Правда не шкодить

Подолання поділеного і травматичного минулого. Коротке бачення для України

1. Констатація. Опис проблеми
2. Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології
3. Ключові виклики для суспільного діалогу навколо минулого
4. Візія майбутнього та засади примирення навколо історії
5. Бачення короткого плану дій

Констатація. Опис проблеми

Події пов’язані із Майданом та російською військовою агресією актуалізували і інтенсифікували в Україні суспільний діалог навколо минулого. Одним із викликів сьогодення стає питання: яким має бути цей діалог?

Ключова задача цього суспільного діалогу – подолання поділеного і травматичного минулого.

Як свідчать соціологічні дослідження, попри динамічні консолідаційні процеси, в Україні залишаються актуальними міжрегіональні і міжпоколіневі «конфлікти пам’яті».

Навіть побіжний аналіз поточного медійного дискурсу та дискусій у соціальних мережах дозволяє говорити, що травматичний вплив тоталітарного минулого і поділи, які пережив український народ у ХХ столітті, не в повній мірі усвідомлені українським суспільством.

Тривалий вплив тоталітаризму спричинив закріплення на рівні поведінкових стереотипів індивідуальних стратегій виживання в умовах несвободи і постійних загроз для індивідуальної безпеки. Колективізм замість індивідуалізму, патерналізм і конформність замість ініціативності, брак громадянської, службової та побутової відповідальності, недовіра і страх – стали частиною побутової культури посттоталітарного суспільства і проявом цієї травми. Високі паркани, архітектурний конформізм, схильність не виділятися в одязі, радянська бюрократична мова у правовій лексиці незалежної України – травми тоталітарного минулого проявляються в найнесподіваніших сферах. Протягом ХХ століття цінності виживання часто перемагали цінності самореалізації.

Діалог навколо минулого в сьогоднішніх реаліях – це діалог навколо цінностей: як подолати інерцію травмованого і поділеного минулого та від цінностей виживання перейти до цінностей самореалізації.

Для українського суспільства стає все більш очевидним проблема позбавлення від Страху заради Свободи. Під час стратегічної сесії Українського інституту національної пам’яті у жовтні 2014 року прозвучала думка, що Страх і Свобода – це ті два стани суспільства, які є антогоністами: якщо є Страх – нема Свободи, якщо є Свобода – нема Страху.

Зміни в українському суспільстві вказують, що сам факт падіння тоталітарного режиму вже є актом, що звільнює суспільну свідомість, призводить до поступового одужання, нормалізації ціннісних орієнтирів і поведінкових стереотипів. Водночас, ці процеси можна прискорити. Для цього потрібні певні зусилля як громадянського суспільства, так і урядових інституцій в сфері політики національної пам’яті, реалізації освітніх і медійних проектів. Синергія зусиль різних інституцій може суттєво пришвидшити зміни у ставленні до ключових питань минулого, інтенсифікувати діалог навколо цінностей майбутньої України.

Міжнародний досвід подолання поділеного і травматичного минулого є важливим для формування українського порядку денного у цій сфері.

Цей документ покликаний дати коротке бачення стратегії подолання поділеного і травматичного минулого і ґрунтується на низці експертних і публічних обговорень, які відбулися протягом останніх двох років. Водночас важливо наголосити, що під час роботи над коротким баченням стратегії подолання поділеного і травматичного минулого з’явилося розуміння необхідності розробки як розширеної версії загальної стратегії, так і стратегій по напрямках (політики в музейній сфері, медійній сфері тощо).

Низка ідей, спробою узагальнення яких є цей документ, були напрацьовані під час обговорень в рамках діяльності Української миротворчої школи у 2015-16 роках, стратегічної сесії Українського інституту національної пам’яті у жовтні 2014 року та під час його подальшої діяльності, а також під час семінарів-діалогів із українськими громадськими активістами, організованих міжнародною громадською організацією «Основи свободи» в рамках програми «Україна активна: загоєння минулого». Перша редакція цього документу була обговорена групою експертів з України, Польщі та Грузії під час конференції «Подолання поділеного і травматичного минулого», яка була організована Українською миротворчою школою 3-4 березня 2016 року у Жданієві на Закарпатті.

