Максим Паламарчук, Сергій Данилов, Ігор Семиволос
Попри диференціюючий вплив різних суспільно-політичних, зокрема адміністративних практик Донецької, Запорізької та Херсонської областей, які розділили між собою відповідно східний, центральний та західний сектори північного узбережжя Азовського моря, приморський регіон зберіг визначений попереднім історичним розвитком життєвий уклад, а нині постає перед подібними безпековими викликами. Оцінка безпекової ситуації у регіоні здійснена на підставі інформації, зібраної у рамках оціночної місії Української миротворчої школи у Приазов’я в червні 2015 р., зокрема в інтерв’ю з представниками місцевих органів влади, ЗМІ, бізнесу, активістами, керівництвом одного з підрозділів Збройних сил та підрозділу Державної прикордонної служби України, а також під час проведення фокус-груп.
Приазов’я в україно-російській «гібридній» війні: стратегічний вимір
Зазвичай стратегічна цінність приморських регіонів визначається прилеглим водним простором – можливістю контролювати морські транспортні шляхи або запобігати його використанню військовим флотом потенційного противника. У Приазов’ї склалася обернена ситуація. Окупація Криму забезпечила повний контроль Росії над Керченською протокою, що на практиці перетворює Азовське море у російське «озеро». Несанкціонована Росією військово-морська активність у цьому басейні вже зараз практично виключена. Маршрути для торгових суден України та інших країн у Маріуполь та Бердянськ технічно можуть бути закриті у будь який момент, у випадку ухвалення відповідного політичного рішення російським керівництвом.
Водночас, окупація Криму перетворила його на «острів», комунікація якого з Росією серйозно ускладнена. На тлі міжнародних санкцій та розриву традиційних економічних зв’язків Криму з іншими регіонами України, це призводить до занепаду економіки півострова. Відповідний стан, у свою чергу, визначає необхідність здійснення значних витрат федерального бюджету Російської Федерації на утримання окупованої території. Можливим способом вирішення цієї проблеми для російського керівництва могло б стати забезпечення захоплення «сухопутного коридору» до окупованого півострова.
Крім зазначеного чиннику, на користь вибору саме Приазов’я потенційним напрямком розширення зони контролю російських військ та незаконних збройних формувань (далі – НЗФ) на території України впливає відносно низька густота населення регіону та неготовність переважної більшості його мешканців до опору окупантам. Це частково послаблює російську стратегічну дилему, коли успішний наступ в Україні одночасно збільшує кількість населення, утримання якого у той чи інший спосіб здійснюється за рахунок російських публічних фінансів. Таким чином, просування у Приазов’ї – відносно дешевий спосіб демонстрації «нових перемог», наявність яких могла б хоча б частково послабити негативний вплив соціально-економічних проблем Росії на рівень підтримки російського політичного керівництва.
Враховуючи зростання рівня боєздатності української армії та небажання російського керівництва провокувати нові міжнародні санкції, сумнівно, що відбудеться спроба масштабного військового наступу НЗФ та російських військ вздовж узбережжя Азовського моря. Водночас, продовження бойових дій на Донбасі, організована російськими спецслужбами підривна діяльність у тилу, тиск на українську економіку свідчать, що російське керівництво не залишає сподівань на внутрішню кризу Української держави, яка призведе до розвалу фронту та створить можливість легкого просування вглиб української території.
Приморський регіон північного узбережжя Азовського моря сам по собі не має ресурсів, які визначали б його стратегічне значення для економіки України чи могли б зацікавити Росію. Прикметним та важливим винятком є металургійні підприємства Маріуполя та його роль морських «воріт» Донбасу. Водночас, руйнування єдиного промислового комплексу Донецького регіону та продовження україно-російської війни створює загрози збереженню відповідного потенціалу.
Маріуполь: вразливий форпост
Найбільше місто Приазов’я та потенційний лідер регіону – Маріуполь стикається чи не з найгострішими безпековими викликами. Це прифронтове місто, бойові дії відбуваються майже на його околицях. Фактично з більшої частини території Маріуполя регулярно можна чути звуки стрілянини, вночі спостерігати спалахи, а у східній частині міста – відчувати вібрацію від вибухів. Хоч переважна більшість респондентів переконані у відносно надійному захисті міста від загрози його захоплення проросійськими НЗФ, тим не менш бойові дії поблизу Маріуполя породжують суттєвий психологічний тиск на його населення.
Шоком для жителів міста став обстріл реактивними системами залпового вогню (далі – РЗСО) «Град» житлового масиву «Восточний» 29 січня 2015 р. Успішний контрнаступ українських силовиків у лютому 2015 р., який відсунув лінію зіткнення з НЗФ до селища Широкіне, унеможлив обстріли Маріуполя ствольною артилерією калібром 122 та 152 мм, РЗСО «Град». Тим не менш, місто залишається у зоні ураження більш потужних РЗСО та оперативно-тактичних ракет розташованих на території України російських військ та НЗФ. Незастосування відповідних систем озброєнь залежить від готовності останніх дотримуватись Мінських домовленостей, порушених росіянами та сепаратистами у багатьох інших випадках. Слід також відзначити, що попри жорстке засудження Заходом обстрілів з РЗСО Маріуполя та Краматорська взимку 2015 р., відповідні події не стали підставою для запровадження додаткових санкцій проти Росії. Таким чином, зберігається ризик того, що загроза чи навіть реальні ракетні обстріли Маріуполя використовуватимуться для тиску на політичне керівництво України.
Щоправда, зазначений ризик до певної міри знижується негативними політичними наслідками відверто терористичних методів ведення бойових дій. Крім того, у НЗФ наявна ще більш ефективний засіб тиску – руйнування інфраструктури забезпечення життєдіяльності Маріуполя обстрілами з артилерії та мінометів, а також діями диверсійно-розвідувальних груп (далі – ДРГ). З одного боку, такі дії дозволяють замаскувати терористичні дії як «випадковість», з іншого – при відносно невеликих затратах ресурсів здійснювати не лише психологічний вплив на населення Маріуполя, але й розбавляти його доступу до життєво необхідних послуг.
