраструктуру тощо, вимагає наявність регіональних (обласних) органів державної влади. Їхнє створення і надання їм відповідних повноважень вимагає окремої суспільної дискусії.
У містах, селищах і селах (села – це часто багатотисячні територіальні об’єднання) проявляється індивідуальна господарська активність людей. Такі малі фірми мають стати насінням, з якого виросте ширше і потужніше виробниче та торгівельне підприємництво. Підтримка в цій сфері має бути скерована в райони Луганської та Донецької областей. Сьогодні це може і має означати допомогу ВПО в сферах організації та управління малим та середнім бізнесом, сімейним бізнесом і т.д. Окрім вишколу і навчань, потрібна система мікрокредитування, що буде підтримувати цей підприємницький рух, включно зі стартапами.
Одразу по закінченню війни мають бути розпочаті програми відбудови, які сприятимуть залученню підприємств малого та середнього бізнесу до відновлення місцевої інфраструктури.
На рівні органів місцевого самоврядування (міст, селищ, сіл) ми стикаємося з великою кількістю невирішених проблем. Вони включають в себе питання власності та землекористування, містобудування та архітектурного управління, управління відходами, охорони історичних пам’яток та культурного надбання, захисту природно-заповідних територій, догляд за деревами у парках і вздовж транспортних мереж, охорону сільської місцевості і сіл як самоцінності та інших.
Вирішення цих проблем вимагає фінансування. Управління міським бюджетом потребуватиме нових прозорих процедур закупівель, контрактів та замовлень. Такі процедури можуть стати ефективним інструментом у боротьбі з корупцією, але, водночас, відсутність ефективного контролю торує шлях для подальших зловживань владою. Тому необхідна система контролю на найнижчому муніципальному рівні.
Місцеве самоврядування нерозривно пов’язане зі створенням власної системи внутрішнього контролю (аудиту). Має бути створений інститут контролю, як організація незалежна від інших систем, наприклад, від державного органу влади «Рахункова Палата». Уже зараз існуючі громадські організації, що забезпечують армію, допомагають ВПО, показали, що вони здатні представляти інтереси та звітувати перед донорами, громадянами ефективно і надійно.
Контроль місцевої влади вимагає набагато вищої кваліфікації. Кожна вказана вище проблема є унікальною і не може бути вирішена за допомогою однакової процедури прийняття рішень, однакового шляху переговорів. Це важливо, однак, що на сьогодні громадяни та їхні організації здатні до прозорої діяльності та самоконтролю. Саме вони можуть і мають створити Громадські Рахункові Палати.
У Європейському Союзі, а також в Канаді, США та інших країн євро-атлантичного регіону можна навчитися і пройти вишкіл для створення та застосування “Кодексу належних практик дій місцевого уряду». Такий «Кодекс», адаптований до потреб і конкретних проблем муніципалітетів в сьогоднішній Україні, буде дуже потужним інструментом для реформ і боротьби з корупцією.
7. Проблеми сіл і малих міст. Роль «метрополії».
Якість життя в маленькому містечку або в селі, як показала наша моніторингова місія, є вкрай низькою. Існує інфраструктура або громадські центри, бібліотеки, музеї. Їхня діяльність, однак, обмежена колом місцевих активістів. Місцеві митці (художники, скульптори, музичні та танцювальні ансамблі) потребують більш широких контактів і можливостей охвату ширшої аудиторії.
В разі незмінності цього стану буде продовжуватися відтік мешканців до великих міст. Депопуляція сільської місцевості та малих міст може мати катастрофічні наслідки для безпеки держави в багатьох областях (контроль і безпека кордонів, забезпечення продовольчої безпеки, розгортання людських ресурсів та військ у разі війни, стихійних лих і т.д.).
Зупинити процес депопуляції можливо, якщо великі міста будуть в змозі виконувати метрополітарні функції.
Сьогодні розвиток економіки, науки, культури відбувається майже виключно в добре функціонуючих мегаполісах. Добре функціонування означає, що влада метрополії створює умови для всілякої інтелектуальної діяльності, а водночас здатна побудувати комунікації з селами та містечками, що лежать в зоні впливу мегаполісу. Еліта міста, який має амбіції стати мегаполісом, повинна розуміти і вміти наповнити змістом ту роль служіння прилеглим до мегаполіса територіям з їхніми містечками, селами та їхніми мешканцями. Роль служіння – це діяльність, яка дає тим людям з прилеглих територій можливість представляти свої досягнення і конкурувати з іншими (виставки, конкурси, фестивалі, конференції і т.д.). Завданням метрополії є просувати досягнення на рівні країни, у її столиці, та за кордоном.
Сучасні методи комунікацій надають безмежні можливості реалізації метрополітарних функцій. Одна з них – це можливість розгортання і передачі завдань (місцеві уряди, функції, місць праці) до територій і місцевих громад цілого регіону. Це розгортання дає відмінні результати. Операційні витрати значно нижче за межами великого міста. Працівники, посадовці в такому випадку працюватимуть з більшою відданістю, чесністю і якістю. Ускладняється бюрократична змова і зловживання владою. Таким чином, мегаполіс постає реальним капіталом для всього регіону (області), що об’єднує громадян навколо спільних досягнень в різних сферах діяльності.
Реформа місцевого самоврядування неминуче тягне за собою необхідність активної метрополітарної політики. Помічені та проаналізовані проблеми регіонів, що стали територією активності «сепаратистів», треба трактувати, як результат відсутності належної політики метрополітарного розвитку.
Розв’язання проблем Луганської та Донецької областей (в тому числі їх післявоєнна реконструкція) вимагає створення належних метрополій з наділенням їх ресурсами та інструментами для здійснення ними активної метрополітарної політики.
8. Необхідність і роль «Стратегічних планів розвитку територій»
Загальний моніторинг стану територіальних громад на сході України показує, що разом з реформою місцевого самоврядування вони беруть на себе нові завдання і успадковують невирішені проблеми, які часто становлять загрозу або навіть катастрофу для життя і діяльності громади. Одним з інструментів трансформації таких проблем є створення «Стратегічних планів розвитку територій» (далі – План).
Подібні Плани, якщо і створювалися в містах сходу України, то без реальних консультацій з громадянами.