Документ має рекомендаційний характер для українських та закордонних урядових інституцій та НУО.

Ключові виклики для суспільного діалогу навколо минулого

Можна виділити дві групи, які формують основні виклики для суспільного діалогу навколо минулого: одна група викликів пов’язана із ресурсами, необхідними для інституалізації та ефективного провадження діалогу, інша –  із його змістовою складовою. Ця остання група викликів буде розглянута у цьому документі дещо нижче.

Україна має достатньо обмежені можливості для здійснення діалогу навколо минулого на медійному, освітньому рівні, між регіонами та генераціями, а також на рівні локальних громад.

Ця проблема складається з кількох складників: ресурсна, медійна, інституційна, освітня, питання якості соціального капіталу.

Інституційна складова проблеми полягає в тому, що в Україні бракує належних інституцій, які б були ресурсними центрами для провадження такого міжрегіонального діалогу. Наприклад, на відміну від подібних польських або німецьких інституцій Український інститут національної пам’яті не має регіональних відділень або представництв і інституційно відрізаний від можливості організації якоїсь діяльності у регіонах, а в своїй діяльності не користується достатньою незалежністю від політичної кон’юктури, що стоїть на перешкоді його інституційній стабільності.  Також в регіонах потрібні професійні соціальні працівники-діалогісти, які б мали необхідну кваліфікацію як у сфері історії, так і у психології та мали навички фасилітації. Так само в Україні бракує недержавних ресурсних центрів, які б мали можливість грантової та стипендіальної підтримки ініціатив, пов’язаної із діалогом навколо минулого.

На відміну від Польщі, де існує ціла палітра популярних друкованих медіа (15 популярних часописів про минуле), в Україні нема жодного популярного історичного глянцю. Так само досить пісним виглядає українське телевізійне меню про історію. В Україні діє кілька помітних у публічному дискурсі історичних інтернет-проектів (наприклад, «Історична правда», «Lікбез. Історичний фронт»), проте це часом волонтерські ініціативи, інституційна стабільність діяльності яких є під постійною загрозою. В цей час популярні телеканали часто транслюють псевдоісторичний продукт, що не має до наукових знань жодного відношення.

Освітня система також потребує додаткових зусиль для змін. Ідеться про суттєві корекції у змісті та методиці середньої та вищої освіти, інституалізація певних форм неформальної освіти та освітніх проектів для людей «третього віку».

Останньою за згадкою, але не за важливістю є проблема навчання тих, хто зміг би навчати інших: соціальних працівників-діалогістів, істориків-популяризаторів, журналістів, які спеціалізуються на історичній тематиці. Ключовим питанням змісту освіти є міра між глорифікацією минулого та його критичним переосмисленням як функціями публічної історії.

Попри те, що в Україні відбувається дискусія навколо засад і методів, якими належить користуватися для загоєння травм минулого, зусилля у цій сфері також складно назвати достатніми.

Як вже зазначалося, один з ключових фокусів історичної політики в Україні є подолання травм тоталітарного минулого. Разом із тим виклики подолання розділеного минулого зачіпають більш широке коло питань:

Як, не маргіналізуючи проблем порушення прав людини у тоталітарному суспільстві, описувати досвід радянської модернізації України?

Як, описуючи проблеми історії українського етносу, не залишати на берегах проблеми мультикультурності і полікультурності?

Як, зосереджуючись на національному діалозі, розбудовувати майданчики для діалогу із сусідами: росіянами, білорусами, поляками, угорцями, румунами?

Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології

Останні два роки призвели до тектонічних змін у свідомості українського суспільства. Події Революції Гідності та російська військова агресія зумовили значну динаміку у питаннях ставлення до власної ідентичності та минулого як однієї з її складових. Багато українців вперше замислилися над питаннями ідентичності і ставлення до окремих історичних подій і діячів.