Яскравим свідченням готовості бойовиків до застосування такої тактики став цілеспрямований обстріл газогону до Маріуполя 12 червня 2015 р. Цей обстріл, який на певний час припинив газопостачання міста, варто розглядати як реакцію НЗФ на візит Президента України до міста напередодні, а також наближення річниці визволення Маріуполя від бойовиків, демонстрацію неспроможності української влади забезпечити безпеку міста.
Варто відзначити, що загрозу інфраструктурі Маріуполя створюють не лише цілеспрямовані дії НЗФ, але власне й побічні наслідки бойових дій. Так, через систематичні руйнування ускладнене водопостачання міста, основна частина якого здійснюється каналом з Сіверського Донця. Пошкоджено основні лінії електропередач зі Старобешівської теплоелектростанції. Аварійне вимкнення світла 20 травня 2015 р. стало причиною паніки у місті. Те, що відповідна ТЄС знаходиться на контрольованій НЗФ території, ускладнює забезпечення її нормального функціонування. Існують ризики й залізничному сполученню Маріуполя з іншими містами України.
Вирішення зазначених проблем неможливе без масштабних інвестицій у інфраструктуру Маріуполя. Водночас, здійсненню таких інвестицій, крім власне фінансових чинників, надзвичайно актуальних з огляду на економічні проблеми України, заважає наявність значних ризиків військового та політичного характеру. Сподівання на імплементацію Мінських угод, які ще зберігає ЄС та більшість його держав-членів, вірогідно негативно вплине на готовність фінансово підтримувати проекти, які знизять залежність України від окупованих територій Донбасу, а відтак – і стимули для неї поступатися своїми національними інтересами заради інтеграції відповідних територій.
З іншого боку, ефективність шантажу бойовиків руйнуванням критичної інфраструктури Маріуполя має обмежену ефективність, оскільки із зрозумілих причин такі погрози не можуть бути публічними. Крім того, реалізація таких погроз створить серйозні проблеми для української влади, але, тим не менш, сама по собі не може стати «вирішальним ударом» у конфлікті. Натомість такі дії будуть пов’язані зі значними політичними ризиками для їх ініціаторів, пов’язаних як зі зростанням жорсткості позиції Заходу (приміром поставки оборонних летальних озброєнь Збройним силам України (далі – ЗСУ), розширення числа структур сепаратистів, визнаних терористичними організаціями тощо), так і з втратою лояльності своїх прихильників на контрольованих українською владою територіях.
Значно більш політично виграшними для російської сторони та сепаратистів могли б стати організація заколотів населення Маріуполя проти української влади. Відповідні події б не лише дезорганізували оборону міста, але і посилили ефективність антиукраїнської пропаганди, зокрема стали аргументом на користь розширення підконтрольної сепаратистам території.
Водночас, наразі рівень відповідної загрози можна оцінити як незначний. У місті відсутні організовані гравці, зацікавлені у масштабній дестабілізації ситуації у ньому. Респонденти скептично оцінили вірогідність існування активного сепаратистського підпілля. На їх думку, активні учасники т.зв. «Російської весни» 2014 р. залишили місто, затримані українськими правоохоронними органами або загинули. З іншого боку, один з респондентів вказував на організовані спроби дестабілізації, зокрема шляхом поширення панічних та провокаційних чуток серед населення, оцінивши відповідну силу як «зовнішню» по відношенню до Маріуполя.
Слід відзначити, що попри згадки про акти вандалізму проти офісів волонтерських організацій, проукраїнські активісти не висловлювали стурбованості з приводу власної фізичної безпеки. Це, з одного боку, є додатковим свідченням відсутності у місті активних антиукраїнських організацій, з іншого – є показником ефективності діяльності українських безпекових органів. Респонденти відзначили активну діяльність СБУ, пов’язавши її з тим фактом, що особовий склад Служби працює на ротаційній основі, залучаючи співробітників з інших регіонів. Один з респондентів заявив про покращення ставлення і до міліції.
Певне занепокоєння проукраїнських активістів Маріуполя викликає безкарність окремих представників місцевої влади, міліції, журналістів місцевих ЗМІ, які підтримували або потурали діям сепаратистів навесні 2014 р. З іншого боку, відповідні особи діяли скоріш опортуністично, і хоча стійкість їх лояльності Українській державі викликає обґрунтовані сумніви, тим не менш, на певному рівні вони виконують свої професійні функції та не схильні до участі у антиукраїнській діяльності. Більш того, відчуваючи вразливість своєї позиції, місцеві посадовці відповідної категорії більш схильні до конструктивної співпраці, зокрема із активістами та волонтерами.
Тим не менш, чинником, який викликає стурбованість у проукраїнських активістів, є проросійські симпатії жителів Маріуполя. За пануючою оцінкою, відповідні симпатії проявляють близько 70 % населення, при цьому більшість респондентів вважають, що відповідне співвідношення поступово покращується на користь України. Наявність «умовно проросійської» більшості маріупольців наразі сумнівів не викликає, водночас, встановлення її реального розміру потребує проведення соціологічних досліджень. На цей час публічні соціологічні дослідження з цієї теми відсутні. Один з респондентів послався на відомі йому дані закритого соціологічного дослідження, яке підтверджує пануючу оцінку, водночас неможливо перевірити коректність його методики, а відтак – достовірність результатів.
Більш коректною видається оцінка іншого респондента, який оцінив як приблизно рівні (кожна близько третини) частки населення з вираженою проукраїнською позицією та з чіткою проросійською позицією. Решта, маріупольців не має вираженої позиції. Відповідна «аморфна» частина, у силу її соціокультурних установок (приміром, ностальгії за часами СРСР), дозволяє зацікавленим особам «додавати» відповідний сегмент населення Маріуполя до «проросійської частини».
Водночас, респонденти назвали низку чинників, через дію яких проросійські настрої маріупольців не призводять до антиукраїнських публічних виступів. Головним з цих чинників є пасивність та патерналістські настрої проросійської спільноти, неспроможність її до самоорганізації, небажання нести персональні витрати та ризики для досягнення колективних цілей. Значною цінністю для пересічних громадян є стабільність, заради збереження якої вони готові погоджуватися на скромний життєвий рівень та проявляти лояльність до будь якої влади, яка таку стабільність забезпечує.