Управління міським простором, або ж догляд і відповідальність за станом архітектурних споруд та інженерних комунікації, за належне розміщення і доступність інституцій публічного життя та простору (школи, дитячі садки, муніципальні управління, лікарні), офісних будівель та готелів, місць відпочинку та промислових територій, зрештою, збереження та модернізації існуючих забудов та розвитку нового простору для житлового будівництва має стати предметом публічних дискусій, відкритих для всіх членів територіальних громад. Результатом цього публічного діалогу має бути порозуміння у вигляді такого Плану.
Цей процес є дуже складний і вимагає залучення фахівців з різних галузей. У той же час цей План є необхідним елементом будь-яких майбутніх проектів, основою для ухвалення рішень інвесторами, як місцевими, так і закордонними.
Робота над Планами має стати імпульсом до співпраці з університетами та організаціями архітекторів і урбаністів, інститутами і організаціями, що займаються проектуванням інженерним мереж та плануванням безпеки руху, питаннями екології, культури, освіти, енергопостачання і так далі.
Такі Плани мають бути розроблені перед всіма іншими видами діяльності, такими як врегулювання прав власності.
В цьому питанні необхідна допомога ЄС. Партнерами цього проекту мають бути міста з руху міст-побратимів Європи. Цей європейська практика Планів є добре розроблена і цілком може бути використана в якості досвіду для умов України.
Дуже важливо не повторити помилки попередніх років і не підтримувати розробку таких планів без залучення всіх зацікавлених мешканців.
9. Енергетична безпека на рівні територіальних громад.
Економіка міст, селищ Східної України дуже залежить від монополізованої системи енергопостачання. В відносно великих містах Донеччини часто існує одна централізована котельня для опалення з дуже дорогими і застарілими магістралями. Взимку цілі міста залишаються без опалення (страшна аварія трапилася взимку 2006 в Алчевську, в Красноармійську взимку 2015 не було опалення і води кілька тижнів).
Залишення цієї ситуації без змін в найближчому майбутньому неодмінно створить багато проблем. За відсутності вільного ринку і за відсутності конкуренції продовжуватиметься маніпулювання цінами та штучна підтримка їх на високому рівні, а також загрози техногенних катастроф.
Монополісти (зав’язані на імпорт з Росії) можуть активно боротися з будь-якою спробою демонополізації та залученнями інвестицій у власні українські джерела нафти і газу, а також у інші системи видобутку енергії та енергозбереження. Монопольний контроль ринку енергії та енергетичної сировини є основним фактором, що підтримує олігархічну систему.
Запровадження ринкових цін на газ є першим важливим кроком до демонополізації та зцілення енергетичного ринку. Необхідна також одночасно політика підтримки технологій і виробників енергії на місцевому рівні. Ця політика має включати пільги для місцевих компаній, які локально видобувають газ, нафту, вугілля, виробників «зеленої енергії». Таку політику треба базувати на розвиненій структурі технічних навчальних закладів, на діяльності винахідників.
Діяльність інженерів і техніків є одним з найцікавіших феноменів на сході України. Це результат численних технічних навчальних закладів, розвинених високотехнологічних галузей (авіабудування, ракетобудування, космічної галузі, виробництва зброї, хімічної промисловості, інститут низьких температур і т.д.). Багато з цих людей після втрати роботи, створили свої власні майстерні, лабораторії, невеликі підприємства.
Схід України був і має залишатися центром інновацій. Сьогодні це означає, що треба підтримувати “нові технології” системою кредитування і коштами на наукові дослідження.
10. Місцеві медіа. Стан і завдання.
Проблеми, які були представлені нам в різних населених пунктах, не можуть бути ефективно вирішені без соціального діалогу, без залучення громадян.
Цей діалог неодмінно вимагає існування незалежних медіа, які представляють громадську думку. Не можна собі уявити Європу без місцевої незалежної преси, радіо, телебачення. Наприклад, в Польщі, одночасно з реформою місцевого самоврядування повстали не тільки місцеві медіа, а й організації та фонди, які підтримують їх розвиток і функціонування та забезпечують їхню незалежність. Епоха системних реформ зачіпає так багато сфер, що без їх професійного опису, коментарів та нагляду за місцевою владою буде важко уникнути помилок і шахрайства. Зараз існують також новітні засоби масової інформації та Інтернет. Тим не менш, не варто нехтувати традиційними засоби масової інформації. Їх ефективність дуже чітко і різко демонструється тим впливом, який вони здійснюють на населення окупованих територій.
Ключовим питанням є фінансова незалежність медіа. Для забезпечення цього необхідно залучити міжнародні інституції, щоб запустити програму, яка забезпечить фінансову незалежність місцевих медіа.
Ми вважаємо, що немає жодних шансів на успішність реформ в Україні без побудови незалежних медіа – не підконтрольних державному апарату та олігархічному бізнесу!
11. Зміна системи судочинства.
Потреба в незалежній судовій владі настільки ж очевидна, необхiдна, як i важкa для реалізації.
Представники влади в різних містах презентували проблеми, що виникають у ході здійснення їхніх завдань. «Ми не можемо це зробити, бо нас можуть за це засудити».
Проблеми виникають через спосіб здійснення права. Конструкція існуючої системи права робить кожне рішення влади таким, яке може бути витлумачено як незаконне. Наслідком чого може стати покарання посадовця.
Посадовці всіх рівнів не розуміють права, як системи. Закон для них є сукупність приписів, зібраних у підзаконних актах, а не як «дух закону». Система права є “мудрою”, тому що вона знає, що робити, коли припис закону є неадекватний до ситуації (іноді навіть дурний), коли існує суперечка між різними приписами, якщо ситуація не має законодавчого визначення, а проблема має бути вирішена. Але таке розуміння “системи права”, здається, зовсім не знане серед посадовців, яких ми зустріли, не зрозуміле і навіть чуже.
Право, як система, може працювати тільки за нормальних умов трактування юристами, а в кінцевому підсумку, суддями. Якщо ми хочемо, щоб система влади на всіх рівнях ухвалювала рішення, вирішувала проблеми без страху бути звинуваченою у “незаконних дій”, має бути введена європейська інтерпретація культури застосування закону. Існуюча, зауважена в Україні практика – це просто продовження московської школи права, яка є результатом знiвечiння німецької школи юридичного позитивізму.
Питання реформи судової системи виходить за рамки нашого моніторингу. Тим не менш, ми наголошуємо на необхідності пошуку рішень, які дозволять місцевим органам влади діяти, не зважаючи на контраверсії у законах та їхньому тлумаченні.
Цікавим є, з цього погляду, принцип виборності суддів на місцевому рівні. Такий інститут відомий в історії європейських країн. У Великобританії – це мирові суди.