Огляд низки соціологічних досліджень колективної пам’яті українців приміщений у окремому додатку нижче. Тут наведені лише загальні висновки.

1. Україна лишається розділеною на 4 історичних макрорегіони – Захід (Волинська, Рівненська, Львівська, Тернопільська, Івано-Франковська та Чернівецька області. Закарпатська область демонструє певну окремішність на тлі решти областей макрорегіону), Центр (Житомирська, Київська, Сумська, Полтавська, Хмельницька, Вінницька, Кіровоградська області), Схід (Харківська, Луганська, Донецька), Південь (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Запорізька та Дніпропетровська області). Наявні макрорегіони проявляються не тільки на підставі соціологічних досліджень, але і на основі аналізу великих масивів інформації (електоральні уподобання українців протягом минулого десятиліття, матеріали перепису населення 2001 року, місцева маркерна топоніміка). Проте ці розділи не несуть загроз національної єдності, адже і динаміка ставлення до маркерних питань і в окремих регіонах, і у вікових розрізах показують доволі динамічні консолідаційні процеси у ставленні до низки питань минулого.
2. Події Майдану і російської військової агресії прискорили консолідаційні процеси у ставленні до маркерних історичних подій і постатей (ставлення до Сталіна, визнання Голодомору геноцидом, визнання ОУН та УПА борцями за незалежність України, ставлення до розпаду СРСР та проголошення незалежності).
3. Найбільш динамічні зміни у ставленні до минулого і формування нової української ідентичності після проголошення незалежності відбувалися у Донецьку. Проте російська окупація цієї території може спричинитися до нових тривалих розділів і створення ментального Чорнобиля – зони культурного відчудження і території, населення якої отримало новий травматичний досвід.
4. Водночас соціологічні дослідження фіксують суттєві розбіжності в оцінках різних подій як на регіональному рівні, так і на міжпоколіневому, що свідчить про наявність незагоєних конфліктів пам’яті. Зміст цих суперечок відбувається насамперед навколо пострадянського історичного дискурсу. В тлі цих суперечок також можна відзначити постімперський дискурс. Наявність конфліктів пам’яті не сприяє суспільній гармонії та провадженню чесного і відкритого діалогу навколо минулого, впливає на рівень довіри до інших людей і інституцій в країні.
5. В Україні відсутні докладні дослідження колективної пам’яті про ключові питання історії ХХ століття – Другу світову війну, Голодомор і т.п. подібні до іноземних аналогів (наприклад, польське дослідження «Друга світова війна у пам’яті сучасного польського суспільства», що було організоване Музеєм Другої світової війни у Ґданську та Pentor Research International у 2009 році).

Також відсутні спеціальні соціологічні дослідження українських історичних «гріхів сумління»: ставлення до співучасті українців у організації Голодомора, співучасті у колаборації із нацистами, співучасті у Голокості, польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни і т.п.

Недостатньо вивчені і соціологічно, і історично питання травм тоталітарного минулого: некритичності мислення, недовіра, страх, неповага, брак індивідуалізму, конформність, байдужість, патерналізм.

Українська соціологія колективної пам’яті неуважна до ключових питань історії, пов’язаною із іншими народами, які століттями мешкають в Україні. Серед соціологічних досліджень нема загальнонаціональних досліджень, які б вивчали пам’ять про спільні сторінки минулого із євреями, кримськими татарами, угорцями, румунами, вірменами, ромами, поляками. Лише одне невелике дослідження стосується польсько-українського конфлікту часів Другої світової війни.

6. Відзначені соціологічними дослідженнями поділи вказують на те, що і громадська активність, і національна політика пам’яті повинні мати потужні східний і південний вектори в організації ефективного діалогу навколо пострадянського і російського постімперського дискурсу. Щодо певних територій в межах макрорегіонів важливо, щоб діалог навколо минулого у Галичині зачіпав також питання критичного ставлення до спадщини ОУН та УПА, а на Слобідчині і Причорномор’ї – навколо радянської та імперської спадщини.