Власне, основними причинами подій т.зв. «Російської весни» у Маріуполі є успіх російської пропаганди, яка змогла нав’язати населенню образ постреволюційної влади у Києві, як загрози стабільності та усталеному способу життя, змусила повірити у можливість приєднання міста до Росії («як у Криму»), що, на думку багатьох городян, сприяло б значному зростанню добробуту, зокрема підвищенню пенсій та зарплат. Але навіть за таких умов дестабілізація ситуації у Маріуполі стала можливою лише завдяки значній зовнішній організаційній та матеріальній підтримці у підготовці та здійсненні заколоту, наданій місцевим проросійським структурам, зокрема шляхом направлення для участі у заворушеннях груп бойовиків з Росії та інших міст Донбасу, невтручання, якщо не прихована підтримка на певному етапі заколотників місцевими елітами та правоохоронними органами.
Крім повної чи часткової нейтралізації зазначених дестабілізуючих чинників, зниженню готовності жителів Маріуполя брати участь в сепаратистській діяльності сприяли подальші події, такі як хвиля мародерства та грабежів під час окупації міста проросійськими НЗФ, хід подальших бойових дій, які унаочнили справжнє джерело агресії, порівняння ситуації у Маріуполі з станом речей на окупованих територіях Донбасу. Позитивний вплив на настрої маріупольців мало відключення мовлення російського телебачення, яке було основним каналом антиукраїнської пропаганди. Відповідний ефект відзначив один з респондентів, який спочатку був проти такого кроку, розцінюючи його як порушення свободи слова. Соціальні працівники повідомляли про конфлікти між пересічними маріупольцями та внутрішньо переміщеними особами з окупованих територій Донбасу через наявність несумісних інформаційних образів конфлікту.
Через вплив радянського «заводського укладу», та й пострадянської регіональної політики ідентичності, етнічна належність у Маріуполі є скоріше приватною справою, а не підставою для об’єднання для здійснення колективних дій. Єдиним прикметним винятком (крім нечисленних кавказьких діаспор) є спільнота греків Приазов’я. Вони представленні у міському населені, а також компактно проживають у приміських селищах, зокрема в Сартані.
Згуртованість грецької громади, яка є одним з важливих чинників соціального успіху багатьох її членів, поставлена під загрозу внаслідок поширення серед греків симпатій до різних сторін конфлікту. Проросійські настрої частини греків Маріуполя пов’язані зі звичкою до лояльності імперській та радянській владі, як гаранта безпеки меншини, оцінкою ними дій України, як причини збройного конфлікту. Важливо також, що саме імперська версія історії міста надає грецькій спільноті почесний статус його засновників. Ці настрої, а також турбота про безпеку грецьких громад, які проживають на територіях, контрольованих бойовиками, змушують лідерів грецької спільноти Маріуполя з обережністю демонструвати лояльність українській владі. Водночас щира зацікавленість грецької громади у збереженні миру у Маріуполі спонукає її до конструктивної поведінки.
Антиукраїнські упередження багатьох жителів, незалежно від їх етнічної приналежності, зберігаються, зокрема через існуючі соціально-економічні проблеми, практичну відсутність позитивних змін у відносинах населення з місцевою владою, врешті решт небажання частини маріупольців визнавати власні помилки чи ставити під загрозу звичну картину світу. Хоча такі упередження не призводять до якоїсь організованої активності, вони можуть призвести до протестної мобілізації у випадку виникнення відповідного приводу.
Одним з можливих приводів для масових протестів чи навіть заворушень можуть стати інциденти за участю українських військових, подібно до того, як дорожньо-транспортна пригода з трагічними наслідками за участю військової техніки спровокувала масові заворушення у місті Костянтинівці у ніч на 17 березня 2015 р. Водночас, такого роду протести, хоч і можуть створити інформаційний привід для російської пропаганди, навряд чи здатні призвести до тривалої дестабілізації ситуації у місті.
Респонденти також відзначили зусилля командування військових частин, зокрема добровольчих, спрямовані на запобігання інцидентів за участю військовослужбовців та покращення ситуації у цивільно-військових відносинах у місті. Проблеми конфліктів між українськими силовиками та місцевим населенням більш актуальні у розташованих ближче до лінії розмежування селищах. Один з представників органів місцевого самоврядування також відзначив наявність потреби в інституалізації діалогу з командуванням військових частин, оскільки налагоджені робочі відносини страждають від ротації їх командирів чи командування вищого рівня.
Відносно більшу загрозу дестабілізації ситуації в Маріуполі можуть створити масові протести, пов’язані з соціально-економічними проблемами, оскільки ефективність мобілізації у цьому випадку може бути вищою, а участь у такого роду протестах не є відкритою демонстрацією нелояльності Українській державі. З іншого боку, з огляду на патерналістські установки та низький соціальний капітал переважної частини населення Маріуполя, що ускладнює його самоорганізацію, неспонтанні масштабні тривалі протестні акції можливі лише за наявності певної організуючої сили.
Рівень військової загрози Маріуполю визначатиметься більшою мірою загальним ходом україно-російського протистояння та ефективністю дій частин ЗСУ та Національної гвардії, які обороняють місто. Натомість, вірогідність реалізації внутрішніх загроз національній безпеці України у Маріуполі залежить переважно від того, чи зможе взаємодія між основними гравцями у місті забезпечити стабільний політичний процес та економічний розвиток, достатній для задоволення принаймні базових потреб Маріуполя та його жителів за умов прифронтового стану міста.
Домінуючим гравцем у Маріуполі безперечно є бізнесові структури Рината Ахметова. Зокрема «Метінвесту» належать містоутворюючі Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та металургійний комбінат «Азовсталь», структури Р. Ахметова мають вирішальний вплив на функціонування державного підприємства «Маріупольський морський торговий порт», контролюють більшість місцевих медіа-активів, серед маріупольців популярний пов’язаний з бізнесменом загальнонаціональний телеканал «Україна».
Важливо відзначити, що рівень впливу структур Р. Ахметова суттєво підвищується внаслідок феномену т.зв. «заводської культури», коли підприємство є не лише місцем роботи (в умовах Маріуполя часто безальтернативним), але й певним способом життя і навіть важливою частиною ідентичності робітників. Респонденти відзначили, що металургійні комбінати у Маріуполі традиційно виконували роль досить ефективних механізмів політичної мобілізації, які управляються менеджментом підприємств. Власне доказом ефективності цього механізму був рівень підтримки Соціалістичної Партії України у часи, коли комбінатом імені Ілліча керував Володимир Бойко, яка безслідно зникла після продажу цього комбінату «Метінвесту».