В козацьких традиціях та історії Російської Імперії існували подібні інституції, тому має бути дуже серйозний підхід до відновлення та адаптації таких традицій.
Необхідно вкрай серйозно розглянути питання відновлення принципу виборності мирових суддів Україні на рівні територіальних громад, як судової інституції, залежної від територіальної громади.
Автори звіту
Збігнев Буяк
Наталія Зубар
Олександр Шевченко
Віталій Овчаренко
Сергій Петров
Світлана Левішко
Домінік Ригоровіч
Віктор Гарбар
Учасники місії в селі Олександро-Калинове Донецької області, в 30 кілометрах від лінії фронту.
Пропонуємо вашій увазі текстовий виклад телемосту, присвяченому проблемам переселенців “Зміни ідентичностей при великих переселеннях”. Дискусія проходила у Харкові, Києві, Львові та Дніпропетровську.
Фокус-група Харків
Віталій Овчаренко: Ми зіштовхнулися з однією проблемою, що всіх переміщених осіб та всіх осіб, які протягом конфлікту на Донбасі переїхали з місць свого постійного життя в нові місця, не можна класифікувати. Тобто нема такого, щоб наприклад всі люди з вищою освітою були однозначно за Україну, без вищої освіти – навпаки за Росію, або менеджери за Україну, а інші проти… Всі історії переміщених осіб настільки окремі та індивідуальні, що якось їх класифікувати – дуже важко, або такіх класифікацій буде дуже багато. Одна група переїхала с приводу ідеологічних питань, інша – через побутові проблеми, зв’язані з веденням бойових дій та пов’язаних з цим питаннями.
Перше питання, яке ми окреслили – які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними, що можна підсилювати, а що варто коригувати.
До плюсів ми віднесли:
1) Переміщені особи, та люди, які просто переїхали на нові місця життя, набувають загальноукраїнську ідентичність. Люди відходять від якось місцевій ідентичності і переключаються на загальноукраїнську.
2) Такі переїзди сприяють намаганням покращити своє життя у новому місті. Місця, з яких вони переїхали були депресивними, переїжджаючи до нових місць, люди отримують новий сенс та базис для нового життя.
3) Люди, які переїхали, отримають нову можливість реінтеграції Донбасу. Ці люди бачать, що ті стереотипи, якими їх накачують російські ЗМІ, не мають під собою підстав. Далі спілкуючись зі своїми родичами-знайомими з окупованих міст, вони таким спілкуваннях реінтегрують і себе, і цих знайомих до загальноукраїнської ментальності.
Негативних оцінок, нажаль, виявилося більше:
1) Виникають проблеми з ідентичністю переміщених осіб. Коли вони жили в своїх містах на Сході України вони мали якусь місцеву ідентичність, а коли переїхали – вони вже позбулися своєї старий ідентичності, але нову ще не здобули. А людям, які не мають ідентичності, набагато гірше пристосуватися до нового життя.
2) Зміна життя в таких важких умовах не може не відобразитися і на психологічному і на емоційному стані людей. Люди, особливо старшого віку, звикли до розміряного, звичного життя. Працювавши на звичних роботах, маючи багатолітніх сусідів, вони дуже важко витримують війну, і їм треба переїхати на нове місце. Все життя їм треба розпочати заново. Старшим людям це набагато гірше.
3) Знайти себе у новому житті після всіх цих переїздів, після цих всіх емоційних та психологічних навантажень, людям вкрай складно. А оскільки держава в даному випадку повністю не виконує свої функції, люди намагаються боротися з проблемами або власними силами, або за допомогою волонтерів. Але ми всі розуміємо, що волонтерська допомога – не безмежна, її не варто порівнювати з державною.
4) Переміщені особи, якщо вони переїжджають організовано, купою, то вони тягнуться до людей із свого регіону. Вони намагаються з ними більше спілкуватися, і таким чином маргіналізуються та переходять до стану внутрішнього та зовнішнього гетто. Вони не трансформуються, не змінюються, а залишаються такими ж, як були, але в нових обставинах. І тому вони не бажають ані змін для себе, ані змін для оточуючих.
Ми окреслили такий мінус як міфологізація, яка, нажаль, є складовою частиною переїзду. На жаль, дуже часто люди використовують самий негативний досвіт та негативні приклади щодо переміщених осіб. Звичайно, бувають такі випадки, коли неадекватні переміщені особи поводять себе не дуже чемно, а потім їхня поведінка розповсюджується на поведінку всіх переміщених осіб, що їдуть зі Сходу. Але не дуже адекватні особи є у кожному колективі. Ця міфологізація спостерігається по всій країні, чому сприяють і засоби масової інформації.
5) Низький ступінь соціалізації та реінтеграції в новий спосіб життя, в нове суспільство, в нове місто, в новий район, мікрорайон, будинок – це ми беремо точечні приклади.
6) Психоз, тобто повна втрата самоідентифікації, належності до якоїсь окремої групи. В такому стані психозу деякі люди знаходять постійно та стикаються із серйозними проблемами.
Як зберегти розвинене відчуття єдиної країни в масових переміщеннях
Потрібно розповідати історію українського Донбасу для всіх переміщених осіб. Для того, щоб люди не відчували себе розрізненими, іншими після зомбування російською пропагандою, що Донбас – не Україна, їм потрібно розповідати наприклад, про заселення Донбасу за козацькі часи. Ми зійшлися на тому, що держава не допрацьовувала в гуманітарній сфері в попередні роки. Тобто, в цій війні та гуманітарній катастрофі на Сході України є і наша провина.
На території Донбасу живуть не лише маргінали, це не прокажена територія. Ті люди, що зараз залишилися жити під окупацією, не є зрадниками. В них просто немає засобів щось змінити. Ми бачимо, що інформаційні канали Донбасу зачищені: там немає незалежних журналістів, а всі ті люди, що бігають із надписами «ТВ» є всього-навсього обслуговуючим персоналом російських окупаційних військ. Люди, які навіть західним ЗМІ сказали б, що вони за Україну та проти окупації знають, що їх в такому разі чекає. Їх побоювання за власне життя після висловлення своєї громадської позиції не є безпідставними, бо послідує розправа з таким інакодумством. Як бувший житель Донецька я знаю, що з інакодумством зараз борються все більше.
