Ігор Семиволос. Про Українську Миротворчу Школу

NKL_4073

Ігор Семиволос, один з керівників проекту, зміг поділитися з нами своїм досвідом, розповісти про проект, прокоментувати ситуацію, яка склалася в Україні на Сході.

–              Пане Ігорю, розкажіть детальніше про Миротворчу Школу.

–              Для України – це нова тема, оскільки раніше поширеною формою реакції на конфлікт було його уникнення Тобто люди не вирішували конфлікти, а намагалися від них дистанціюватися. Такий стан речей, який у поєднанні з авторитарним методом управління режиму Януковича та браком комунікації між різними регіонами і спричинив таку ситуацію у країні. З іншого боку, громадяни у вирішенні конфліктів покладались переважно на державу. Держава без сумніву повинна бути арбітром, але при умові, що в цій державі працюють державні інститути. А цих умовах, коли ми маємо деградовані інститути та відкриті конфлікти –  залишається самим громадянам взяти на себе провідні функції, у тому числі, і функції миротворчості. Зрозуміло, що функція підтримання безпеки,  не може бути покладеною  лише на громадян, але робота з конфліктами у своїх громадах – це діяльність, яку ініціативні групи можуть взяти на себе. Фінансується цей проект Посольством Великої Британії в Україні.

–              Представники яких організацій стали учасниками тренінгу?

–              Представники різних організацій. Це зокрема представники  громадських організацій, наукових інститутів, університетів, просто активні громадяни, ініціативні групи тощо.

–              Яким областям  Ви надавали перевагу у відборі, і чому?

–              Херсонщина, Одещина, Донбас, Луганська область і Волинь. Це регіони, в яких в тій чи іншій мірі є ризик відкритого насильницького конфлікту, або вже відбуваються такі конфлікти. Наприклад, Херсонщина, потрапила в зону нашої уваги у зв’язку з кордоном, що виник, з наявністю російських військ на кордоні, діяльністю розвідувально-диверсійних груп та через втрату транзитного характеру. Ну, зрозуміло, чому Донбас, так?! Одещина, тому що це питання Придністров’я, це питання Південної Бессарабії та складної етнічної території, яка має теж серйозні проблеми в питаннях ідентичності. Це власне конфлікт, який існує в середині, зокрема, це події травня місяця і наявності груп АнтиМайдану.

–              На якому етапі розгортання конфлікту можна було б уникнути таких жахливих наслідків?

–              Після захоплення Криму російськими військами розпочався новий етап конфлікту. Внутрішньо український конфлікт перетворився на військову інтервенцію та захоплення української території. Якби на початок квітня в Україні існувала б достатня кількість підготовлених фахівців з питань безпеки, які могли б результативно та оперативно здійснити операцію по звільненню захопленого Слов’янська, або будівель СБУ в Луганську та ОДА у Донецьку, тобто на той момент локальних точок, то гіпотетично можна вважати, що широкомасштабного конфлікту можна було уникнути. Втім, це лише припущення, яке важко довести, оскільки ми мали численні факти зради з боку силових структур Донеччини та Луганщини, що і призвело до втрати контролю над значною частиною нашої території.

–              Скажіть, як можна порозумітися з представником «сучасного» Сходу, чи є якийсь універсальний рецепт?

–              На жаль, немає. Це дуже складно. Ми звикли бачити мешканців Донбасу однією нерозрізненою масою. Насправді, це не так. Серед них є чимало тих, хто має українську ідентичність, спираються на спільні цінності. Звісно, коли ти поділяєш ті ж самі цінності, то порозумітися набагато легше. Інше питання це як порозумітися з людиною, яка є прихильницею інших політичних сил, антиукраїнських, і скажімо так, яка дотримується інших цінностей і колективних міфів. Це нелегке завдання – я одразу Вам скажу. Легкого рецепту, або варіанту немає!.. Часто сторони сідаючи за круглий стіл навіть неспроможні говорити, не кажучи вже про те, щоб домовитися. Нам здається, що є один шлях  і він очевидний, але це не так. Серед тих, хто вагається, має  радянську ідентичність – кого ми часто звемо таким собі «болотом» – є маса людей, яка немає чіткої ідентичності, і вони здебільшого схиляється на той чи інший бік, виходячи з раціонального вибору. Іноді, ми це спостерігали, з такого міркування, що там, де стоять російські війська – це земля війни, а там, де українські війська – земля миру. Коли люди обирають цей бік, з ними вже треба починати працювати. Тому що вони ще не готові без підготовки, до прийняття нових цінностей, реалій та нового соціального порядку.

–              У Харкові теж були подібні ситуації із захоплення облради, скажіть, завдяки чому  він зміг утримати проукраїнську позицію і не дати конфлікту вийти на новий рівень?

–              Справа в тім, що багато що залежить від активних груп. Якщо подивитися на ситуацію  станом  на кінець лютого –  кількість активних «майданівських» і «антиМайданівських» груп, то ми бачимо ситуацію, що лише в Криму, Донецьку та Луганську активісти «антимайданівських груп» становили більшість, тоді як в інших областях України майданів ці в значній мірі домінували. В деяких регіонах, як Одеса і Харків – не в значній мірі, але проукраїнські сили перевищували на декілька відсотків. І я думаю, що незначна перевага активних громадян, які можуть бути мобілізовані задля своїх інтересів і вирішили «долю» Харкова. А вже зараз кількість таких людей збільшилася. Важливо знати і розуміти, що від мобілізованих груп, які готові захищати свої інтереси багато що залежить!

              Чи не вважаєте ви, що  Харків останнім часом  криє у собі загрозу?

–              Мені важко сказати про  Харків, тому що для того, щоб робити висновки необхідно перевірити. Потрібно робити як мінімум оцінку ситуації і конфліктної температури. Ми цього не робили, і я не зможу  сказати, наскільки ця температура підвищилася, і чи існують імперські групи, які налаштовані на насильницький конфлікт. Треба відзначити і одразу сказати, що конфлікти по собі не є якоюсь суто негативною річчю, конфлікти, в значній мірі сприяють розвитку. Але насильницькі конфлікти справді пригнічують політичний розвиток і  громадянський розвиток у тій чи іншій мірі,  маргіналізують, руйнують, вбивають тканину регіону. Багато чого іншого такого, що ми повинні спостерігати зараз, дивлячись на Донбас. І  тут питання полягає у тому, що факт наявності конфлікту, можливо, навіть високої температури конфлікту не проблемний, якщо вона не переходить до насильницьких дій, бо у рамках цієї дискусії можна домовитися, і знайти спільні цінності, – а це вже є позитивною річчю.

              А чи може місцева влада  вплинути на хід подій у такій ситуації?

–              У деякій мірі так, але органи влади місцеві, орієнтовані на  активні групи – вони дивляться, яка сила переважає.

–              Як ви вважаєте, хто повинен брати на себе головну функцію миротворчості, і як?

–              Безперечно не лише держава,  і не лише громадяни. Це колективна робота. Те, що робить український уряд – один процес, те, що мають робити громадські організації – інший процес, те, що мають робити міжнародні організації – це ще один процес… Тобто за кожним є свої функції та кожен має свою стратегію.  Коли відбуваються ці конфлікти, з міркувань  безпеки, ми не можемо пропонувати однієї якоїсь «столбової дороги», що так воно має бути. Але, обов’язково потрібно пам’ятати, що, для того, щоб робити якісь висновки, потрібно детально вивчати ситуацію. Це злочин, давати якісь рекомендації, не спираючись на детальне дослідження конфлікту!