Візія майбутнього та засади примирення навколо історії

Попри позитивні тенденції щодо зближення крайніх позицій навколо минулого протягом останніх десятиліть, українське суспільство залишається під впливом спадщини тоталітаризму, мають місце відкриті конфлікти пам’яті, а в колективній пам’яті досі працюють кліше, стереотипи і міфи, що були сформовані у радянський період.

Тоталітарний період залишив багато поведінкових стереотипів, які сформувалися як травматична реакція на пресинг комуністичної системи та вплив трагічних подій ХХ століття – комуністичного терору, Голодомору, травм Другої світової війни, депортації та інших видів примусового репресій громадян, впливу диктатури пізнього СРСР та стану несвободи.

Страх є підставовим мотивом посттравматичного і посттоталітарного  суспільства, оскільки загроза покарання за вільні дії та висловлювання протягом десятиліть призводило до самоцензури і конформізму. У такий спосіб успадковані від радянських часів поведінкові стереотипи продовжують обмежувати творчу, інноваційну силу українського суспільства.

З іншого боку, непокаране зло зростає, українське суспільство не спромоглося на остаточний розрахунок із тоталітарним минулим через його засудження. Це зумовлює брак єдності і консолідації суспільства, руйнує суспільну довіру. А тому тоталітарне минуле вимагає різних форм роботи із ним: загоєння травм тоталітаризму, опрацювання помилок минулого, розбудови внутрішнього діалогу та взаємного прощення сторін конфліктів пам’яті.

Ані суспільство в цілому, ані державні інституції протягом минулих років не докладали необхідних зусиль, щоб сформувати політику пам’яті, яка б була спрямована на вирішення цих проблем та консолідацію українського суспільства. З огляду на це, візія майбутнього в ставленні до поділеного і травматичного минулого формулюється у такий спосіб:

• розбудова суспільства вільних людей та довіри, подолання стану внутрішньої несвободи, конформізму та страху як спадщини тоталітарного минулого засобами активізації  суспільного діалогу, подолання кліше, стереотипів та міфів через поширення інформації про діяльність тоталітарних режимів та відкриття архівів комуністичних репресивних органів, засудження людиновбивства і терору, ушанування пам’яті про зусилля і вчинки на користь створення Незалежної української держави, боротьбу за особисту свободу, гідність і права людини, а також консолідація суспільства навколо цих цінностей та встановлення національного консенсусу щодо ключових питань минулого.

Очікувані результати впровадження нової політики пам’яті:

• Посилення процесів консолідації суспільства навколо цінностей: свобода, гідність та права людини;
• Активізація суспільного діалогу навколо минулого;
• Зростання суспільної довіри через провадження міжрегіонального і міжпоколіневого діалогу навколо складних сторінок минулого;
• Суспільне засудження тоталітаризму, дерадянизація громадського простору;
• Загоєння травм тоталітаризму;
• Розбудова інфраструктури політики пам’яті (Інститут національної пам’яті, архіви, наративні музеї, ресурсні інституції, діалогові центри);
• Зростання кількості і якості популярних, архівних та наукових публікацій про минуле;
• Убезпечення національної політики пам’яті від партійної або державної монополізації, перетворення інституцій пам’яті на інструмент пропаганди певної ідеології.

Ключові питання діалогу:

• Засудження стану несвободи та будь-яких форм терору;
• Збереження пам’яті про незліченну силу жертв, утрат та збитків, які Український народ усіх національностей поніс з боку комуністичного та нацистського режимів;
• Ушанування пам’яті героїчної боротьби Українського народу усіх національностей проти комунізму, нацизму та іноземної окупації;
• Подолання радянських історичних міфів, пов’язаних із періодом Другої світової війни 1939-45 років;
• Ушанування пам’яті про зусилля і вчинки на користь створення Незалежної української держави, боротьбу за особисту свободу, гідність та права людини;
• Усвідомлення обов’язку української держави про переслідування і публічне засудження злочинів проти миру, людяності та громадянських прав;
• Спокутування перед усіма, хто був скривджений обмеженням прав людини;
• Прагнення до примирення і порозуміння навколо складних питань минулого;
• Переконання у тому, що жодне протиправне діяння держави проти громадянина не може ані оберігатися таємницею, ані підлягати забуттю;
• Прагнення до опрацювання досвіду радянської модернізації, усвідомлюючи, що її ціною часто були порушення прав людини;
• Усвідомлення значення включеності до загальнонаціонального дискурсу історії кримських татар, євреїв, поляків та інших народів України;
• Усвідомлення того, що жодна державна або громадська інституція не має монополії на інтерпретацію історії.

