Науково-практична збірка аналітичних матеріалів, створених експертами проекту “Українська миротворча школа”, метою якого є розробка стратегій транформації та запобігання насильницьким конфліктам в прикордонних регіонах України в 2014-2015 році.
Збірка може бути корисною для спеціалістів в сфері безпеки, конфліктології, соціології та місцевого самоврядування.
Передмова
Після окупації і анексії Криму та початку українсько-російської гібридної війни на сході України перед українським суспільством постали нові виклики. Наше суспільство опинилося в абсолютно новій для себе ситуації, коли насильницький конфлікт став частиною нашого життя. Як поводитися у такій ситуації, як бути ефективним в умовах конфлікту і зрештою, як трансформувати конфлікт – ці питання стали нагальними для тисяч українських громадян. Для того щоб знайти відповіді на ці та інші питання, що постійно виникають в умовах триваючого конфлікту, коаліція громадських організацій створила Українську Миротворчу Школу (УМШ), яка б не лише готувала експертів з трансформації конфліктів, але й формувала б горизонтальні мережі активістів різних куточків України для обміну досвідом. Поєднання досвіду, практики та громадянського активізму стало важливим елементом стратегії УМШ на шляху трансформації конфліктів.
Тут варто сказати більше про саму ідею миротворчості та участі громадянського суспільства у цьому процесі. Зазвичай, конфлікт розгортається за амплітудою по зростаючій і до певного моменту залишається невидимим для зовнішніх гравців. На цьому етапі громадянське суспільство залучається для виявлення та попередження насильницького конфлікту, визначення акторів та їх інтересів. На момент коли насильницький конфлікт таки розпочався головне завдання полягає у його деескалації та подальшій трансформації. І на останній фазі конфлікту, після успішної трансформації, настає пора навчання. Це, так би мовити, класична ситуація. Втім, специфіка гібридної війни змушує українське громадянське суспільство одночасно працювати по всім чотирьом етапам одночасно. Додатковим елементом залишається наявність зовнішньої сторони – путінської Росії, яка постійно підживлює полум’я конфлікту, тримаючи його на фазі ескалації.
Іншим, не менш важливим елементом нашої ситуації стало поширення в Україні культури насильства за останній рік. Ця культура, разом з іншими культурними практиками, стає зараз невід’ємною частиною нашого життя. Саме культурні практики (так само як і культурні зміни) по великому рахунку визначатимуть успішність чи неуспішність наших реформ і зрештою долю нашої країни.
Українське суспільство тривалий час практикувало радянські культурні практики, навіть якщо вони були позірно антирадянські. Потрібен був час для того щоб виникли паростки нових, нерадянських культурних практик, які поширилися із зростанням середнього класу, зрозуміло в українському вимірі. Помаранчева революція, яка відбулась на тлі економічного зростання, була класичною революцією очікувань. Євромайдан і Революція Гідності відбувалися на тлі економічного та політичного занепаду, в умовах коли політичний український клас розірвав пакт ненападу, характерний для періоду олігархічної республіки, зруйнувавши таким чином культуру компромісів, яка дозволяла йому існувати у відносному мирі. Насильство, яке ми побачили під час Майдану, це лише наслідок свідомої відмови частини політичного класу від цієї культури. Як наслідок – крах старого соціального порядку і народження нового. Новий соціальний порядок народжується через насильство і завдяки насильству і тому символічний акт повалення пам’ятників Леніну відомий як «ленінопад» став відправною точкою як нового соціального порядку так і нової фази конфлікту.
Якщо до 2010 року домінуючою для політичного класу була культура компромісів, то для переважної більшості населення такою практикою було уникнення конфліктів, їх переадресація на гору за принципом «пани чубиться а у холопів чуби тріщать». Ця практика також має право на існування, адже до 2013 року в країні практично не було насильницьких конфліктів великої інтенсивності. Єдиний груповий конфлікт, який за розмахом і наслідками можна було б віднести до насильницького, був конфлікт навколо Азізлеру у м. Бахчисарай у 2006 році. Зауважу, що мова йде звісно про групові конфлікти, де діючими акторами є різні групи інтересів.
Війна внесла свої корективи у цю практику. Уникнути її неможливо. Отже люди опинилися в умовах цілої низки насильницьких конфліктів практично безпорадними. Звичні соціальні зв’язки руйнувалися, друзі ставали ворогами, а міста Сходу України окупували російські війська. Під час насильницького конфлікту високої інтенсивності у людини насправді не так вже й багато варіантів – він або пристає до однієї із сторін конфлікту, або рятується втечею. Той хто залишається нейтральним, потерпає найбільше. Першою реакцією людей на війну стала втеча – близько 1200 тис. ВПО, лише зареєстрованих, а за нашими оцінками, враховуючи, що значна частина вихідців зі сходу не реєструється через різні причини, таких насправді набагато більше. Це той виклик, який недолугі державні інститути самотужки подужати не в силах і де волонтерські організації прийняли на себе головний удар.
Новий виклик з яким стикнулося громадянське суспільство виник після звільнення частини луганської та донецької області під час наступальних операцій української армії влітку минулого року. Українські активісти в цих містах, які повернулися, або вийшли із підпілля, стикнулися з старою владою, яка часто власноручно відкривала ворота міста для окупантів. Конфлікт між ними та старою місцевою владою був неминучим і мав всі тенденції стати насильницьким. Щоб уявити, що таке політичне поле на цих землях після правління ПР, згадайте асфальт, щільно утрамбований шляхоукладчиком. Коли згідно соціологічних досліджень 90% мешканців Сіверодонецька не визначилися за кого вони будуть голосувати це як раз наслідки тієї політики, яку роками впроваджували регіональні еліти і які до речі намагаються запропонувати новій владі свої послуги. Серед місцевого населення домінують патерналістські настрої, які активно культивувалися і які є похідними від моноструктурної економіки регіону. Сьогодні як ніколи значення і вага місцевих виборів стають вирішальними. На сході від їх результатів залежатиме доля трансформації регіону від совкового неофеодалізму до відкритого суспільства. І відродження або правильніше для сходу винаходження міста стає найактуальнішим завданням громадянського суспільства.
Так, культурні практики опірні, вони тяжіють до самовідновлення, і швидко їх змінити ми навряд чи зможемо, але на щастя, в еволюційній теорії про розвиток суспільства, крім культури, є ще перемінні, на які ми можемо впливати. Це конкуренція – стимулювання різних форм конкуренції та допомога у формулюванні нових правил гри, які зроблять цю конкуренцію інститутом, це поширення позитивних практик і особливо історій успіху, нових історій про нових героїв, і нарешті це формування раціонального вибору для більшості населення на користь України.
Ми приречені жити в умовах конфлікту ще тривалий час і в наших силах зробити все щоб бути ефективними.
Представлені у збірці матеріали є результатом дослідницької роботи представників УМШ впродовж 2014-2015 років.
Ігор Семиволос, керівник проекту Українська Миротворча Школа