Така ситуація дозволяє стверджувати, що на виборах до органів місцевого самоврядування, структури Р. Ахметова найімовірніше зможуть справити вирішальний вибір на результати голосування за посаду міського голови та домінуючий – на формування депутатського корпусу міської влади. Слід відзначити, що відповідний гравець у цілому лояльний Українській державі та не зацікавлений у дестабілізації ситуації у місті, яка б ускладнила чи навіть унеможливила б отримання прибутків від активів, розташованих у Маріуполі. Важливим був його внесок у стабілізацію ситуації у місті за часів його окупації НЗФ.
Попри обмежуючі чинники, пов’язані з необхідністю не викликати надмірної ворожості сепаратистів, зв’язками з російським бізнесом, необхідністю збереження наступності власної політики щодо населення регіону, нейтралітет структур Р. Ахметова в україно-російській війні поступово стає більш дружнім для України. Водночас відсутні будь які ознаки того, що вони мають намір змінити власну існуючу бізнес-модель, яка засновується на формуванні та підтримані економічної та політичної монополії.
Побічними наслідками реалізації цієї моделі є закритість місцевої влади для населення, що викликає його невдоволення, при чому відповідальність за дії чиновників покладається на Українську державу, а також несприятливе для дрібного та середнього бізнесу ділове середовище. Останній чинник у поєднанні з військово-політичними ризиками законсервує існуючий стан критичної залежності економіки міста від роботи металургійних комбінатів. Останні, у свою чергу, вразливі як до можливих перебоїв з постачанням сировини через військові дії, так і, у силу застарілості обладнання, до несприятливої кон’юнктури світового ринку.
У принципі, конкуренцію висуванцям структур Р. Ахметова могли б створити представники т.зв. «другого ешелону олігархів», такі як народний депутат України, колишній голова Донецької обласної державної адміністрації Сергій Тарута та бізнесмен Юрій Тернавський. До цього часу, зокрема на парламентських виборах 2014 р., вони обирали тактику домовленостей з домінуючим гравцем, водночас нині в них з’явилася альтернатива – можливість союзу з новими для Маріуполя гравцями – організаціями та групами активістів.
Виклики, які постали перед Маріуполем, сприяли мобілізації та активізації частини його небайдужих громадян. Ще у 2013 р. громада міста шляхом успішної протестної кампанії змусила керівництво комбінату «Азовсталь» здійснити зміни у виробничих процесах, аби знизити викиди шкідливих речовин. Військова загроза Маріуполю, його роль як «збірного пункту» внутрішньо переміщених осіб з постраждалих районів Донеччини і навіть Луганщини сприяла активізації зусиль активістів та волонтерів, яких частина маріупольців небезпідставно розглядає як джерело «нової крові», необхідної для оновлення місцевої еліти та набуття місцевою владою нової якості.
Водночас, у середовищі громадських активістів наявні суттєві проблеми, які можуть завадити їх електоральним успіхам. Серед них варто назвати проблеми «росту», пов’язані з конфліктністю та неконструктивною конкуренцією у відповідному середовищі, браком досвіду, обмеженим доступом до медіа-ресурсів, дистанціюванням від «суспільно-політичних» активістів організацій, що представляють інтереси дрібного та середнього бізнесу. Останні намагаються стати «порадниками», а не конкурентами міської влади, таким чином ослаблюючи політичний тиск на неї та посилюючи проблеми з ресурсним забезпеченням потенційних учасників місцевих виборів від «третього сектору». Союз з активістів з Тарутою або Тернавським, що міг би вирішити питання ресурсного забезпечення виборчої кампанії, водночас створює загрози політичному капіталу, а відтак – рівню підтримки «громадських» кандидатів на виборні посади.
З іншого боку, за умов створення нехай навіть відносно не чисельної, але згуртованої фракції у міській раді, активісти зможуть впливати на політику міської влади та забезпечити пожвавлення політичної конкуренції, що створить певні передумови для поступального розвитку Маріуполя та попередження деструктивних внутрішніх конфліктів у місті. Про реальну можливість досягнення таких проміжних результатів місцевих виборів свідчить відносний успіх на парламентських виборах – 2014 «кандидата – активіста» Максима Бородіна, який при вкрай обмежених фінансових та організаційних ресурсах здобув третє місце та набрав 8,13 % голосів виборців по відповідному мажоритарному округу.
Бердянськ: курорт неподалік від фронту
На відміну від Маріуполя Бердянськ практично позбавлений безпосередньої загрози військового нападу, якщо відкинути наразі не надто вірогідний сценарій зростання масштабів конфлікту і використання російською стороною авіації та бойових кораблів. Єдиним винятком є загроза газопостачанню міста, яке здійснюється через Маріуполь.
Водночас, відносна близькість зони бойових дій створює серйозну загрозу функціонуванню курортної сфери, яка є провідною для економіки міста, насамперед щодо кількості зайнятого у ній населення. Додатковий негативний чинник пов’язаний з тим, що значну, і, вірогідно, найбільш платоспроможну частку серед відпочиваючих традиційно становили російські громадяни. Сезон 2014 року для Бердянська було «врятовано» завдяки масовому приїзду жителів Донецького регіону, які сподівалися «перечекати» конфлікт у комфортних умовах. Нині ж цей чинник практично зник, а на процес переорієнтації на туристів з інших регіонів України негативно впливає відсутність прямого залізничного сполучення з іншими містами крім Києва. Злий жарт зіграло існування села Бердянське Донецької області, розташованого неподалік від лінії зіткнення. Регулярні повідомлення у новинах про обстріли цього населеного пункту відлякують потенційних відпочиваючих, які помилково сприймають їх як обстріли міста Бердянськ.
З іншого боку в економічному сенсі бенефіціаром від конфлікту став Бердянський морський порт, куди було перенаправлено значну частину потоку вантажів, які раніше обробляв порт Маріуполя. Підприємство вже розширило штат та виплачує своїм працівникам непогану по місцевим міркам зарплату.