Економічна складова. Реінтеграція переселенців в єдину Україну відбулася б значно сильніше, якби перед ними не стояло широке коло економічних питань. Якщо б в них не було проблем із роботою, поселенням, швидше спостерігався б процес покращення. Але Україна зараз знаходиться не в найкращій економічній ситуації і місцевим людям часто не знаходиться адекватної роботи, а тут ще приїжджають сторонні. Це не сприяє інтеграції та відчуття єдиної країни.
Крім того, переселенцям потрібно пояснювати, що в кожному місці, кожній новій території, куди вони приїжджають, є свої особливості, в кожному місці вони можуть стикнутися з певними проблемами – тобто треба вести пояснювальну роботу, щоб не відбивати в людей це почуття.
Як можна використати досвід нових масових переміщень для сьогодення
Ми окреслили два можливих для України досвіду переміщених осіб з минулого. Це приклад Німеччини, яка після війни запрошувала до себе та реінтегрувала євреїв, та приклад Ізраїлю по поверненню євреїв з усього світу. Багато з них навіть не знали мову, але приїжджаючи до Ізраїлю, вони заново вивчали її, а також історію, культуру, традиції.
Також ми окреслили трохи дискусійний російській досвід переміщення осіб після війни на Кавказі. Якій він був, чи був взагалі. Всі досвіди треба вивчати.
Фокус-група Львів Ярослав Сватко: Ми у Львові прийшли до висновку, що стратегічними проблемами з переселеннями є ті, які були 70 років тому, переселення лемків, та зараз переселення за національною ознакою кримських татар. Все інше, що відноситься сьогоднішній війни – це зовсім інша реч…
В нас дискусія перейшла в кінці кінців на те, що сьогоднішня ситуація відрізняється від колишніх переселень етично та світоглядно-ціннісним фактором.
Олена: Найважливішій момент в тому, що ми могли оцінити два аспекти переселення та депортації та відповідно збереження, чи втрати своєї ідентичності.
Перша – це депортація у 1944 році українців з етнічних земель сучасної Польщі – так званого Захерсоння, Лемківщини, Бойківщини, Холмщини, Любочищини, Древлящини, а також на Сяні (назви деяких регіонів можуть бути помилковими). З тих етнічних земель було депортовано понад 750 тисяч українців. Спочатку їх депортували на території сучасної України (це 44-46 рік), коли люди під дулом автоматів за півгодини мали можливість зібрати речи та виїхати невідомо куди з невідомо якім майбутнім. І перші наші депортації торкнулися регіонів Донбасу – Донецьк, Луганщина, і саме там зокрема були наші лемківські села. Тих, хто не захотів переселятись у Радянський Союз, депортували на північний захід Польщі. Всі депортації тривали до 1951 року. Основною причиною депортації було те, що то були українці, а Польща створювала мононаціональну державу. Тут поруч зі мною сидять люди, їх прадідів безпосередньо вивезли на Радянську територію. Говорити про депортацію було не можна. Депортовані були на найнижчій соціальній сходинці без будь-яких прав та можливостей, люди їх сторонилися, і відповідно повернувшись в Україну, тому що вона українець, людина тут сприймалася страшенно чужою. По суті до 90-х років нашої власної лемківської ідентичності офіційно не існувало. Ця депортація в результаті вилилася в те, що ми навпаки почали підіймати свою ідентичність. І саме цій біль депортації, якій до сих пір не є офіційно визнаним на світовому і на українському рівні, з’єднав лемків, захерсонців та інших до купи і дав можливість вижити, зберегти свою абсолютно унікальну культуру, зберегти своє я. І найбільшим бажанням, яке є в кожного старшого лемка або доцянця є повернути ці місця. Нове покоління стає трошки ширше, тобто сучасна Україна є нашою батьківщиною, але та наша батьківщина, яка залишилася поза межами України – найбажаніший край, з яким ідентифікується щастя, родина, успіх і усі можливості.
Якщо ми говоримо, що було позитивним, що негативним у цьому переселенні, то більше ми зішлися на тому, що позитива не можемо назвати. Нас викинули з рідної землі без права повернення, а наразі і без права говорити про злочин депортації. Ми говоримо, але по суті і на українському і на всесвітовому рівні це замовчується. Наразі це замовчується і сьогодні, бо це невигідно говорити з політичних причин, бо поляки – наші великі друзі, які нам зараз дуже допомагають у війні з Москвою, і тому не треба казати, що вони взяли і депортнули 750 тисяч людей. Але саме завдяки злочину та негативізму депортації, лемки, як унікальна історико-етнічна група українців зберегли своє я у лоні української культури.
Якщо ми говоримо про сучасні депортації – то я би не казала, що це внутрішньопереміщені особи, я би сказала, що це реально біженці. Є можливість знайти позитивні сторони. Якщо повернутися до лемків, то нас депортували саме за нашу ідентичність, за те, що ми були українцями, за те, що ми точно знали, хто ми є, чого ми хочемо, ким ми хочемо бути.
На сучасному етапі проблема в тому, що взагалі було важко говорити про якусь конкретну ідентичність, можно говорити про ідентифікацію з «великим та могутнім Руським міром», або з якоюсь країною, яка не є нашою, але ідентичність людей, хто ми є, які наші цінності, ким ми хочемо бути в цьому випадку відсутня.
І зараз ті люди, які справді виїжджають звідти, шукають кращої долі, мають знайти свою ідентичність вже в сучасних реаліях. По суті в даному випадку ми маємо цивілізаційний вибір і цивілізаційні можливості. Про це скажемо трохи далі, але це є позитив, тому що людина не знала, хто вона є, але тепер почала усвідомлювати та обирати, і це є великий позитив.
І ще один момент. Багато, хто каже, що зараз є стільки біженців, переміщених осіб, стільки нещастя, що це все через майдан, навіщо було розв’язувати цю війну, кажуть «вам що, погано жилося, чого ви почали?» Я кажу по-іншому, що нам майдан та ця війна дали можливість зрозуміти, кім ми є, і зараз дають нам можливість, незалежно від регіону України, говорити єдиною мовою – мовою цінностей, мовою світогляду України загалом, незалежно від регіону, від находження, говорити, як єдиний національний моноліт. І в цьому ми можемо бачити позитив.
Як зберегти чуття єдиної країни-України при масових переміщеннях
Найкращою компанією за єдину родину Україну в контексті переселень та депортації є зовнішній ворог. І в результаті, якщо ви ідентифікуєте себе з Україною, то незалежно від того, в якому регіоні ви будете жити, в вас є ворог, якій на початку дає вам можливість знайти спільну мову з усіма людьми, які живуть в інших регіонах і вважають так само.
