Ось із таким запитанням я разом із журналістами і представниками УМШ виїхала у «похід» по Сходу України. Можливо, до кінця відрядження чітко зможу сформулювати відповідь!
Ще навесні, коли лише планували поїздку, навіть не уявляли яких психологічних навантажень, емоцій, сподівань викличе вона серед учасників. Вже з перших хвилин відчулося напруження та бажання – якомога швидше виїхати та побачити все власними очима. В автобусі зібралися люди абсолютно різні: за віком, за вподобаннями, за фахом, але всі вони однодумці, і всі з трепетом ставляться до рідної землі, до України. І цей спільний дух супроводжує нашу мандрівку – «юних» миротворців.
Але все по порядку. Харків. Вокзал. Інді. Зібралися. Завантажилися. І поїхали. Уперед – до Донеччини! Дорога – Чугуєв, Ізюм, Святогірськ… Чудові краєвиди. Все більше і більше пишаюся рідною Батьківщиною: її красою, її творцями, її трудівниками… ЇЇ королівська величність Осінь вже надихає на поетичні натхнення, на роздуми, на почуття…
Коротенька зупинка в Ізюмі. Перше, що здивувало – це зібрання байкерів – вільних людей на мотоциклах – гучні, впевнені. Чомусь промайнула невпевненість, турбота – жодного українського атрибуту. Захотілося голосно привітатися: «Слава Україні!» Але, ні – ніяково: їх багато і що у них на умі? Та ці думки зникли відразу як вийшли на висоту і побачили мрійливий, чарівний краєвид! Це казково – річечка омиває ніжно береги поселення ніби хоче вберегти від неприємностей, від бід. Дерева лопочуть листячком, радіючи сонечку та миру.
Святогірськ. Приїхали. Розташувалися і пообіді знову в дорогу. Семенівська психіатрична лікарня. Звідси починається наша екскурсія. Звідси й починалося все рік тому.
Жах війни… Він на кожному стовбурі дерева, у кожному побаченому будинку, в отворі споруд… А що за цим? Сльози, людське горе, і багато крові. Ні, сьогодні ви не побачите тут крові, вона змилася дощами,, розвіялася вітром, її оросили сльози матерів…
Заходимо на територію лікарні та попадаємо в жахливий морок минулих бойових днів. Кожне деревце дихає болем, ніби молить про порятунок. Квіти ніжно шепочуть: полийте, прихистіть, замилуйтеся нашою красою.
Уламки, бій цегли, шматки даху… Все нагадує про війну. Підходимо до прийомного відділення лікарні. Так, воно колись тут було. Споруда мовчазно дивиться на тебе вибитими вікнами. Зруйновані отвори дверей кличуть усередину. І ми заходимо, намагаючись не порушити спокою лікарні. Навколо сміття, бите скло, розкидані документи – лікарські справи хворих. За кожним аркушем людська доля. Колись тут лікувалися психічнохворі. Відомо, що третина залишилася тут, їх не дали вивезти, можливо, десь на території й прикопали. Адже, окупанти не турбувалися про хворих, для них не був «відпрацьований матеріал». Цікава думка промайнула у нашого невеличкого колективу: «орки» обрали цей заклад не лише як через зручне місце для обстрілу, а й тому, що вони самі душевно хворі особі. Бо нормальна людина ніколи не буде бажати війни…
Миколаївка. Зруйновано не один будинок. Ми під’їхали до відомого зруйнованого нанівець під’їзду. Офіційно загинуло 13 мешканців! А насправді – набагато більше!!! На той час місцева влада вже не працювала і нікому було рахувати.
Пройшов рік. І що змінилося? Нічого. Обіцянки-цяцянки від влади залишилися обіцянками. Будинки як стояли зруйнованими, так і стоять. Навіть сміття нікому прибрати. Що це? Чекаємо на господарів? А хто ті мешканці, що зараз живуть у поселеннях? Чи чекаємо допомогу від іноземців? А коли будемо працювати самі? Чи так і будемо чекати та заглядати до чужої миски? Звичайно, зрозуміло чому жіночка з балкону майже зруйнованого будинку роздратовано підтримала нашу розмову щодо дня пам’яті. Як повідомив Віталій, на річницю до цього згорьованого під’їзду прийшли лише ті, чиїх родин торкнулося горе. А де представники влади? Все засідають по кабінетах і ділять залишки баришів. Невже так і не навчило життя думати про людей, про їх добробут, про їх горе і проблеми? Чому вже рік триває відбудова і ніяк не розпочнеться?
Їдемо далі і не можемо пропустити свіжу невеличку пам’ятну табличку на могилі чотирьох наших вояків. Аніщенко Олександр, Лужевський Руслан, Сенюк Тарас, Долінський Віктор… Зупинилися, провідали, поклонилися подвигу хлопців. Дякуємо Вам!
Знову дорога, і тепер до залишків «комунізму». Туди, де височіє герой пролетаріату – Артем – Федір Сергієв. І знову величезна кількість питань.