Попри ускладнення економічної ситуації, вірогідність проросійських заколотів у місті зменшується внаслідок дії таких чинників, як прагнення місцевих жителів зберегти мир у Бердянську, намагання уникнути будь яких подій, які створюють загрозу образу спокійного курортного міста, усвідомленням на прикладі контрольованих НЗФ територій Донбасу наслідків повалення законної влади. Водночас, ситуація з рівнем лояльності населення Бердянська Українській державі має певні особливості у порівнянні з Маріуполем.
Історично Бердянськ був заселений переважно представниками російського етносу, сучасна українська етнічна більшість у місті стала наслідком радянської повоєнної індустріалізації, людські ресурси для якої рекрутувались у сільських районах. Водночас, новоприбулі не мали високого соціального статусу, що забезпечило можливість російській громаді зберегти публічний образ Бердянська як російського міста. Пострадянські меморативні об’єкти (крім споруджених для приваблення туристів) відображають російську версію бачення регіону та його історії, у місті сильні позиції Української Православної Церкви (Московський Патріархат) (далі – УПЦ), активно діяли проросійські козачі організації.
Саме тому, якщо у Маріуполі соціальну основу «Російської весни» складали представники патерналістської «пострадянської» ідентичності, то у Бердянську це були різного штибу російські націоналісти, підтримані «гастролерами» з Росії. Водночас, активна частина громади запобігла здійсненню ними заколоту, зокрема не допустила захоплення будівлі міського виконавчого комітету за сценарієм, реалізованим у містах Донбасу, оточивши її «живим щитом». Провідною силою серед них стали не так прихильники української політичної ідентичності, як люди, які просто прагнули не допустити конфлікту у місті, усвідомлюючи його руйнівні наслідки. Підтримку місцевим жителям у захисті правопорядку надали представники структур української самооборони, які прибули у Бердянськ.
Як і в Маріуполі, після провалу спроб дестабілізувати ситуацію в місті, активні учасники «Російської весни» приєдналися до НЗФ на Донбасі (медійною знаменитістю став «легендарний козачий отаман» з Бердянська Ігор Маманазаров) або були затримані українськими правоохоронними органами. Водночас, на відміну від Маріуполя, на думку респондентів, у місті наявне «законсервоване» проросійське підпілля, а один з них згадав про підпали машин з українською символікою влітку 2014 р.
Показово також збереження у місті козачих структур, які діють при УПЦ. Зокрема, вони приймали участь у забезпеченні правопорядку під час візиту у місто Предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія 16 – 18 травня 2015 р. Навряд чи дії відповідних козачих структур дають підстави для звинувачень їх у антидержавній діяльності. Проте сама по собі наявність організації, яка може бути використана для силового тиску, лояльної насамперед до тісно пов’язаної з Росією церкві, а не державі, є чинником, що ускладнює безпекову ситуацію у місті.
Багато жителів Бердянська, особливо старшого віку, залишилися споживачами російського телевізійного продукту, який, після відключення російських телеканалів у кабельних мережах, отримують через супутникові антени, встановлені у багатьох домогосподарствах. Цей чинник, вплив розповідей індоктринованих російською пропагандою внутрішньо переміщених осіб з Донбасу, породжені етнічною належністю упередження визначають поширеність негативного ставлення до українських силовиків. Важливо також, що на відміну від Маріуполя, де джерело агресії навіть візуально очевидне, у Бердянську військові значною частиною населення сприймаються не як захисники, а як символ, і, частково, причина непопулярної війни.
Додаткове напруження у відносинах з військовими у місті викликають заходи з мобілізації до ЗСУ, які здійснюються зокрема шляхом облав та затримань військовозобов’язаних на блокпостах, використання військового полігону під містом. Учбові стрільби неподалік від Бердянська, про які городяни не були попереджені заздалегідь, кілька разів викликали хвилі паніки. Вірогідно, зокрема з метою поліпшення цивільно-військових відносин у Бердянську, охорону та оборону міста доручено спеціальній патрульній роті МВС України «Берда», створеній переважно з місцевих добровольців, здійснюються заходи з формування у місті роти територіальної оборони ЗСУ. У порівнянні з Маріуполем відносно нижчий також рівень довіри до СБУ. Водночас, серед осіб, які згадували про свій досвід взаємодії зі Службою, ставлення до неї суттєво краще.
Крім чинників, породжених україно-російською війною, певні ризики ескалації конфліктів пов’язанні з політичними процесами у місті. Обраний у Бердянську народний депутат України – «мажоритарник» Олександр Пономарьов намагається консолідувати контроль над містом, у чому йому протистоїть коаліція різних гравців, яка намагається не допустити цього. Вони наразі сконсолідувались навколо міського голови Олексія Бакая. Протистояння між цими двома групами (які не мають чіткої ідеологічної основи, а породженні скоріше місцевими інтересами та конфліктами) негативно впливає на розвиток міста через затягування з вирішенням питань з політичних мотивів. З зазначеним конфліктом респонденти пов’язують резонансний випадок, коли на позачерговій сесії міськради, на якій розглядалось питання відставки міського голови, з’явилися військовослужбовці добровольчих батальйонів, які намагалися змусити депутатів проголосувати за недовіру меру.
Наявна висока вірогідність вирішальної перемоги союзників О. Пономарьова на місцевих виборах у жовтні 2015. З останнім пов’язують найбільшого роботодавця у місті холдинг «Райснаб», медіа – холдинг, що включає телекомпанію «Юг», крім того сам О. Пономарьов набрав майже 49 % на парламентських виборах 2014 р.). За таких умов існує ризик підвищення рівня конфліктності у Бердянську через можливі спроби через міські органи місцевого самоврядування нав’язати місту нові «правила гри».
Приморськ: розбуджений війною
Скоріш центр сільськогосподарського району, ніж курортне містечко, Приморськ на перший погляд більше стурбований загальноукраїнськими проблемами на кшталт об’єднання громад у рамках адміністративно-територіальної реформи та корупцією, а також місцевою проблемою розмиву берегової лінії Азовського узбережжя, ніж віддаленою війною. Тим не менш, агресія Росії у Криму, а пізніше початок бойових дій на Донбасі не лише стимулювали небувалу у цих місцях громадянську активність у формі волонтерства, але й породили глибокі внутрішні конфлікти серед жителів Приморська через прихильність до однієї зі сторін протистояння.