Щоправда, тут є ще інший аспект, з яким ми у Львові зіткнулися, дивлячись на велику кількість біженців до Львову. Біженці, які не завжди ведуть себе адекватно, які не завжди хочуть зрозуміти, як ми тут живемо. І якраз ця інтеграція – чуття єдиної родини-України, залежить також від того, наскільки ці люди можуть зрозуміти спосіб життя тих людей, до яких вони приїхали. Наскільки вони будуть готові сприяти те, як тут люди живуть, як вони говорять, як вони погоджуються, бо нажаль буває багато випадків що «ви нам зобов’язані, забезпечуйте нас». В такому контексті навряд чи будь якій регіон буде готовий до якогось діалогу. Тобто це має бути сприйняття з двох сторін.
Візьмемо депортацію лемків, захерсонців-українців, і те, що ми маємо зараз. 70 років тому проти нас-депортованих були настроєні всі: з Польщі нас виганяли, бо ми українці, тут нас переслідували і зневажали, бо ми приїзжі. Зараз цієї тенденції щодо людей, які тікають зі сходу, немає. Ми відкриті допомогти, і переважна більшість регіонів України відкрита. Тобто якщо буде позитивний посил також від тих, хто переселяється, проблеми ніякої не буде.
Як можна використати минулий досвід масових переміщень та депортацій на сьогодення
Є злочин – має бути кара, було правопорушення – воно має мути засуджено і визнано, як правопорушення, тому що, якщо нас 70 років тому депортували, а це все замовчалося і не є визнаним на офіційному рівні, то злочин повториться. В серпні 2014 наше лемківське село Переможне накрили градом і наших лемків розстріляли за те, що вони допомогали українському війську – один до одного з тим, як було 70 років тому. Ту саме ситуацію ми маємо з кримськими татарами.
Якщо є безчинства і злочини, вони мають бути визнані, вони мають бути встановлені в свідомість наступних поколінь, щоб це не повторювалося. І мене здається, що це найважливіший момент.
Галина Проців: До того говорилося про те, що плюсів немає, але я вважаю позитивним те, що лемки мали можливість зробити все, щоб врятувати свої ідеї. Тобто вони перемістилися, але не мають офіційного статусу, як визнані в усьому світі депортовані біженці. Ніякими іншими словами це назвати неможна. Негативам є те, що люди втрачали свободу, втрачали свою малу батьківщину, мали страх і мали стрес. Вони мали лише 20 хвилин, щоб зібратися. Це була спочатку Дніпропетровська, а потім Тернопільська область. Вони несли з собою молитви, образи, вишивку і звичайно, ті документи, які в них були. І цю культуру вони зберегли по сьогоднішній день. І останнє, на що хочу звернути увагу – це те, що на сьогоднішній день є відчуття єдиної родини – України.
Якщо знати і вивчати сучасну історію України, ми зможемо бути разом, ідентифікувати себе, як одна нація, мати єдині цінності і розуміти, що нам разом треба і залишатися.
Дякую всім за цю дискусію, почивайте себе добре як у Львові, так у Харкові, Дніпропетровську, Донецьку, як єдина родина. Сподіваюся, що те, що ми сказали зі Львова, буде корисним для вас всіх.
Фокус-група Київ
Тетяна Кохановська: Ми в нашої розмові зосередилися по-перше на досвіді прецедентів переміщення осіб як позитивному, так і негативному. Нам треба зрозуміти і визначитися, ким є тимчасові переміщанні з Криму або з Донбасу, бо вони не є депортованими, вони не є мігрантами за кордон, вони переміщуються в межах країни, але разом з тим вони не залишили свою малу батьківщину з власної волі, їх силою обставин звідти виштовхнули, особливо це стосується Криму, бо офіційної депортації там не було.
Такі прецеденти були, наприклад, опозіційна більшовизму міграція з Росії: «філософський параход» та інші схожі речи. Або міграція ірландців до Сполучених Штатів внаслідок економічних умов. Або дві напівекономічни хвилі міграції українців. Або масова міграція євреїв з території колишньої осілості до революції. Ми знаємо, що ця міграція була дуже велика, зовні добровільна, але насправді вона здійснювалася як внаслідок прямого насильства – погромів, так і створення дуже несприятливих умов.
Ми знаємо, як відбувалася трансформація ідентичності великих мас людей, які змушені були залишити свою батьківщину не з власної волі. Також ми говорили про досвід збереження української ідентичності за кордоном, і він успішний, значно більш успішний, ніж досвід збереження російської ідентичності в таких же умовах. Якщо в Канаді та в меншій мірі Сполучених Штатах успішно реалізувалася стратегія «Свій до свого по своє» і створення певних соціумів та української ідентичності, то процеси, які відбувалися з міграцією 90-х, були трошки інакшими. Але ми констатували, що частково вони привели до подібного ж наслідку. Тут ведеться про тих, хто мігрував, як тільки стало можна під час економічних проблем та розрухи в середині 90-х. Вони поїхали наприклад до Німеччини, не маючи української ідентичності. Вони мали радянську, або навіть антирадянську ідентичність, але згодом, коли минули роки, як не дивно, люди набули українську ідентичність, тобто успішно реалізувалася якась інакша стратегія.
Ми це пов’язуємо з тим, що власне українство, як ідентичність потужно розвивалося 20 років, і нарешті набуло такого рівня розвитку, що втягнуло в себе навіть тих, хто не був до нього долучений.
По іншому питанню ми би навіть хотіли вступити в дискусію з харківською групою: як сприймати локальну ідентичність? Особисто ми в наявності локальної ідентичності проблеми не бачимо, абсолютно нормальною ситуацією є існування подвійної ідентичності: загальноукраїнська культурна, або політична ідентичність нормально гармонійно поєднується з локальними ідентичностями. Подвійна або множинна ідентичність набагато більш нормальна практика для людини, ніж моноідентичність.
Характеризувати, як людей з моноідентичністю можна сектантів та, невдалу спробу офіційного конструювання – радянську ідентичність. Намагалися сконструювати таку моноідентичність «Новая историческая общность Советский народ», але, як ми бачимо, наслідки жахливі.
Якщо в країнах, які потроху вигребли, як Україна,просто формується нормальна національна ідентичність, то в країнах, де це не відбувається, як у Росії, ми бачимо абсолютний розпад соціальної тканини, атомізацію суспільства, швидке зростання рівню ксенофобії і тому подібні речи.