У цьому контексті процес декомунізації передбачатиме інтенсивне опрацювання і поширення інформації архівів колишніх радянських спецслужб. Також важливо, щоб середньотремінова перспектива декомунізації не обмежилася формальними питаннями зміни назв, але й наповнювалася широким суспільним діалогом навколо суті тоталітаризму і його впливу на цінності суспільства.

Примирення навколо минулого можливе через прощення і відкриття усієї правди про минуле: необхідно усе простити і нічого не забувати. Суспільний діалог навколо минулого має базуватися на розумінні повноти минулого і того, що правда не шкодить.

Бачення короткого плану дій

Реалізація стратегії подолання розділеного і травматичного минулого вимагатиме синергії зусиль громадянського сектора та урядових інституцій протягом кількох найближчих десятиліть. Зусилля зачіпатимуть діяльність медій, освітньої системи, музейних і незалежних культурних інституцій.

Медіа та кіновиробництво.

Згідно українських та іноземних соціологічних досліджень на першому місці серед усіх джерел інформації про історію респонденти називають традиційні медіа: телебачення, радіо, пресу. Це значить, що зусилля у цій сфері є надважливими.

Протягом найближчих 5 років належить здійснити зусилля, які б переформатували ставлення до історії серед медійників.

Метою цих зусиль має стати збільшення історичних телевізійних та радіопрограм, документальних фільмів, поява історичного популярного глянцю, збільшення ваги спеціалізованих історичних інтернет-ресурсів.

У цей час кількість телепрограм, присвячених історії, можна перерахувати на пальцях однієї руки; жодний телевізійний канал не має повноцінного безперервного документального виробництва фільмів про історію. В Україні нема жодного популярного історичного глянцю (у сусідній Польщі близька 15).

Належить організувати зусилля щодо лобіювання ідеї появи регулярних історичних додатків до тих газет і журналів, що вже існують на українському медіа-ринку.

Належить організувати серію семінарів «Як цікаво оповідати про історію» для різних груп:

• головних редакторів і власників центральних медіа,
• журналістів центральних і регіональних медіа,
• науковців.

З іншого боку потрібна робота із аудиторією: необхідні соціальні інформаційні кампанії з пропагування читання і важливості постійного переосмислення історичного досвіду.

Важливо, щоб в Україні з’явилися ресурсні центри: національні і приватні фонди, які б грантували виробництво важливих історичних документальних фільмів, популяризацію актуальних сторінок минулого в книжкових і журнальних виданнях.

Важливо, щоб наслідком цих зусиль стала актуалізація суспільної потреби у читанні про історію, перегляду фільмів про історію України і світу – це стане запорукою комерціалізації цієї сфери, а значить – підтримання незалежного дискурсу навколо минулого.

Спеціальні зусилля мають стосуватися суспільного мовлення. Верховній Раді України важливо передбачити стале бюджетування виробництва документальних і художніх фільмів про значимі події українського минулого. Поява одного якісного художнього фільму здатна привернути до подій минулого таку суспільну увагу, як ніщо інше.

Ресурсні центри.