Відповідні конфлікти пройшли не лише серед окремих індивідів чи родин, але, що ще більш небезпечно – між етнічними спільнотами, які формують громаду Приморська – болгарами, українцями та росіянами. Необхідно відзначити поширеність серед болгар, спільнота яких займає лідерські позиції у Приморську, симпатій до Росії. Відповідні симпатії є не лише наслідком впливу міфу про особливу дружбу російського і болгарського народу, історичну пам’ять про винагороджену лояльність місцевої болгарської громади до імперської, а пізніше радянської влади. Важливими також побоювання частини болгар Приазов’я, що підтримка владою української версії історії регіону позбавить їх неформального почесного статусу першопоселенців.
Ще живий спадок радянської репресивної політики ідентичності, з суворо регламентованими формами вияву етнічної самобутності, імперативом «дружби народів», який виключав публічні механізми врегулювання міжетнічних конфліктів, посилює ризик, що дискурс україно-російської війни використовуватиметься під час конкуренції між етнічними спільнотами Приморська, що переведе її у конфронтаційну площину. Хоча цей ризик знижується внаслідок щирого прагнення жителів міста зберегти внутрішній мир, для активних городян корисним би було отримання знань про методи неконфронтаційного вирішення проблем функціонування та розвитку поліетнічної громади.
Мелітополь: прихований конфлікт
Відносно віддалений як від лінії розмежування на Донбасі, так і від адміністративного кордону з Автономною Республікою Крим, Мелітополь постраждав від війни головним чином економічно, через зниження інтенсивності транзитних потоків, які проходили через місто від/до нині окупованих територій. Іншим важливим чинником стало ускладнення експорту продукції (насамперед садівництва та запчастин автомобільної техніки) до Росії, яка була для міста основним ринком збуту. Тим не менш, засноване на перехресті шляхів торгове місто, яке, попри радянську індустріалізацію, не втратило підприємливості та відчуття громади, намагається пристосуватися до нових обставин.
У повсякденних клопотах для багатьох городян війна здається чимось зовнішнім, явищем, до якого Мелітополь мусить пристосуватися чи перечекати, але яке не загрожує єдності міської громади. Один з респондентів щиро заявив про повну відсутність якихось політичних чи ідеологічних конфліктів у місті, інші вказали на існування значної кількості людей, заклопотаних власними справами, для яких випадкове зіткнення з тими чи іншими публічними політичними проявами у Мелітополі викликає здивування. Тим не менш, події Євромайдану, а пізніше початок україно-російської війни породив глибокий конфлікт у місті, який остаточно не вирішений і до нині.
Під час Євромайдану у місті відбувалися відносно нечисленні (150 – 300 осіб), але регулярні публічні заходи на його підтримку. За словами одного з респондентів, суттєво більша кількість людей, уникаючи публічної участі, надавала матеріальну підтримку для протестуючих, зокрема для Майдану у Києві. На початку березня 2014 р. у Мелітополі відбувся масштабний для трохи більш як стотисячного міста проросійський мітинг, у якому взяли участь близько півтори тисячі осіб.
Коаліцію учасників «Російської весни – 2014» у місті склали нечисленні російські націоналісти, помітні у місті прихильники комуністів та найбільш численна, але й нестійка група городян, занепокоєних можливим розривом економічних та соціальних зв’язків Мелітополя з Росією внаслідок перемоги Євромайдану, підкріплена «тітушками». Важливу роль у координації проросійських акцій, на думку одного з респондентів, відіграли вихідці з Маріуполя – офіцери Федеральної служби безпеки Росії, які перебували у місті у березні 2014 р.
Натомість відповіддю патріотичних сил стала мобілізація та створення самооборони Мелітополя. Продемонструвавши рішучість до силового опору спробам здійснити заколот у місті, вони вступили у переговори з проросійськими групами. Для обох сторін збереження миру у місті було важливим, що і забезпечило досягнення домовленостей про незастосування насильства.
Водночас, хоча від проросійської коаліції відкололись опортуністично налаштовані учасники, сам конфлікт ідентичностей залишився невирішеним. На відміну від Маріуполя і Бердянська, у Мелітополі респонденти не наголошували на масовому виїзді активних прихильників «Русского мира» на Донбас чи в Росію, хоч і такі випадки наявні. Симпатики Російської Федерації залишилися, а конфлікт продовжився у символічній формі – встановлення візуальних знаків контролю за публічним простором.
Кольори українського прапора та російського триколору наносили на помітні поверхні у місті, зображення опонентів замальовували чи пошкоджували. Проукраїнські активісти здобули перевагу у цій боротьбі. Як про запеклість цього протистояння, так і про відчуття відносної слабкості проросійської сторони засвідчили резонансні випадки нападу на активістів, які фарбували міст у синьо-жовті кольори, а також нанесення побоїв волонтерці з українською символікою. Іншою формою суперництва стало власне волонтерство, коли проукраїнські активісти допомагали переважно армії, а проросійські налаштовані громадяни виключно вимушеним переселенцям з Донбасу.
Відповідне приховане протистояння не припинилося і досі. Використовуючи важливу для Мелітополя історичну пам’ять про визволення від нацистів, близько 50 проросійські налаштованих осіб на чолі з народним депутатом України Євгеном Балицьким з’явилися під час урочистого мітингу 9 травня 2015 р. з георгіївськими стрічками. Попри важливу політичну перемогу проукраїнських активістів, які змогли провести та мирно реалізувати рішення про демонтаж пам’ятника Леніну, вони вимушені йти на певні домовленості та компроміси.
Вірогідно саме їх результатом стало збереження георгіївської стрічки у оформленні міської стели на честь 70-річчя Перемоги над нацизмом, яку увінчує копія червоного прапора військової частини, яка визволяла Мелітополь, в оточенні двох прапорів України. Про важливість для проукраїнських активістів збереження стабільності у місті свідчить також надання ними підтримки «умовно нейтральному» секретареві міської ради, нині виконуючому обов’язки міського голови Сергію Мінько, коли у вересні минулого року на нього та депутатів міської ради здійснювали тиск представники «Правого сектору» з Запоріжжя.