Тобто сама по собі, донбаська ідентичність не є в контрпозиції з ідентичностю українською, її можна наповнити будь-якім змістом. Скажемо, в Німеччині серед пострадянської міграції з України найбільш схільні до новітнього набуття української ідентичності виявилися ті, хто нормально інтегрувався в німецьку культурно-соціальну ситуацію. А ті, хто опинився в штучно-створеному пострадянському гетто, інтегруються набагато гірше. Ось ця закордонна вата при найближчому розгляді – це люди, які нормально не інтегрувалися в Німеччині.
Рівень збереження національної ідентичності в еміграції прямо залежить від рівня інтеграції в нове середовище, тому боротися з донбаською ідентичністю ми абсолютно не вважаємо за доцільне, а тім більше з кримською, адже, що там люди залишили свою малу батьківщину не з власної волі. Навпаки, треба боротися за максимальну інтеграцію в широкий український соціум, за максимальний розвиток ідей українства та доводити, що це не є несумісні речи.
Треба сприяти розвитку українського Донбасу, трансформувати саму ідентичність. Крім того є питання, наскількі ця донбаська ідентичність є цілісною. За попередніми висновками, скоріше ні. Це питання більш детального дослідження. Але намагатися з нею боротись ми вважаємо недоцільним, треба наповнювати її новим змістом. Тим більше це стосується, скажемо, Криму, ми всі розуміємо, що там інакша ситуація.
За статистикою, як тільки на Донбасі заспокоїлося, дуже багато людей повертаються. Чи це є питанням ідентичності? Скоріше ні. Це питання консерватизму та негідності соціальної поведінки.
Фокус-група Дніпропетровськ Ніна Єлоєва, координатор БФ “МАК”: Я з першого дня займаюся проблемами переміщених осіб. Перші були кримчани. Ідентичність кримчан – абсолютно проукраїнська, і мене здається, що тим людям, які сюди переїхали, якось її коригувати зовсім непотрібно. Це в основному люди патріотичного складу, проукраїнсько налаштовані, які поважають українську культуру, недивлячись на етнічне походження.
Особливо хочу відзначити, що в нас теж є дуже великий народ, в свій час депортований. Це кримсько-татарський народ, якій був дуже цинічно депортований у 1943 році, і також, як і лемки вони були вивезені з території своєї держави насильницьким шляхом і викинуті в Сибіру та Таджикистані. І також, як і лемки, які були викинуті на захід Польщі, де була повна розруха, люди були повинні якось виживати.
Треба сказати, що та ситуація, що зараз відбувається з переселенцями з Криму та Донбасі відрізняється від тої, що були з лемками або кримськими татарами, тому що все ж такі вони не приїжджають на руїни, а приїжджають у цивілізовані міста, де їх зустрічають. Звісно буває по-різному, звісно, це не вдома, не дуже комфортне, бо дома завжди комфортніше, але все такі вони не приїжджають в дикий степ.
Ті хто хоче, і роботу знаходять, влаштовуються, дітей ми приймаємо до дитячих садочків, шкіл, інститутів… Це все в нас робиться без якихось потуг. Зрозуміло, що їм важко, бо нема друзів, знайомих, рідного дому, який вони все своє життя облаштовували, тому звісно, людям дуже важко.
Треба вказати, що та депортація кримотатарського народу, яка була у 43 році, нажаль продовжується і зараз. І звернутися додому для них зараз більш проблематичне питання, ніж для донеччан. Але хочу з власного досвіду помітити, що ідентичність людей, які були українцями не за етнічним походженням, а в широкому значенні цього слова, які сюди переїхали по морально-етичним або політичним намірам, не потребують коригування. Їх ідентичність проукраїнська.
А ось ватники дуже тяжкі в спілкуванні, навіть після того, як їм була надана допомога. Їх ідентичність змінюється дуже повільно, або не змінюється зовсім. Вони часто отримають або навіть вимагають дуже багато для себе, вважаючи, що ми зобов’язані це надати. Не всі, але нажаль таких людей немало. Вони залишаються сильно незадоволеними, і їх незадоволеність направлена і на державу Україна, і на українську мову, яка їх дратує, і на український прапор, який їх теж дратує, і на український гімн, який їх дуже дратує…
Я згадую, в тому середовище, де ми приймали в донецькому регіоні в червні, було дуже сильне напруження, і ми вставали і щоб це напруження скинути, співали українській гімн. Для нас це був позитив, а одна молода жінка, років може 30, до мене підходе і питає «У вас шо, музыкальная пауза?» Для мене це був стрес… І психолог, яка в нас теж працювала, була волонтером, якось мені зауваження зробила: «Ви їх не дратуйте гімном, бо в них психологічний стрес». Я її питаю: «Ви мене скажіть, якщо його можна виміряти, в кого він більший: у мене, яка бачить, що зі мною поруч люди, які ненавидять землю, по якій ходять мої діти, ненавидять мою культуру, живуть тут і не люблять цю землю, або в неї? Як можна виміряти цей стрес?» Так що мені здається, ситуація складна, я не знаю, чи можливо її якось відкорегувати – цю ситуацію з ментальністю. Але все-такі не треба складати руки, треба якось людей асимілювати в нашу українську культуру. Це дуже тяжко, але це треба робити.
Біля мене сидять кримчани, якось більше ми сьогодні говорили про донеччан, і може і кримчани свою думку висловлять, це буде також цікаво в форматі цієї розмови, бо про Крим ми якось менше говорили.
Ігор Павлів – переміщена особа з Криму: Мы исследовали как положительные, так и отрицательные моменты, смотрели, насколько изменились другие люди. В конце концов, наша дискуссия подошла к тому, что мы поставили залу вопрос – что дальше? Какую роль мы можем сыграть в этих изменениях? В конце концов все сошлись на том, что у на еще не до конца сформировалась национальная идея. Возможно, когда 23 года назад наши родители голосовали за Украину, еще не было такого понимания, за что же они голосуют. Сейчас, как говорил докладчик из Львова, мы попали в такое время, когда нам нужно сделать выбор, кто мы, определиться. И вот, когда мы определились, стало ясно, какая у нас национальная идея.
Второй момент, который мы хотели отметить, это то, что в нашей стране, к сожалению, нет украинской пропаганды. Очень много людей настроены пророссийски, про свою страну, про Украину как державу со своей державной символикой, речь идет не часто. Речь идет о государственных каналах, и это большая проблема.