Україна потребує щонайменше близька 7-10 національних та приватних фондів, а також урядових інституцій, які б мали можливість надавати гранти і стипендії для вивчення історії та її популяризації, фінансувати написання наукових та науково-популярних книжок, виробництво документальних та художніх фільмів. Ядром такого ресурсного центру можуть бути громадські організації та приватні ініціативи, також є можливим фінансування таких фондів з публічних грошей: регіональних і центрального бюджетів. Також такими ресурсними центрами можуть виступати такі інституції як Інститут національної пам’яті, Інститут книжки, Інститут кіно. Подібні формати існують, наприклад, у Польщі і Франції. Перенесення цього досвіду можливо і в Україну. Такі інституції і фонди можливо сформувати протягом 2-3 років.

Інститут національної пам’яті та інші незалежні інституції.

Український інститут національної пам’яті має бути перетворений з центрального органа виконавчої влади на національну культурну інституцію з особливим правовим статусом. Інститут має діяти на підставі спеціального закону (подібні закони діють у Німеччині, Польщі та Чехії). Закон має забезпечити не тільки адміністративні, але і архівні та науково-популяризаційні функції інституту, який має діяти як незалежна від Кабінету Міністрів і Президента інституція, забезпечуючи національну політику пам’яті подолання травматичного і розділеного минулого. Важливо, щоб в діяльність інституту була захищена від політизації, забезпечена інституційна стабільність. Для цього закон має чітко прописати засади політики національної пам’яті, структуру і функції інституту, визначити процедури-запобіжники політизації його діяльності.

Суттєвим обмеженням швидкості зміни статусу Інституту є необхідність вносити зміни до законів про Президента, Кабіінет Міністрів України, Закон про регламент Верховної Ради, а також до Конституції України. Проблема полягає у тому, що будь-яка модель створення незалежних інституцій вимагає змін до повноважень Президента і Регламенту Верховної Ради України, що автоматично означає внесення змін до Конституції.

Оптимістичний сценарій розв’язання цієї проблеми 2,5-3 роки.

Також важливо передбачити створення регіональних відділень в усіх обласних центрах, а також освітніх центрів у інших важливих містах України.

Орієнтовна кількість співробітників центрального офісу Інституту – 200 осіб, Архів Національної пам’яті – 150 осіб, штат регіональних відділень 17-20 осіб. Загальна чисельність працівників Інституту складатиме близька 850 осіб. Вихід на таку чисельність можливий протягом 3-4 років. Зараз чисельність співробітників Інституту складає 40 осіб за максимального штатного розкладу 70 осіб.

Для порівняння: Інститут національної пам’яті Польщі має 2200 співробітників і мережу регіональних відділень. Наприклад регіональне відділення в Катовіцах налічує 130 співробітників (у три рази більше, ніж весь теперішній штат Українського інституту національної пам’яті). Чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів та архів разом налічують більше 300 співробітників. Населення Чехії є 10,5 мільйонів. Якби український відповідник мав чисельність чеському співвідношенню між чисельністю населення і штатом інституту – він налічував би 1200 осіб.

Інститут має реалізовувати дослідницькі проекти, спрямовані на:

• вивчення природи і механізмів діяльності тоталітарних режимів,
• формування реєстру жертв тоталітаризму,
• формування реєстру функціонерів комуністичних спецслужб,
• складні сторінки спільного польсько-українського і українсько-єврейського минулого,
• подолання українсько-російських конфліктів пам’яті,
• дослідження Сюргюн (трагедія вигнання кримськотатарського народу),
• дослідження політичних наслідків Чорнобильської трагедії.

Інститут має реалізовувати грантову і стипендіальну підтримку молодих науковців та незалежних дослідників.

В рамках діяльності Архіву Національної пам’яті Інститут забезпечує оцифрування та організацію вільного доступу архівних зборів колишніх радянських спецслужб.

Інститут також повинний отримати право вести повноцінну популяризаційну і виставкову діяльність, мати своє видавництво, а також можливість продавати книжки (ЦОВВ такої можливості не має).

Музеї і меморіали.

Україну очікує музейна революція. Запровадження сучасних технології музейних наррацій має суттєво змінити низку існуючих музеїв і сприяти творенню нових.