Один з респондентів під час інтерв’ю висловив занепокоєння щодо загострення ризиків насильницьких конфліктів у місті через появу нового чинника – повернення демобілізованих учасників АТО, які мають бойовий досвід і чітке уявлення про поводження з тими, кого вважають ворогом. Проблема ускладнюється внаслідок відсутності у місті психологів для роботи з ветеранами бойових дій.
Потенційні прояви насильства у Мелітополі створюють також загрозу міжетнічному миру. На відміну від Приморська, етнічні спільноти міста (болгари, греки, кримські татари, чехи, караїми) значно більш відкриті, доказом чого є поширення мішаних шлюбів. Проте, якщо навіть випадковими жертвами насильства стануть представники тієї чи іншої етнічної громади, ситуація може швидко і безповоротно змінитися.
Чинником, що викликав публічні протести влітку 2014 р., у ході яких перекривали дороги у приміських селах Вознесенка та Костянтинівка, стала мобілізація до лав українського війська. Відповідні протести були висвітлені російським телебаченням. Показово, що поява проукраїнських активістів запобігла запланованому у той же період блокуванню військового комісаріату Мелітополя. Як і у Приморську, джерелом занепокоєння, а відтак потенційних конфліктів для навколишніх сільських громад залишається адміністративно-територіальна реформа.
Генічеськ: місто, що стало прикордонним.
Розташований поблизу адміністративного кордону Криму, Генічеськ першим у Приазов’ї зазнав деструктивного впливу внаслідок початку російської агресії в Україні. З метою дестабілізації нової української влади та заохочення до виступів сепаратистів, російські війська демонстрували готовність до просування у глиб Херсонської області і справді в кількох місцях перейшли адміністративний кордон Автономної Республіки Крим. З іншого боку, саме у Генічеську відбулася перша в україно-російській війні «наступальна» операція українських військових. 26 березня 2014 р. українські десантники зайняли територію розташованої у місті навігаційної станції Чорноморського флоту Росії «Марс-75», на якій, щоправда, вже не було російських військових.
Після розгортання конфлікту на Донбасі напруга на кордоні з окупованим Кримом зберігалася. Польоти безпілотних апаратів та вертольотів створювали враження підготовки наступу «для пробивання сухопутного коридору». Швидка мілітаризація Криму, розгортання потужного угруповання російських військ, яке триває і до нині, надавала переконливості цій загрозі.
З іншого боку, як в силу політичних, так і суто військових причин (незручність наступу з території півострова через вузькі перешийки), вірогідність розгортання військових дій, які б загрожували Генічеську, можна оцінити як відносно незначну.
Перетворення адміністративного кордону з Автономною Республікою Крим на лінію розмежування з де факто ворожою державою суттєво вплинула на життя міста.
Помітною у місті є кримськотатарська спільнота. Хоча у самому Генічеську кримських татар проживає відносно небагато, чимало з них їздить на роботу з населених пунктів Генічеського району, зокрема Новоолексійовки, де вони проживають компактно. Хоча кримські татари Херсонщини менш політично активні, ніж у Криму, російська окупація півострова і утиски там кримськотатарського населення сприяли їх консолідації.
У ставленні значної частини мешканців Генічеська до кримських татар наявна певна напруженість. Можливо, вона викликана конкуренцією за обмежену кількість робочих місць. Іншим чинком може бути негативна пам’ять про часи керівництва Генічеською районною державною адміністрацією Сейтумера Німетуллаєва, який нині переховується від кримінального переслідування у Криму. Через наявність зазначеного чинника, кроки до практичної реалізації прагнення лідерів Меджлісу кримськотатарського народу створити кримськотатарську автономії на території Херсонської області можуть мати дестабілізуючий вплив на ситуацію у місті.
Війна як виклик для Приазов’я: лише виживання чи оновлення?
Приазов’я є одним з найбільш постраждалих регіонів від україно-російської війни. Досить згадати окупацію та бойові дії на сході регіону, загрозу руйнування критичної інфраструктури, розрив усталених господарських зв’язків, зростання дефіциту інвестицій внаслідок військових та політичних ризиків, соціальну ціну військового конфлікту, яка включає необхідність надавати допомогу численним внутрішньо переміщеним особам з Донбасу. Менш очевидним, але можливо не менш глибоким наслідком протистояння є психологічна травма населення регіону від війни, яка загрожує повному руйнуванню усталеного способу життя, а для багатьох осіб – і власної ідентичності.
За таких умов поширеною реакцією є апатія, намагання уникнути згадок про війну, сконцентрувати зусилля на повсякденній діяльності, аби зберегти звичну картину життя та відгородитися нею від військових, політичних та соціально-економічних загроз, реалізація чи відвернення яких здаються багатьом громадянам незалежними від їх волі та зусиль. Розповсюджені серед населення Приазов’я проросійські сентименти або соціально-економічні проблеми не стають приводами для скільки-небудь помітної мобілізації до протистояння Українській державі. Важливою причиною відповідного стану є той факт, що реальну альтернативу українській владі створюють уже не «міфологізований телебаченням» «добробут» Росії, а лише самопроголошені «республіки» Донбасу, ситуація у яких суттєво гірша ніж на контрольованих Україною територіях.
У цій ситуації цілком може реалізуватися інерційний сценарій, коли певний рівень стабільності у Приазов’ї збережеться на тривалий час завдяки поєднанню ефективної протидії українських органів безпеки підривній діяльності російських спецслужб та пасивності населення регіону при мінімально необхідній адаптації політико-економічної системи Приазов’я до нових викликів. Водночас, наслідком його реалізації буде не лише постійний ризик настання надзвичайних ситуацій, насамперед у Маріуполі, де рівень загроз є найвищим. У середньо – та довгостроковій перспективі наслідками здійснення інерційного сценарію буде прискорення деградації потенціалу Приазов’я, його наростаюча депопуляція внаслідок прискорення виїзду працездатного населення. Завершення україно-російської війни та пов’язане з цим зниження інтересу до регіону з боку українського уряду та міжнародних організацій сприятиме консервації його стану як депресивної території без власних ресурсів розвитку.