Еще один момент, который есть, это большой разрыв между властью и людьми. Большинство переселенцев, которые приехали из других городов, на государство не очень-то и надеялось: кто-то надеялся на свои силы, кто-то на постороннюю помощь. Все же я скажу, что большинство людей большего ожидали от государства. На данный момент большинство людей, особенно те, кто приехали в первый раз и были настроены более патриотично, – этим людям легче находить себя, устраиваться на работу, находить общий язык. Люди сейчас приезжают с разными мотивациями, но нет той прозрачности, которую люди часто хотят видеть от власти, от государственных устройств.
Еще один момент, который мы обсуждали. Помимо национальной идеи нам нужно видеть пути, как изменить ситуацию. Часто переселенцы спрашивают: что я могу, кто я здесь такой? Вопрос «кто я такой и как я могу влиять на изменения в своей стране» сейчас перед украинцами остро стоит. Есть много стран, у которых мы можем учиться. Перед нами пример Израиля, который даже во время войны продолжал развиваться. Страна не прикрывалась тем, что у нее тяжелое экономическое положение и война идет. Т.е. люди как развивались, так и сейчас развиваются. Нам, украинцам, тоже нужно двигаться дальше, и тот потенциал, который у нас есть, стараться полностью реализовывать. Приехали мы сюда, хотим построить свою страну – значит, надо ее строить, а не ждать, что кто-то построит ее за нас.
Зоя Красовська: У нас вже вичерпується час, хочу додати те, що ще не говорили, – зараз іде мова про те, що ідентичність у нас змінюється. Люди, які переїжджали, відчувають себе українцями, не хочуть жити на окупованих територіях, не хочуть підкорятися чужеродним правилам, тому вони переїхали сюди, вони давно себе усвідомлюють українцями, але набагато сильніше почали себе усвідомлювати українцями під впливом агресії.
Тут звучав приклад, якій, як на мене є надзвичайно цікавим і показовим, чи є якісь проросійско-налаштовані українці, які почали себе почувати українцями, виїхавши за кордон? Коли вони приїхали в Росію і побачили, що там до них ставляться ворожо тому, що вони українці, то більше почули себе українцями. Ще в нас є виступ представника з Криму.
Рустем Кургівелієв – переміщена особа з Криму: Я хочу всем пожелать, чтобы наши дискуссии вышли за пределы этих конференц-залов. Учитывая, что на нашей земле война, нужно принимать действительный опыт (и не нужно изобретать велосипед) стран, которые через это прошли и проходят на данный момент, в современном мире.
Нужно брать именно израильские методы и технологии, кто бы это ни воспринимал в штыки. Почему это еще так важно – это эффективно действует, и не надо делить людей. Сейчас нас называют «крымчанами», «лугандонами», и так далее… Это все нужно остановить, чтобы люди действительно понимали, что мы все украинцы! Понимаете, когда израильтяне воевали за свою территорию, к ним ехали евреи со всего мира. Мы воюем с одним общим врагом, у нас гибнут чеченцы, далеко от своих родных мест, своих земель, от своих сел и городов, родных и близких, у нас стоят грузины, которые так же гибнут, у нас поляки, израильтяне приезжали помогать, пора уже осознать это. У нас армяне были на баррикадах – я говорю о Сергее Нигояне. То, что загорелось, мы не должны потушить, нужно это взять и раскручивать, как динамо-машину.
У нас есть повод – агрессия с той стороны, и она не уйдет, если им в нос не дать, они не успокоятся. И пора выходить из этих конференц-залов, здесь в Днепропетровске есть хорошая площадь с огромными мониторами. Я надеюсь, такая есть и во Львове, и в Киеве…
Когда наши власть имущие шли к власти, которую уже взяли в руки, то они с майдана умудрялись транслировать это на всю страну. А почему сейчас мы должны сидеть, ютиться и молчать в конференц-залах, куда нас загоняют? Может, кому-то не нравится то, что я говорю, но я говорю от сердца. И наших солдат надо поддерживать, поддерживать и еще раз поддерживать!
Слава Україні! Героям слава!
Підсумок телемоста зі Львова
По ходу телемоста було висказано багато корисних думок, і нам у Львові найбільш приємно те, що наприклад все те, що ми між собою обговорювали, почули із Дніпропетровську, дуже приємно, що ми однаково думаємо. Це великий позитив, що ми говоримо про ідентичність українську. Якщо ми говоримо про українську ідентичність те саме, що і колеги з Дніпропетровську, значить ми справді є одна нація. Ось за це я вам всім дякую!
Підсумок з Харкова. Теж хочу погодитися з розмовою, що дуже позитивно те, що в нас схожі думки. Дякую за дуже емоційний виступ з Дніпропетровську вже у кінці. Ну і думаю, що це не останній наш такій захід. Всім дякую. Слава Україні!
2 червня 2015 р. у Харкові (в культурному центрі «Інді») пройшла дискусія-телеміст «Зміни ідентичностей при великих переселеннях». Організатори заходу мали на меті глибше глянути на проблему переселенців – не лише як відсутність роботи/житла, а й питання ідентичності. Захід організовано Інформаційним центром «Майдан моніторинг» (http://maidan.org.ua/) за підтримки проекту «Київський діалог» (http://www.kiev-dialogue.org/).
Разом з Харковом до дискусії приєдналися м. Львів, м. Київ та м. Дніпропетровськ.
Протягом двох годин групи дискутували на три основні теми:
1. Які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними: що можна підсилювати, а що варто корегувати?
2. Як зберегти чи розвинути “чуття єдиної родини – України” в масових переміщеннях?
3. Як можна використати уроки і досвід минулих масових переміщень для сьогодення?
Одним з найважливіших питань, відповідь на яку намагались знайти харківська група: «Як надати людям відчуття «родини»? Це пов’язано з тим, що не було централізованого переселення на державному рівні, жителі Луганської та Донецької областей вимушені були бігти. Наше завдання – дати змогу відчути їм себе членами родини, де б вони не знаходились.
Активіст НДО «Альянс-республіка» Іван Козаченко охарактеризував історичні аспекти переселень, навів приклади великих переселень народів (зокрема, кубанські козаки, СС Галичина). Дійшли спільного висновку, що не варто створювати компактні поселення, бо це сприятиме дисиміляції внутрішньо переміщених осіб.