Музей Майдану/Музей Свободи спроможний створити новий тип музею – музей не відповідей, а запитань. Місія цього музею розповісти про український спосіб виборювання Свободи. Термін реалізації проекту – 3-3,5 роки. Цей музей має стати пілотним проектом новітнього музею.

Музей історії України у Другій світовій війні потребує переосмислення концепції головної експозиції і створення нової. Реекспозиція має бути завершена до 2019 року і має охоплювати значно ширший хронологічний період, оскільки український вимір цієї війни – це також передвісники війни від березня 1939 року (Карпатська Україна), а також участь українців у всіх мілітарних формаціях тієї війни.

Музей-меморіал пам’яті жертв Голодомору залишився недобудованим: простір для головної експозиції залишився у кресленнях. Існує теоретична можливість збудувати його і наповнити до 85 роковин Голодомору – 2018 року.

Важливо переосмислення і реконструкція Національного музею історії України, творення Музею Хрещення Русі, реконструкція і реекспозиція Музею козацтва на Хортиці, Музею Гуцулів у Яремче, створення Музею «Столиця Терору» у Харкові, на місці в’язниці НКВД на Чернишевській.

Важливо запровадити систему тренінгів для місцевих активістів і чиновників «Як створити музей-клуб», які б розповідали про досвід творення сучасних регіональних музеїв. Такі музеї нового типу мають бути водночас громадським простором, капсулою часу і діалоговим майданчиком.

Історична освіта у середній і вищий школі має суттєво змінити методику викладання: замість відтворення змісту підручника – формування навичок критичного мислення, пошуку інформації, використання усуспільненого досвіду в індивідуальному повсякденні. Також важливо, крім викладання загальнодержавної історії, посилювати та поєднувати в різних формах краєзнавчий компонент з розширенням знань про регіональну історичну специфіку інших регіонів України. У наявних навчальних курсах вкрай стило показана історія кримських татар, євреїв, поляків, угорців, румунів, ромів, караїмів, гагаузів. Розкриття тематики українського мультикультуралізму сприятиму толеруванню «іншості», яка сприйматиметься не як вада, а важливий внесок української політичної нації.

Неформальна освіта.

Важливим елементом подолання поділеного і травматичного минулого є низова активність громадських організацій в рамках громадської і неформальної освіти. Така активність попри локальний характер має максимально наблизити велику історію до маленької людини. В рамках такої активності було б варто започаткувати низку проектів.

Школа подолання конфліктів пам’яті для редакторів національних ЗМІ передбачає проведення тренінгів про функціонування колективної пам’яті, складні і контраверсій ні сторінки минулого. Подібні школи в регіонах можуть бути організовані для місцевих журналістів, активістів, шкільних вчителів, осіб старшого віку, змішаних груп. В рамках цього тренінгу доцільне написання посібнику «Як цікаво оповідати про минуле».

Семінари-діалоги для громадських активістів, шкільних вчителів, регіональних журналістів. Передбачають поширення навичок ведення не суперечок, а діалогу навколо історії.

«Гастролі» відомих істориків. Важливо, щоб відомі історики мали можливість говорити в аудиторіях не тільки столичних вузів, але і по всій Україні.

Школи юних екскурсоводів. Не тільки сприятимуть навичкам критичного опрацювання локальної історії, але й навичкам оповідання про минуле іншим і навіть «заробляння» перших грошей інтелектуальною працею.

Навчальні поїздки школярів і студентів Україною. Такі поїздки дозволять подолати міжрегіональні упередження, «відкрити» інші регіони, на власні очі подивитися на місця історичних подій, найвідоміші архітектурні споруди і культурні об’єкти, зробити «своєю» цілу країну, а не лише своє село або місто.

Соціологічний проект «Україна після кінця історії». Одним з перших кроків для реалізації цієї стратегії має стати повноцінне соціологічне дослідження уявлень і ставлення українців про власне ключові події минулого.

Додаток –  Ставлення до минулого. Регіональні поділи і динаміка змін у світлі соціології – можна прочитати в повній версії документа тут RAPORT memory 2016 ED