Але сценарій «збереження миру і нічого більше» не єдиний, який є одночасно позитивний та реалістичний. Завдяки конфлікту Приазов’я отримало і шанс започаткувати сталий розвиток на новій основі. Загрози регіону мобілізували відносно нечисленний, але активний громадянський рух, сприяли руйнуванню чи принаймні, ослабленню регіональних та місцевих політичних монополій, дали можливість для Приазов’я вийти зі ролі глибокої економічної периферії Донецька та Запоріжжя. Врешті решт, пострадянська господарська модель, яка склалася у регіоні, сформувала повільну, але неухильну тенденцію до занепаду, тож її навіть вимушена заміна може виявитись корисною.
Для підвищення шансів виходу Приазов’я на новий рівень розвитку, нейтралізації наявних у регіоні загроз національній безпеці України, воно потребує матеріальної та організаційної підтримки українського уряду та міжнародних донорів. Це, насамперед, підтримка функціонування та розвитку критичної інфраструктури, ресурси для чого у Приазов’ї за нинішніх умов вкрай складно, якщо загалі можливо мобілізувати.
Важливий не лише економічний, але й соціально-політичний ефект мало б покращення якості транспортних комунікацій прибережних міст Приазов’я з іншими регіонами України, що послабило б поширені серед жителів Маріуполя та Бердянська відчуття ізольованого «транспортного тупика». Реалістичними заходами за нинішніх умов могло б стати запровадження пасажирського потягу «Бердянськ – Львів» та суттєве покращення якості автомобільних доріг по маршрутах «Маріуполь – Запоріжжя» та «Маріуполь – Одеса».
З огляду на дефіцит інвестицій у Приазов’я, пов’язаний з безпековими ризиками, як певний допоміжний захід мало б сенс створення механізмів перерозподілу на користь регіону безпекових видатків, які здійснює Українська держава. Йдеться про залучення місцевих підприємств до поставок та ремонту військової техніки, продовольчого забезпечення військових частин тощо.
Не лише економічний ефект для Приазов’я могла б мати адресна підтримка малого та середнього бізнесу. Події весни 2014 року переконливо довели, що провідна роль у місцевій громаді підприємців, осіб, які звикли нести відповідальність за власні рішення, має значний стабілізуючий вплив у кризових ситуаціях практично незалежно від їх політичних переконань.
Потребують компенсації додаткові витрати, які несе регіон у зв’язку з розміченням вимушених переселенців з Донбасу та надання соціальних послуг жителям окупованих територій. При цьому необхідно врахувати непропорційно високу частку серед вимушених переселенців, особливо у Маріуполі, осіб, які потребують соціальної підтримки (інваліди, літні люди, багатодітні сім’ї), у той час як більш соціально активні громадяни використали міста Приазов’я лише як перевалочний пункт до більш віддалених від зони бойових дій та економічно активніших регіонів.
Водночас, само по собі виділення економічних ресурсів не здатне запустити розвиток регіону, якщо його населення саме не включиться у відповідні процеси. У цьому аспекті ключовою є підтримка місцевих ініціатив, яка б допомогла б створити «історію успіху» та примножити соціальний капітал місцевих активістів. Враховуючи тривалу історію «занадто стабільної» місцевої влади, патерналістичні традиції серед населення, активні громадяни не можуть дозволити собі рухатися шляхом «проб і помилок». Навчання їх успішним практикам, навичкам ведення переговорів, формування коаліцій для вирішення конкретних питань може стати питанням соціального виживання громадського руху.
Окремим напрямом має стати підтримка заходів по залученню українських військових до життя громад, поблизу яких вони дислоковані. Доцільним є поширення як у силових структурах, так і серед представників місцевої влади інформації про кращі практики військово-цивільних відносин.
Важливим чинником, що породжує недовіру населення Приазов’я до Української держави та критично зменшує і так обмежені економічні ресурси регіону, є корупція. Помітне зниження її рівня може бути досягнуте тільки у випадку успішного взаємодоповнення зусиль активістів з контролю за діями влади, поєднаних з адекватною реакцією правоохоронних органів на повідомлення про корупційні правопорушення. Надзвичайно важливими є включення місцевого бізнесу у протидію корупції. Якщо останній вкладе ресурси для формування постійного громадського контролю за діями влади (аналіз проектів нормативних актів, контроль якості виконання комунальних замовлень тощо), це суттєво покращить ефективність використання місцевих публічних ресурсів, що особливо актуально у контексті здійснення децентралізації в Україні.
Найбільш нагальним за часом завданням є підтримка зусиль активістів з контролю за дотриманням законодавства під час проведення місцевих виборів, запланованих в Україні на 26 жовтня 2015 р. Попередження їх силами фальсифікацій має посилити рівень довіри населення до виборчого процесу, хоч, з огляду на розстановку політичних сил, навряд чи суттєво змінить його результати.
У здобуття широкої суспільної підтримки зусиль волонтерів та активістів, покращення рівня обізнаності населення щодо регіональних та місцевих справ, протидії ворожій пропаганді та деструктивним чуткам важлива роль належить місцевим громадським ЗМІ. Можливим напрямами їх підтримки може бути покращення діяльності існуючих інформаційних ресурсів, а також створення нових, незалежних від існуючого регіонального істеблішменту, схильного розглядати контрольовані ЗМІ включно у вузько інструментальній якості. За співвідношенням ефективність/ресурсовитратність найбільш доцільно створення інформаційних ресурсів з використанням інтернет-платформ.
Помітною є диспропорція, пов’язана з контрастом між активною участю жінок у діяльності активістів та волонтерів Приазов’я, та недостатньою їх представленістю у місцевій владі. Підтримка гендерних ініціатив, спрямованих на зміну відповідного стану, не лише сприятиме підвищенню рівня соціальної справедливості, але й попередженню ескалації місцевих конфліктів.
Окремим напрямком підтримки мають стати зусилля лідерів «давніх» етнічних громад Приазов’я (греків та болгар), спрямованих на адаптацію цих спільнот до умов, що постали унаслідок війни, формування механізмів попередження конфліктів за участю представників відповідних етнічних меншин.
Навіть частковий успіх реалізації згаданих вище заходів спроможний створити позитивний тренд розвитку ситуації у Приазов’ї. Це не лише мало б стабілізуючий вплив на регіон, але й через ефект наочного прикладу, стійкого до пропагандистських зусиль російських та контрольованих НЗФ ЗМІ, посилило привабливість Української держави для населення окупованих територій Донбасу, що, у свою чергу, сприятиме їх реінтеграції.