Наприкінці групи обмінялись своїми напрацюваннями та, як виявилось, мали однакову точку зору з багатьох питань. Під час дискусії одразу виникла необхідність визначитись з поняттями (зокрема, «ідентичність», «переселенці», «біженці», «масові переселення»). Також гострою проблемою було визнання відсутності національної ідеї, що значно ускладнює ситуацію.
Після обговорення, групи зійшлись на наступних тезах:
– необхідно розділити ВПО на декілька груп («переселенці» та «біженці»), кожна з яких потребує окремого підходу;
– до позитивних моментів зміни ідентичності віднесли: набуття загальноукраїнської ідентичності замість місцевої; виникнення «вікна можливостей» у ВПО (появу нових можливостей, реалізації нових планів); той факт, при облаштуванні життя облаштовується все оточуюче, внаслідок свідомої самоідентифікації людина стає більш активним членом громадянського суспільства;
– до негативних моментів віднесли: втрата ідентичності негативно впливає на психічний та емоційний стан, особливо важко літнім людям, внаслідок переселення створюються «гетто», чого слід уникати, втрата локальної ідентичності залишає людей «без відчуття коріння», поширення міфологізації;
– війна – результат гуманітарної катастрофи;
– необхідність популяризації української історії Донбасу;
– уряд продовжує втрачати довіру;
– скрутне економічне становище країни ускладнює процеси переселення;
– історія переселень є унікальним джерелом досвіду, яким слід скористуватись у повному обсязі;
– використання досвіду збереження української ідентичності закордоном.
Зміни ідентичностей при великих переселеннях Дискусія-телеміст
2 червня, Харків-Львів-Київ-Дніпропетровськ
Що було більш важливішим для мене, дискусія чи телеміст?
Важливішою була дискусія, бо ми обговорювали різні теми, і в тому числі такі, які не були завчасно передбачені і окреслені оранізаторами. Вони торкалися теми злочинів попередніх періодів переселення українців у часи Радянського Союзу, які не були визнані, а винуватці досі не понесли покарання.
Важливішим був телеміст, бо ми почули думки і позиції людей із різних частин України, які розуміють і обговорюють різні способи вираження ідентичності при великих переселеннях. Представники усіх локацій говорили виключно про сучасні переселення, а ми у Львові проводили паралелі із переселеннями 70-ти річної давності. Висновки усіх локацій були подібними, бо усі ми знаходимося в контексті правди і громадянської відповідальності за своїх побратимів, які живуть в різних куточках усієї території України (включаючи окуповані території і анексований Крим) і зазнали утвердження або зміни власної ідентичності під час великого переселення у звязку з агресією з боку Росії.
Побажання:
Продовжити обговорення надалі і зробити їх у форматі діалогів чи дебатів, щоб люди із різних локації мали можливість один одному задати запитання.
До обговорень залучати нових людей і особливо біженців.
Запитання:
Які зміни ідентичності при переселенні є позитивними, а які негативними: що можна підсилювати, а що варто корегувати?
Тези:
Важко назвати певні позитивні зміни ідентичності при переселенні, але нами було виділено кілька: переселенці більше виражають свою українську ідентичність і стають більш впевнені у правильності свого важливого вибору; вони стають більш відповідальнішими за збереження життя і здоров’я своїх дітей, рятуючи їх і даючи шанс визначення їх ідентичності в майбутньому; більше виражається самостійність людей (без залежності від держави і державних рішень); люди більше мають потребу у вивченні історії України, яка в тому числі має сторінки про переміщення.
Негативні сторони переселення: втрата свободи, життя, житла, місця праці та навчання, нерухомості тощо.
Негативне є те, що за 24 роки незалежності нікому на державному рівні не було діла за ідентичність українців, і це вказує на повний провал в гуманітарній, соціальній, національній та інформаційній політиці держави. Люди мають відчуття «вирваних із корінням» (так само, як і 70 років назад) та несправедливості. Переселенці починають по новому усвідомлювати поняття своєї малої Батьківщини і по іншому ідентифікують себе із Україною.
Переселенці, а особливо діти, мають страх перед майбутнім і перебувають у постійному стресі, що унеможливлює повноцінне життя в нових умовах (які також є для них стресом).
Окуповані райони сьогодні є депресивними. Надалі вони будуть мати ще більш виражені ознаки (із більшими площами ураження) через значний екологічний дисбаланс, що пов’язаний із військовими діями і розбалансованими системами господарського управління та житлово-комунального господарства. Назву декілька із них: а) відсутність якісної питної води для потреб населення та с/г тварин; б) знищення верхнього орного шару землі, що унеможливлює використання його в індивідуальному чи колективному сільському господарстві і виробництві; в) підвищення рівня ґрунтових вод, масштабні підтоплення у зв’язку із порушенням системи відкачки вод із шахт; г) збільшення випадків і площ просідання ґрунтів, техногенних землетрусів; д) збільшення імовірності техногенних аварій із значними хімічними і радіаційними забрудненнями; е) хаотичні захоронення трупів людей та тварин, що можуть впливати на стан якості питної води; є) вплив хімічних речовин із використовуваної зброї тощо.
Як зберегти чи розвинути “чуття єдиної родини – України” в масових переміщеннях?
Тези:
Вивчати власну історію масових переселень: їх причини, масштаби, прояви та наслідки (підсилити фотоматеріалами та спогадами людей).
Мати та посилювати відчуття спільності та єдності українців.
Підтримувати мову, культуру, мистецтво, традиції тощо.
Здійснювати дії разом на свій спільний захист і життєзабезпечення.
Підкреслювати високі моральні людські цінності у допомозі, спільних діях на порятунок і співпереживаннях.
Заручитися підтримкою сильної української діаспори.
Вимагати від держави: адекватного визнання масових переселень минулого і сучасного; допомоги людям, які стали вигнанцями не за своїми власними бажаннями.
Об’єднання людей у клуби для діалогів, спілкування і дебатів.
Як можна використати уроки і досвід минулих масових переміщень для сьогодення? Тези:
3.1. Вивчати історію масових переселень минулого.
3.2. Влаштовувати зустрічі біженців, депортованих і ВПО (людей різних поколінь, різних частин України, різних періодів переселення).
3.3. Не створювати штучно «гетто» для переселенців.
3.4. Організовувати спільні толоки для влаштування побуту переселенців.
3.5. Для захисту соціальних інтересів та прав людей сприяти їх обєднанню.
Галина Проців, м.Бережани Тернопільської області
(мої батьки депортовані з території Польщі в період Другої Світової війни)
